Про оновлення візантійської літургії (1957)

 свящ.Неофіт Едельбі, В.А.

Про оновлення візантійської літургії

Ми довго вагалися, перш ніж публікувати ці нотатки, деякі з яких були написані ще у часи нашого навчання у Великій семінарії. Тоді наш викладач літургії (о.Хуан Матеос прим.пер.) знайомив нас із літургійним рухом у Європі, одночасно залучаючи нас до своїх досліджень з візантійської літургії. У нас склалося враження про значну відмінність між тим, чого досягли наші західні брати з літургією, незрозумілою для багатьох, і тим, що ми не змогли досягти, незважаючи на народну мову та літургію, яка прекрасно підходить для свідомості наших вірян. Ми накопичували нотатки та мріяли про день, коли зможемо започаткувати схожий літургійний рух. Як релігійні діячі та вихователі, ми мали багато можливостей для цього. Проте майже відразу стикнулися з майже повною відсутністю робочих інструментів. Візантійська літургія, здається, цікавить лише сходознавців. Монографії та наукові видання, які могли б слугувати для омріяного літургійного відродження, не мають належного відгуку серед широкого загалу. До цього часу у нас немає навіть однієї належної та повної книги для наших співаків, учнів і вірян. Щоб забезпечити базовий текст для курсів з релігії або для «підготовки до завтрашньої Літургії», нам був потрібен повний «Літургікон». Розпочатий у Великій семінарії, цей збірник приблизно на тисячу сторінок вже готовий до друку[1]. Завдяки текстам, історичним приміткам, коментарям, ілюстраціям, посиланням та схемам, цей Посібник для вірян візантійського обряду став для нас необхідним інструментом для певного літургійного оновлення.

Проте, намагаючись разом із спільнотою молодих релігійних активістів та семінаристів у нашому Навчальному Домі в Бейруті якомога інтенсивніше жити нашим духовним життям, а також намагаючись залучити учнів нашої колегії до щоденної літургії, ми дуже швидко зрозуміли, що літургійне відродження залежить не тільки від посібників. Здається, нам потрібне було оновлення, що включало б реформу структури літургії.

Літургія, як і догма та дисципліна, перебуває під єдиною владою Церкви, хоча в літургії звичаї часто встановлюються як джерело права навіть частіше, ніж писаний закон. Тому кожного разу, коли ми відчуваємо потребу в літургійній реформі, наша роль може зводитися лише до того, щоб смиренно подавати в компетентну інстанцію аргументовані пропозиції. Лише Церква може виносити рішення, які вона вважає доречними. Адже з точки зору відповідальної влади, критерієм літургійного відновлення не можуть бути лише естетичні чи історичні міркування; доречність є таким самим вагомим критерієм, і тільки Церква залишається суддею в цьому питанні. Наш намір – виключно запропонувати, підказати, знайти формули. Ми були б засмучені, якби хтось скористався нашими пропозиціями для зухвалих нововведень у сфері, де вже й так надто багато безладу.

З іншого боку, ми з упевненістю пропонуємо наші пропозиції на розгляд читачам і на розсуд авторитету. Ми переконані, що не один священик, який намагався жити своєю літургією повноцінно, відчув, як і ми, тягар зростаючою невідповідності. Наша заслуга полягатиме лише в тому, щоб впорядкувати думки багатьох колег і підкріпити їх історичними доказами[2].

Адже реформа структур в літургії часто зводиться до простого відновлення, тобто повернення до більш давніх форм шляхом усунення недоречних нашарувань, які накопичувалися століттями через недбалість або неосмислене благочестя. Візантійська літургія, на нашу думку, є пам'яткою із чудовою архітектурою та чистими лініями, але, на жаль, прикрашена усілякими гірляндами, непотрібними деталями й шарами побілок, настільки, що гармонійні й чисті лінії первісної будівлі стають непомітними. Якщо ми зважилися запропонувати реформу, то виключно як реставрацію. Пізніші зловживання спотворили Святу Літургію; чи є зловживанням бажання її відновити і для цього повернутися до тієї давнини, коли обряд було усталено, і пізніші додатки навряд чи виглядали б доречними в загальній картині?

Ангели: їх місце і значення в літургії Церкви

 Ерік Петерсон

Книга про ангелів: їхнє місце і значення в Літургії

Святий Венедикт: Усі створіння, видимі й невидимі, мають стосунок до Церкви. Ангели є служителями її спасительного діяння, і через Церкву відбувається поповнення їхніх легіонів, втрачених через відступництво сатани та його прибічників. Проте в цьому прийнятті до їхніх лав не стільки ми зливаємося з ангелами, скільки ангели стають частиною нашої єдності завдяки Ісусові, нашому спільному Главі, — і навіть більше нашому, ніж їхньому. (Четвертий лист до однієї панни з Меца, № 8)

Передмова

Цей нарис прагне дати богословське розуміння місця і значення святих ангелів у богослужінні. Як і в інших богословських дисциплінах, нині дослідження Літургії майже повністю підпорядковане «чистій історії». Внаслідок цього існує загроза, що богословське усвідомлення духовної функції святих ангелів зрештою зникне. Тому я пропоную ці роздуми для розгляду.

