Про оновлення візантійської літургії (1957)

 свящ.Неофіт Едельбі, В.А.

Про оновлення візантійської літургії

Ми довго вагалися, перш ніж публікувати ці нотатки, деякі з яких були написані ще у часи нашого навчання у Великій семінарії. Тоді наш викладач літургії (о.Хуан Матеос прим.пер.) знайомив нас із літургійним рухом у Європі, одночасно залучаючи нас до своїх досліджень з візантійської літургії. У нас склалося враження про значну відмінність між тим, чого досягли наші західні брати з літургією, незрозумілою для багатьох, і тим, що ми не змогли досягти, незважаючи на народну мову та літургію, яка прекрасно підходить для свідомості наших вірян. Ми накопичували нотатки та мріяли про день, коли зможемо започаткувати схожий літургійний рух. Як релігійні діячі та вихователі, ми мали багато можливостей для цього. Проте майже відразу стикнулися з майже повною відсутністю робочих інструментів. Візантійська літургія, здається, цікавить лише сходознавців. Монографії та наукові видання, які могли б слугувати для омріяного літургійного відродження, не мають належного відгуку серед широкого загалу. До цього часу у нас немає навіть однієї належної та повної книги для наших співаків, учнів і вірян. Щоб забезпечити базовий текст для курсів з релігії або для «підготовки до завтрашньої Літургії», нам був потрібен повний «Літургікон». Розпочатий у Великій семінарії, цей збірник приблизно на тисячу сторінок вже готовий до друку[1]. Завдяки текстам, історичним приміткам, коментарям, ілюстраціям, посиланням та схемам, цей Посібник для вірян візантійського обряду став для нас необхідним інструментом для певного літургійного оновлення.

Проте, намагаючись разом із спільнотою молодих релігійних активістів та семінаристів у нашому Навчальному Домі в Бейруті якомога інтенсивніше жити нашим духовним життям, а також намагаючись залучити учнів нашої колегії до щоденної літургії, ми дуже швидко зрозуміли, що літургійне відродження залежить не тільки від посібників. Здається, нам потрібне було оновлення, що включало б реформу структури літургії.

Літургія, як і догма та дисципліна, перебуває під єдиною владою Церкви, хоча в літургії звичаї часто встановлюються як джерело права навіть частіше, ніж писаний закон. Тому кожного разу, коли ми відчуваємо потребу в літургійній реформі, наша роль може зводитися лише до того, щоб смиренно подавати в компетентну інстанцію аргументовані пропозиції. Лише Церква може виносити рішення, які вона вважає доречними. Адже з точки зору відповідальної влади, критерієм літургійного відновлення не можуть бути лише естетичні чи історичні міркування; доречність є таким самим вагомим критерієм, і тільки Церква залишається суддею в цьому питанні. Наш намір – виключно запропонувати, підказати, знайти формули. Ми були б засмучені, якби хтось скористався нашими пропозиціями для зухвалих нововведень у сфері, де вже й так надто багато безладу.

З іншого боку, ми з упевненістю пропонуємо наші пропозиції на розгляд читачам і на розсуд авторитету. Ми переконані, що не один священик, який намагався жити своєю літургією повноцінно, відчув, як і ми, тягар зростаючою невідповідності. Наша заслуга полягатиме лише в тому, щоб впорядкувати думки багатьох колег і підкріпити їх історичними доказами[2].

Адже реформа структур в літургії часто зводиться до простого відновлення, тобто повернення до більш давніх форм шляхом усунення недоречних нашарувань, які накопичувалися століттями через недбалість або неосмислене благочестя. Візантійська літургія, на нашу думку, є пам'яткою із чудовою архітектурою та чистими лініями, але, на жаль, прикрашена усілякими гірляндами, непотрібними деталями й шарами побілок, настільки, що гармонійні й чисті лінії первісної будівлі стають непомітними. Якщо ми зважилися запропонувати реформу, то виключно як реставрацію. Пізніші зловживання спотворили Святу Літургію; чи є зловживанням бажання її відновити і для цього повернутися до тієї давнини, коли обряд було усталено, і пізніші додатки навряд чи виглядали б доречними в загальній картині?

