вівторок, 14 січня 2014 р.

Мій досвід Антимайдану

Інтерв’ю для газети "Патріархат". "Нецензурний" варіант :)
Отче Василю, знаю, що велику частину з того часу, який Ви провели у Києві був час проведений на Антимайдані. Розкажіть про цей досвід.

«Я приїхав на Євромайдан на другий день, після того, як побили студентів. Перебуваючи там, переважно ніс нічну варту з півночі до восьмої години ранку. Вона полягає у тому, що кожної години після національного гімну України відбувається коротка молитва: Отче наш, Богородице Діво після або перед якою священики говорять коротке духовне слово. А поміж молитвами я просто ходив або по Євромайдані або по Антимайдані. Каплиці там не було, була імпровізована молільня — стінка з іконами.


В обох випадках були люди, звичайні люди. Якщо хочете знати, на Антимайдані я не бачив дуже багато озлоблених... Там люди як і на Майдані просто стояли, інколи вони не знали чому вони там стоять, а були й такі, які приїхали з переконаннями.
Для мене важливим було те, що багато з них — тут чи там — хотіли посповідатися, дехто 15 років не ходив до Церкви, а тут вирішив, що має таку потребу. На Антимайдані був випадок, коли людина прочитала Євангеліє від Матея і це спонукало її до сповіді. Чоловік, на вигляд років 40, підійшов до мене, почав розмову і хотів визнати гріхи. На Євромайдані були люди з переконанням, що Церква може допомогти, а були й такі, які зневірювалися. Я дуже вдячний тим священикам, які на Майдані були присутні саме як священики, і греко-католикам, і православним і римо-католикам. Люди відчули потребу молитви та церкви і це — чудово.

А як часто Ви були на Антимайдані? Чи Вас звідти ніхто не виганяв?

На Антимайдан я ходив поміж нашими короткими молитвами. Мене звідти ніхто не виганяв, просто туди не завжди впускали. Ті люди були відгороджені таким вольєрчиком, але інколи вони виходили поза нього і тоді можна було з ними спілкуватися.

Ви сказали про стінку з іконами на Антимайдані.

Для мене було дивним, що на Антимайдані не було священиків. Вірні самі поставили таку собі стінка з іконами. Я почав туди ходити, оскільки побачив, що там немає ніякої присутності Церкви. На Євромайдані були і греко-католицькі священики і священики УПЦ КП, навіть деякі священики з УПЦ (МП) приходили, а також євангелики. А там на Антимайдані була якась абсолютна відсутність Церкви і тому я почав або щогодини або кожну другу годину просто там проходити на всякий випадок, якщо хтось захоче поговорити. Я не був єдиним священиком, який туди ходив, інші греко-католицькі священики, наприклад о. Юрій Васьків, парох храму Пресвятої Євхаристії у Львові також там прогулювались, як також отці з УПЦ КП.

Ми розуміли, що ці люди теж наші люди, і що вони потребують нас можливо навіть більше ніж майданці. Декого з них забрали просто з заводу, вони не мали змінного взуття, шкарпеток. Їм було гірко, боляче і вони хотіли поговорити зі мною, як зі священиком, про це також.

Чи люди ідентифікували Вас як священика і чи вони знали, що ви священик УГКЦ?

Я був у підряснику і мене було досить легко ідентифікували як священика. Щодо того, чи я греко-католик, то скажу, що назагал людей, які там стоять, взагалі дуже мало цікавить, яка небудь конфесійна приналежність. Ті люди, які насправді хотіли посповідатися, поговорити бачили передусім священика, як представника Церкви Христової, людину, яка готова вислухати, людиною, яка може допомогти з ісповіданням гріхів, дати розгрішення чи пораду.

Тобто на Євромайдані йшлося найперше про духовну підтримку людей, а не підтримку їхньої громадської діяльності?

Я не можу говорити про інших священиків, я говорю про себе. Я там був не для до того, щоб підтримувати якісь політичні партії, я там був тому, що там були люди, які прийшли висловити свою громадянську позицію. Вони інколи були зневірені, потребували підтримки, я їм цю підтримку надавав як християнин, а не як прихильник чи неприхильник євроінтеграції
є політичної партії і тп.