Вступ

Шлях Церкви веде від земного до небесного Єрусалима, від міста юдеїв до міста ангелів і святих. Її існування між земним і небесним містом визначає її природу. Характер Церкви зумовлений тим, що християни залишили земний Єрусалим і, не маючи постійного міста на землі (Євр. 13:14), подібно до Авраама, шукають майбутнього, будівничим якого є Бог (Євр. 11:8–10). Вони «приступили до міста Бога живого, до небесного Єрусалима, до десятків тисяч ангелів, до урочистого зібрання і до церкви первородних, записаних на небі, і до Бога, судді всіх, і до духів праведників, що досягли досконалості, і до Ісуса, Посередника нового завіту» (Євр. 12:22–24). Церква, яка наближається до небесного Єрусалима, входить в урочисте зібрання, в якому беруть участь безліч ангелів — громадян небесного міста, а також душі праведників, які досягли досконалості. Це літургійне зібрання, яке звершується на небесах, адже небесний Єрусалим є не лише містом, а й храмом і святинею, до якої увійшов Христос як Небесний Первосвященик (пор. Євр. 9:24).

Протиставлення між земним і небесним Єрусалимом також виражене в Посланні святого Павла до галатів. Авраам мав двох синів: одного від рабині, а другого від вільної жінки. Це алегорія, яку апостол пов’язує з двома завітами. Агар є матір’ю рабів, тобто юдеїв, що прив’язані до земного міста; Сарра ж символізує вільний Єрусалим «горній», нашу матір (Гал. 4:21–27). У Филип’ян 3:20 Павло особливо виразно говорить про нашу приналежність до небесного міста: «Бо наше громадянство — на небесах, звідки ми очікуємо Спасителя, Господа Ісуса Христа». Видіння святого Йоана в Об’явленні продовжують цю саму думку. Як і в Посланні до євреїв, образ небесного міста та небесного храму в них є взаємозамінними. У 21-му розділі Об’явлення міститься опис небесного Єрусалима, що сходить на землю, тоді як у 4-му і 5-му розділах подано опис небесного богослужіння. Політичні й культові образи тут тісно переплітаються, так само як у Посланні до євреїв. Земний Єрусалим із храмовим культом став відправною точкою для понять і образів ранньохристиянської літератури, але ця відправна точка вже залишена. Єрусалим як політичне утворення, місто і місце поклоніння більше не на землі, а в «небі», куди звернені очі християн. Можна сказати, що так само, як світська екклесія античності була інституцією полісу, так і християнська екклесія (церква) є інституцією небесного міста — небесного Єрусалима. Як світська екклесія була зібранням громадян земного полісу для прийняття законів, так і християнська екклесія може бути визначена як зібрання громадян небесного міста для звершення конкретних культових актів — адже законодавчі постанови християнської церкви також є актами богослужіння. З одного боку, це означає розрізнення між небесним містом і церквою, а з іншого — встановлення зв’язку між небесним Єрусалимом і церквою через Святі Тайни і саме богослужіння. Коли, наприклад, святий Павло говорить, що ми є дітьми Єрусалима «горнього», який є «вільний», це слід розуміти так, що через хрещення ми стаємо дітьми небесного міста, ба навіть його громадянами. А коли в Посланні до євреїв сказано, що ми приступили до торжественного зібрання і причащаємося разом із тьмами ангелів, громадянами небесного міста, і духами праведників, що досягли досконалості, це культове «наближення» до небесного свята слід розуміти так, що Літургія, яку звершує Церква на землі, є справжньою участю в богослужінні, яке звершують ангели у небесному місті. У цьому контексті слова Послання до євреїв набувають особливого значення.

Канон вірменської церкви на Стрітення

 Канон вірменської церкви на Стрітення Господнє

Воплочене від Діви предвічне Слово! Днесь в храм прийшов єси закон сповнити, щоб язичників спасти.

Благословенний ангелами, на престолі нерукотворному возсідаючий, днесь у обійми Симеону взяти Себе благоволить, щоб переставити нас в життя вічне.

Уз Розрішителю і всім дарів Подателю, днесь за мольбою старця Симеона звільни і мене, многогрішного, від уз смерті до життя вічного.

Днесь безначальне Слово, роджене із надр Отця, приходить у храм, щоб появити нас, сотворених, Отцю на небесах.

Днесь обійми старця приймають Того, Хто словом своїм сотворіння держить, благословіте Його.

Днесь і ми, вірні, зі старцем Симеоном благословім Слово, єдиносущне Отцю і Святому Духові.

Днесь Бог животворящий, в храм прийшовши, з любов’ю приймається в обійми Симеоном і з радістю в Єрусалимі.

Днесь небом названа земля ця, бо Господь владик, зійшовши з неба на землю, благоволить бути принесеним ділам рук своїх.

Днесь Христос Бог язичникам явився світлом і славою – народу своєму Ізраїлю.