Будьте спокійними: відновлення, яке ми пропонуємо, не має нічого спільного з гібридними нововведеннями деяких унійних спільнот. До того ж наші пропозиції адресовані як православним церквам, так і католицьким спільнотам візантійського обряду. Ніякої мети зближення з римським обрядом ми не переслідували в нашій роботі. Наші пропозиції народилися виключно з вивчення та практики візантійського обряду, і ми представляємо їх з такою ж упевненістю, як і смиренням, для роздумів літургістам і для рішень авторитетної влади. Ми чесно намагалися зрозуміти й пережити візантійський обряд перед тим, як його критикувати і пропонувати відновлення.

Літургія народу

Найприродніший аспект сумлінно звершеної візантійської літургії — це те, що вона справді є Літургією, тобто публічною дією, зібранням, як казали колись, християнського народу, «екклезії», для молитви, навчання та участі в євхаристійній жертві.

Навіть її назва вказує на це: це зібрання народу і для народу. Схід зазвичай не уявляє собі Літургії без народу, лише для набожності священика чи кількох обраних. Це було б як «мітинг» без громади. З цього можна зрозуміти, що означає Літургія без «вівтарника»; це було б повним безглуздям.

Літургія — це публічне зібрання не лише завдяки людям, які на нього приходять, але й завдяки місцю, де воно проводиться. Її святкують тільки в місці спільноти, в церкві. За винятком серйозної необхідності (переслідування, війна, руйнування церков), її не проводять ніде, окрім як у церкві. Схід ніколи не знав приватних каплиць у суворому значенні цього слова, для кількох привілейованих осіб. Ані імператори, ані єпископи не мали приватних каплиць. «Сакелії» монастирів або палаців завжди були доступні для людей, як і церкви. І в церкві має бути тільки один вівтар, і на цьому вівтарі в один і той самий день має святкуватись лише одна Літургія. Хоча ці «три єдності» сьогодні важко застосувати повсюдно й завжди, вони залишаються ідеалом, як нагадування про первісну концепцію Літургії.

Літургія є урочистим зібранням. Немає місця для «приватної меси» чи «тихої меси». Її зазвичай проводять лише у неділі та святкові дні. Щоденна літургія є винятком, хоча її, ймовірно, практикували в деяких монастирях і особливо ревних церквах. Але це завжди було виключенням.

Це також радісне зібрання. Впродовж Великого Посту, за винятком субот і неділь, святкова Літургія заборонена (дозволено лише Літургію передшеосвячених Дарів. прим.пер.).

Люди повинні мати можливість чути та розуміти все. Диякон стоїть на амвоні або в центрі спільноти, щоб спрямовувати молитву вірян.

Під час Літургії в церкві ніколи не буває тиші, бо це не час для внутрішньої молитви чи особистої побожності. Ми збираємося, щоб молитися спільно, слідуючи настанові Господа.

Моляться лише мовою народу. Проблеми літургійних мов або не існує, або завжди вирішується на користь народної мови. Як можна уявити собі гарне зібрання, де 99% присутніх не розуміють, про що говориться! Саме через втрату розуміння Літургії можна було дозволити її проведення незрозумілою для народу мовою.

У візантійській літургії спів також є способом залучити народ до молитви, а не просто прикрасою: тому спів повинен бути простим, з чітким ритмом; інструментальна музика відсутня. Є хор співців, але він має виконувати лише ті піснеспіви, які є надто довгими або складними для народу.

У народній літургії сенс молитви повинен бути дуже простим: почуття прості, майже наївні, як у великих дітей, якими ми є. Ми молимося за ті потреби, які народ відчуває глибоко й до яких його душа відгукується: за мир (адже війна, розвага великих, справді зачіпає лише малих), за світський і духовний провід (часто тривожних для народу), за єдність християн (тривожна проблема для простих вірян, які не розуміють наших догматичних чи дисциплінарних суперечок, наших людських амбіцій, наших гірких образ), за хворих, ув’язнених, бідних, сиріт, вдів, за хорошу погоду (що може здаватися поверхневою турботою для тих, хто має інші джерела доходу, ніж з землі), за добрий врожай, за відсутніх, за усопших, за доброчинців, за побожних і багатих предків, які залишили нам такі гарні церкви.

Ніякий порядок не керує вираженням цих почуттів. Душа народу не вміє впорядковувати те, що вона відчуває, чи стискати в лаконічні формулювання. Вона виражає це щиро, але спонтанно, без порядку. Гарний рефрен, гарна літанія: їх повторюють двічі або тричі. Тут не знайти «акту» покаяння, «акту» віри тощо. Моляться, і всі ці почуття випливають водночас. Як любити без віри? Як вірити без надії? Це красивий безлад усіх біблійних молитов, незважаючи на думку коментаторів.