Розмови, які велися, були не про різні політичні речі. Ті люди, які приходили до мене і хотіли говорити зі мною як з священиком, прагнули говорити про Бога, про істину і можливість її впровадження в наше суспільство, а не про те, хто переможе: Кличко, Тягнибок, Янукович і т.д. Вони говорили про екзистенційні речі, не про якісь конкретні випадки.

Чи ті люди, з якими Ви говорили просили у Вас контакти або адреси храмів куди вони зможуть прийти?

Інколи вони питали, де я служу і чи можна прийти до мене до церкви. Більшість тих, які приходили, не були із заходу, а радше зі сходу України. Я просто бачу необхідність присутності Церкви на Східній Україні і в Криму, там відчувається якийсь духовний вакуум. Якщо люди по 15 років не ходили до церкви і не мали досвіду сповіді, і зараз його затребували, то це означає, що щось не в порядку.

До яких Ви висновків прийшли після душпастирського досвіду на Антимайдані чи досвіду спілкування з людьми, які приїхали зі сходу України на Євромайдан?

Нам потрібно повторити на сході України те, що Шептицький зробив на заході в 30 рр. – посилати туди ідейних священиків, які будуть дуже добре знати українську мову, українську культуру, які будуть ідейними, які зможуть організувати осередки “Просвіти”, які будуть читати Шевченка з людьми. Кредит довіри до Церкви є набагато більший ніж до будь якої політичної чи навіть громадської організації і священики просто зобов’язані займатися просвітництвом.

Я вважаю, що наша Церква повинна нарешті дорости до того, щоб змогти відкривати католицькі садочки, католицькі школи для того, щоб люди мали можливість побачити щось інше, аніж те, що їм пропонує пострадянська держава. У Львові також є дуже велика потреба церковних садочків, альтернативних до пострадянських садочків. Чому наша чи інша Церква цього не робить для мене загадка. Можна ж робити приватні садочки.

Зараз не час сперечатися про богословські розбіжності. Нині стоїть питання християнської культури взагалі. Ми збираємось йти у Європу, але з чим ми туди йдемо? Чи є у нас християнські основи, які збережуть нас від капіталізації чи від інших загроз? В мене таке враження, що цих основ бракує і саме над цим нам потрібно зараз дуже інтенсивно працювати. Треба створювати культурні осередки, везти туди класичні українські ікони, треба максимально захищати людей від попси, чи совкової чи західної капіталістичної. Ми повинні робити акцент на класиці, бо наша Церква в першу чергу є традиційною Церквою.

А чи розцінювали люди як гріх, той факт, що вони приїхали туди за гроші?

Мені такі люди не траплялися, які приїхали заробити. Можливо тому, що я ні до кого не напрошувався на розмову. Я не хотів людей провокувати, тому, що моїм завданням як священика не є провокувати людей на певні конкретні моральні теми. Я провокував людей своїм виглядом. Я там був, люди підходили і зі мною розмовляли. В більшості випадків, я зустрічав тих людей, які приїхали туди не для того, щоб заробити гроші, а тому, що їх обманули, тому, що їм сказали, що зараз країна в небезпеці, бо якісь нацисти приїхали зі Львова і хочуть захопити владу. Були випадки, коли вони хотіли просто подивитись на нас, західняків, але були випадки, коли їх просто змусили приїхати. Я не розмовляв з тими людьми, які приїхали туди просто для того, щоб заробити гроші, я просто таких не зустрів. Можливо вони там були.

Чи достатньою душпастирською опікою Вам та іншим священикам вдалося охопити людей на Антимайдані?

Я не можу дати відповідь на це питання. Я мав дуже позитивний досвід, передусім тому, що зміг скласти собі уявлення про людей, які походять зі східної і центральної України. Я побачив релігійний вакуум, побачив людей, які готові прийняти Євангеліє, яке їм ніхто не доносить. Це — виклик для всіх християнських церков. Згадалися слова Христа: “Жнива великі, але робітників мало!”
Розмовляла Тетяна Шпайхер

1 коментар:

  1. Воопче, то інтервю для Патріярхату і не можна його друкувати поки не вийшов номер! :)

    ВідповістиВидалити