Загальна структура літургії

Якби не численні нашарування та зміщення тексту, візантійська літургія мала б надзвичайно просту і логічну структуру. Але навіть у теперішньому стані розвитку її загальна структура досить зрозуміла. У ній чітко розрізняються дві частини: перша є евхологійно-дидактичним зібранням, відомим як Літургія оглашенних; друга — євхаристійне зібрання, призначене для охрещених і відоме як Літургія вірних. Це розділення настільки чітке, що в давнину обидві частини могли проводитися в двох різних святинях.

Сьогодні, у Літургії оглашенних, немає жодної згадки про Євхаристію. Це явище частково пояснюється «дисципліною Таїнства», що діяла в перші часи Церкви. Воно, у будь-якому випадку, вказує на загальну структуру зібрання: християни спершу збираються для молитви та навчання. Цей етап включає службу Зображальних (Енарксис), яку співають поза самим святилищем і яка складається з ектеній, що чергуються антифонними псалмами; вхід служителів до вівтаря під спів тропарів; трисвяте; велику єктенію або вселенську молитву після Євангелія. Одночасно віряни повчаються, слухаючи читання з Біблії (колись було три або чотири читання) та проповідь, яка завжди мала місце.

У цій першій частині духовенство і народ тісно об’єднані: ектенії утворюють постійний діалог між дияконом і народом; єпископ зазвичай стоїть у центрі церкви, де він головує або проповідує; центром уваги є не вівтар, а амвон/віма, посеред народу.

У другій частині відбувається освячення і жертвоприношення. Але тут євхаристійна дія відбувається тільки на вівтарі. У той час як народ зайнятий співом піснеспівів і ектеній, священик сам звершує драму Голготи. «Безкровне приношення, — каже Пій XII[3], — завдяки якому після слів Освячення Христос стає присутнім на вівтарі в образі жертви, звершується лише священиком, який виступає як особа Христа, а не як особа вірних».

Народ лише спостерігає окремі моменти дійства, що відбувається на вівтарі: завіси відкриваються, численні тайні молитви священика (принаймні за сучасним звичаєм) звучать; священик майже не відвертається від вівтаря; коли він благословляє зібрання, завісу вівтаря ледь відсувають. Якщо у першому зібранні він був близький до народу, то в євхаристійному зібранні він виглядає далеким, недосяжним, зануреним у видіння потойбічного, як Мойсей на Синаї.

Після свого причастя священик знову наближається до народу. Коли жертва завершена через причастя християнського люду, йому залишається лише кілька слів. Кілька слів благодарення, молитва за спільноту, благословення — і все закінчено. Рубрики, лаконічні в деталях, вказують благодарити вже приватно. Публічне дійство завершене; залишається лише розмовляти з Другом у таїнстві свого серця, бо літургійна молитва не виключає і не замінює особистої молитви.

Драматична літургія

Народ потребує бачити, щоб розуміти. Літургія — це жива дія, драма життя. Усі беруть участь. Служитель, замість залишатися біля вівтаря, спускається, проходить рядами вірян, кадить, несе Євангеліє чи святі дари. Хрест і свічки проходять серед народу. Самі віряни також беруть участь у процесіях. Сцена дійства — вся церква; вона навіть часто виходить за її межі.

Учасники одягнені в особливі шати. Колись це були звичайні народні одяги, лише більш святкові, відповідні до події.

Літургія сповнена символами. Народ більш сприйнятливий до символів, ніж здається. Він розуміє їх краще, ніж науковці. Віряни наче переносяться в інший світ. Навколо них святі на іконах стоять у поставах небесного спокою. Свічки сяють тисячами вогнів. Ладан наповнює церкву пахощами і створює теплу атмосферу молитви. Співи піднімаються вгору. Диякони метушаться між народом і вівтарем. У центрі, єпископ, образ Христа, провадить молитвою і звершує жертвоприношення. Це видіння неба.

Тіні картини

Однак у цій небесній картині є й тіні. Оскільки євхаристійна літургія є важливим елементом видимої Церкви і життя християнства, важливо постійно прагнути зробити літургійне вираження більш прекрасним, більш відповідним таїнству, яке воно відображає, і більш доступним для людей, які через нього не лише беруть участь у Таїнстві, а й отримують оновлення духовного життя і пізнання таїнств віри. Звісно, знання і стійкість віри та щедрість любові є основними елементами християнського відродження, а літургія не призначена для тих, хто не вірить. Вона передусім залишається надбанням охрещених, живих членів Церкви, які без неї не можуть повноцінно брати участь у житті та таїнствах Містичного Тіла. Отже, дійсно виразна літургія, доступна християнському народові і повністю адаптована до його менталітету, є необхідною для життя Церкви.

Дехто критикує візантійську літургію за те, що вона надто довга для зосередженого щоденного служіння. Відчувається дисонанс між частинами, які вимовляються чи співаються вголос, і тайними молитвами: перші зазвичай проголошуються чітко, повільно і часто урочисто, тоді як другі часто скорочуються настільки, що іноді можна сумніватись, чи священик насправді мав час їх вимовити. Однак молитви священника, хоча їх зараз, на жаль, проголошують стиха, є основними частинами Літургії.

Навіть якщо додаткові десять чи п'ятнадцять хвилин, необхідні для зосередженого щоденного звершення Літургії, не повинні мати значення (як для священика, так і для вірян), все ж залишається відчуття певної важкості, викликаної великою кількістю та повтореннями дияконських молитов, які менш суттєві для Таїнства Жертви та створюють для деяких душ враження певного бар'єру між основною частиною Жертви і вірянами, які прагнуть більш прямої участі.

Це відчуття посилюється, коли «священик під час щоденної Літургії змушений сам звершувати всі дияконські молитви». Справді, втручання диякона, який провадить молитвою зібрання, тоді як священик звершує святу і таїнственну дію, є характерною рисою візантійського обряду. Так само правда, що триєдина структура молитов хору, диякона і священика становить усю красу урочистих Літургій і має свої традиційні основи, хоча і з'явилася пізніше. Але жодне виправдання не скасує того факту, що зараз ця структура має недоліки, які з часом можуть завадити візантійській Літургії виконувати ту роль, на яку її призначено її духом і красою.

Багато що змінилося з часу, коли цей обряд виник і усталився в тому вигляді, який ми отримали. Передусім, щоденна участь у Євхаристійній Жертві стала законною потребою для ревних християн. Однак Літургію не можна урочисто святкувати щодня. Більше того, слід відзначити, що ми рухаємося до постійного зростання середнього рівня освіченості, що веде до більш витончених духовних потреб. Освіченого християнина вже не задовольняють відповіді на дияконські молитви; вони поступово його втомлюють, тоді як він прагне до більш прямої участі в основних молитвах Жертви. Не можна допустити, щоб існування ще кількох сільських або народних парафій, задоволених традиційною літургією, створювало ілюзію стабільності: ця еволюція відбувається, і її темпи зростають.

При цьому ми маємо справу не тільки з поступовим підвищенням рівня культури, як раніше, а з розривом і справжнім потрясінням. Ментальні структури і чутливість Сходу змінюються з такою швидкістю, що це може зруйнувати все минуле. Йдеться не так про вплив Заходу, як про розвиток технічної та наукової цивілізації, яка руйнує основи традиційної культури. Ця цивілізація, хоча і народилася на Заході, вже не належить йому виключно; хочемо ми того чи ні, вона стала універсальним і остаточним надбанням людського духу. Якими стануть культура і менталітет Сходу в цьому новому світі? Марксистська цивілізація, яку нині переймає наш Близький Схід, лише прискорить, у матеріалістичній перспективі, створення соціальних і людських умов, найбільш сприятливих для розвитку техніки.

Ми не вважаємо, що це надто сміливо — поглянути прямо на перспективи, які постануть перед нашими християнськими спільнотами завтра, особливо на Сході. Неможливо, щоб східні християни, беручи участь у сучасній діяльності, живучи в цьому новому світі, не мали також нових ментальних і духовних потреб. Не можемо позбутися думки, що християнська спільнота, чия літургія вже не відповідатиме її основним потребам, буде на межі вимирання. Ось чому неможливо, щоб літургія Церкви перестала адаптуватися і жити. Вона завжди це робила впродовж століть, поступово чи через швидші зміни. Швидкість змін у сучасному світі має призвести до швидших змін у літургійних виразах.

Чи варто дозволити часу й традиції впливати на літургію самостійно? Нам здається, що християнська спільнота вже не настільки жива, щоб це не призвело до свавільного скорочення літургії у формі деградації, як це вже помітно (скорочення обрядів, вилучення змінних частин Святої Літургії), не кажучи вже про ту плутанину, яка може виникнути через такі необдумані зміни. Отже, виглядає розумним, щоб ієрархія взяла на себе ініціативу, спрямовуючи та керуючи цією еволюцією, як це вже робиться на Заході через конгреси і центри вивчення літургійного душпастирства.

Хтось обов’язково заперечуватиме, мовляв, католицька візантійська Церква мусить залишатися вірною традиції (тобто усталеному способу, навіть об’єктивно неправильному, який застиг з першими друкованими виданнями XVI століття), щоб не віддалятися від практики Православної Церкви. Але неможливо уявити, щоб Православна Церква, якщо вона уважно ставиться до нових і реальних потреб свого народу, не поставила б перед собою ті самі питання. Чи можлива спільна еволюція? Хіба не бачимо ми, що часом православні навіть швидше, ніж католики, змінюють деякі звичаї,[4] не маючи такого стримуючого авторитету, який, аби уникнути латинізації, ризикує бути більш «східним, ніж самі східні», фіксуючи літургію в незмінних формах?

Хіба не належить саме католицькій Церкві, яка зберігає постійно оновлюване життя, очолити законну еволюцію обряду, яка не суперечитиме традиції, якщо вона не відходитиме від духу цього обряду та відбуватиметься під керівництвом ієрархії? Протистояння будь-яким змінам суперечить самій традиції.

Здається, що католики візантійського обряду, особливо мелхіти, вже достатньо свідомі свого духовного спадку, щоб латинізація перестала становити для них серйозну загрозу. Настав час жити чимось більшим, ніж заперечення. Зміна не означає латинізацію. Візантійський обряд містить у собі багатство, яке, хоча й потребує впорядкування, може, з певних поглядів, навіть перевищувати римський обряд у своїй здатності підтримувати життя християнських спільнот.

Необхідність критичного тексту

Перший крок на шляху раціонального відновлення візантійської літургії — видання критичного тексту, заснованого на найкращих зразках рукописної традиції. Очевидно, що ця робота має бути зосереджена на грецькому тексті, на якому базуються всі інші версії.

Проте відомо, що видання Літургікона, які зараз використовуються, відтворюють, з незначними відмінностями, перші друковані видання XVI століття, які були створені поспіхом і без належної критичної перевірки.

Кілька зауважень, які ми дозволимо собі зробити, не мають на меті заповнити цю прогалину, а лише показати читачеві — навіть непрофесіоналові — наскільки поточний текст нашої Літургії є недосконалим.

Наприклад, молитва анамнези у Літургії Золотоустого починається словами: «Пам’ятаючи про цю заповідь Спасителя...». Про яку заповідь йдеться? У Літургії св. Василія слова установлення закінчуються заповіддю Спасителя своїм апостолам: «Робіть це на спомин про Мене». Молитва анамнези має на меті нагадати про цю заповідь. У Літургії св. Йоана Золотоустого згадка про заповідь Господа була втрачена, але ми все одно продовжуємо говорити: «Пам’ятаючи про цю заповідь Спасителя...». Щоб цей текст мав сенс, слід або прибрати згадку про цю заповідь, або (що краще) повернути її у текст.[5]

На щастя, нове грецьке видання Літургікона, зроблене за сприяння Східної Конгрегації, повернуло спів «Нехай сповняться»  після причастя вірних. Цей спів також є в арабській версії Раме, хоча й не виконується. Проте він є спільнотним співом благодарення древнього походження й очевидної користі, оскільки дає достатньо часу диякону для спокійного перенесення святих дарів до проскомидійника.

Найчастіше критична робота полягатиме у видаленні непотрібних вставок або повторів і виправленні текстових спотворень.

Найяскравішою з таких вставок є потрійне звертання до Святого Духа «Господи,Ти пресвятого Твого Духа», яке читають перед епіклезою. Ця вставка, яка порушує логічний порядок анафори і стала обов'язковою лише у XVI столітті, є наслідком суперечок між греками і латинянами щодо форми освячення. Абсолютно недоцільно залишати її в Літургіконі, навіть факультативно: вона займає зайве місце і є очевидно необ’єктивною.

Непотрібне дублювання, яке подовжує Літургію, — це повторення ектенії, відомої як просительна, спочатку після покладання дарів, а потім перед молитвою Отче наш. Залишитися має лише друга. Як відомо, у Літургії про молитви священика звіщає диякон, який у стислому проханні вказує на намір, за який священик молитиметься. Священик зазвичай продовжує свою молитву, беручи за основу останні слова прохання диякона. Так, після слів диякона в кінці другої просительної: «Все життя наше Христу Богові віддаймо», священик продовжує: «Тобі вручаємо все життя наше і надію»

Подібно, щоб закликати народ до благодарення після причастя, диякон каже: «Прості прийнявши … достойно благодарім Господа», а священик продовжує, повторюючи слова диякона: «Благодаримо Тебе, Владико Людинолюбче» Так само останнє прохання єктенії після Євангелія закінчується словами: «І за предстоячий народ, що очікує від Тебе великої і багатої милості». У своїй молитві священик робить відсилання до цієї великої єктенії, яка від початку і до кінця звертається з проханням про милосердя: «Господи, Боже наш .. помилуй нас по множеству милості Твоєї…»

З цього робимо висновок, що перша просителньа, яка передує Анафорі, є додатком, введеним під впливом народної побожності. Насправді ця ектенія згадується лише один раз у Кодексі Барберіні VIII століття, саме перед Отче наш. Ніхто не заперечує важливості цієї ектенії, але повторювати її двічі — зайве.

Ми також дійшли висновку, що три короткі єктенії, які передують молитві на покладання дарів на вівтар, молитві Отче наш ( «Всіх святих…») та молитві благодарення — повинні бути скорочені. Після урочистого перенесення дарів з проскомидійника на вівтар диякон закликає вірян відновити молитву, перервану процесією, про дари, тепер покладені на вівтар: «Сповнім молитву нашу Господеві – За принесені чесні дари Господеві помолімся». Після цього священик хай читає вголос молитву над дарами і завершує її виголосом «Милістю …». Наступні прохання, а тим більше супровідна просительна, не мають зв’язку з цим літургійним моментом і були додані лише для того, щоб дати священикові час прочитати молитву над дарами потихо. Те саме можна сказати й про малу єктенію після анафори: вона мала б складатися спочатку з двох перших прохань: «Всіх святих… та За принесені і освячені чесні дари…», після чого хай йде просительна.

Те саме стосується і молитви благодарення після причастя. Оголошена лише одним проханням диякона «Прості притйнявши… достойно благодарім Господа», вона продовжується молитвою священника: «Благодаримо Тебе, Владико людинолюбче…» Усі інші прохання у цій  ектенії є зайвими вставками, які порушують розвиток літургійної дії і були додані лише тоді, коли священик почав читати свої молитви тихо, і потрібно було продовжити ектенії, щоб він міг завершити тиху молитву.

Порівняння з римською месою підсилює аргумент внутрішньої критики, який ми щойно розглянули. Молитва, яка у візантійському обряді слідує за великою єктенією після Євангелія, відповідає Колекті у римському обряді. Вона супроводжується довгою ектенією (іноді її називають вселенською літанією), як це було колись і в римському обряді; нинішнє Кіріє елейсон — залишок цієї традиції. Однак у римському обряді немає літанії перед молитвами Секрети та Післяпричасної; ймовірно, так було й у візантійському обряді, де ці дві молитви супроводжувалися лише коротким закликом диякона – «Господеві помолімся», відповідним латинському Оремус, а не ектенією.

Використання, чи навіть зловживання, тихим читанням молитов також призвело до введення неоковирного дублювання на початку Анафори. Щоб зробити впровадження до євхаристійної молитви — найурочистішої молитви, оскільки саме завдяки їй усе таїнство вівтаря отримало назву Євхаристія (і подумайте собі - зараз її читають тихо!), — щоб впровадити цю молитву, священик звертається до народу словами «Благодарім Господа». Народ відповідав коротко: «Достойно і праведно», а священик продовжував: «Достойно і праведно Тебе оспівувати, тебе благословити…» — нічого простішого і прекраснішого! На жаль, відтоді як священики почали читати євхаристійну молитву тихо, короткої відповіді народу чи хору стало недостатньо, щоб заповнити час для тихого читання молитви. Тоді після слів «Достойно і праведно» додали тринітарну згадку «Отця, і Сина, і Святого Духа…», взяту з формули, яка передує читанню Символу віри.

Ще одна вставка, яка з’явилася лише у XIV столітті, — це відпуст. Відомо, що Кодекс Барберіні VIII століття не містить відпусту, ані навіть заключного благословення «Благословення Господнє…»[6]. Також відомо, що в слов'янських і румунських літургійних книгах на цьому місці є рубрика, яка наказує священику роздавати антидор вірянам, що свідчить про завершення служби та готовність вірян залишити храм.

Чому ж тоді священик завершує Літургію, відпускаючи вірян словами «В мирі вийдім!», якщо йому ще потрібно не лише мовити заамвонну молитву, але й додатковий відпуст? Насправді ж справжнім відпустом є саме заамвонна молитва, після якої священик мав би роздавати антидор. Відпуст є лише додатковим елементом, наслідуванням богослужінь добового кола. Воно зараз виглядає менш дивним, бо виголос «В мирі вийдім!» більше не означає кінець Літургії, все ж залишається цікавою сама по собі пізня поява цього елементу.

Ще одним предметом для дослідження може бути молитва, що передує Трисвятому. Є чимало свідчень, які вказують на її відносну новизну. По-перше, її довжина і складність; по-друге, складність знайти їй відповідне місце: іноді її читають під час співу тропарів, що не дуже природно, або під час співу Трисвятого, що є помилкою, бо ця молитва є лише підготовкою до цього співу і має передувати йому з її виголосом; крім того, цю молитву не читають, коли Літургія св. Василія поєднується з вечірнею; нарешті, хоч вона є підготовчою молитвою до Трисвятого, її все одно читають, коли Трисвяте замінюється хрещальним піснеспівом «Всі, що в Христа хрестилися…» або піснеспівом хресту «Хресту Твоєму …».

Ще одна пізня вставка — п'ять підготовчих молитов священика перед причастям. Кодекс Барберіні їх не містить. Як підготовка до причастя, Літургія колись включала такі три молитви: 1) «Тобі вручаємо…», що впроваджує до молитви Отче наш; 2) саме Отче наш, яке в давнину вважалося підготовкою до причастя; 3) молитву «Благодаримо Тебе…», яка супроводжується поклоненням голови. Ці три молитви розкривають тему євхаристії.[7] Після цього ламали хліб і роздавали його для причастя. Інші молитви були додані пізніше, щоб заповнити тишу священика, коли він тримає святу частицю в руці, особливо під час співслужінь. Їхня кількість змінювалася: спочатку було лише першу, другу та п’яту молитви; дві інші, довші, залишалися на вибір.

Пізня поява цих молитов підтверджується тим, що літургійні книги не мають для них чітко визначеного місця. Крім того, текст першої молитви у мелхітів коротший, ніж у решти візантійців. Логічно, що їх потрібно читати перед тим, як взяти святу частку в руку; однак у слов'ян і румунів ці молитви священик читає, вже тримаючи святе тіло у долоні.

Поряд із цими пізніми вставками, які можна оправдати в тій чи іншій мірі, варто відзначити і текстові спотворення, як, наприклад, очевидну граматичну непослідовність у молитві ламання хліба: Ὁ μελιζόμενος καὶ μὴ διαιρούμενος, ὁ πάντοτε ἐσθιόμενος καὶ μηδέποτε δαπανώμενος, ἀλλὰ τοὺς μετέχοντας ἁγιάζει... «роздроблюваний і нероздільний, що його завжди їдять але ніколи не з’їдають, а причасників він освячує». Після ряду дієприкметників ми очікуємо побачити ἁγιάζων «освячуючий», а не ἁγιάζει «освячує».[8] Так само у формулі Τὰ σὰ ἐκ τῶν σῶν «Твоє від твоїх» слово προσφέρομεν «приносимо» має читатися як προσφέροντες «приносячи», згідно з більшістю рукописів; це надає співу «Тебе оспівуємо», який завершує анамнезу, значення, що жертва, яку приносить священик, є жертвою всієї Церкви. До речі, у слов’янській версії також використовується дієприкметник – «приносяще».

Завершуючи цей розділ, присвячений необхідності критичного видання Літургії, згадаємо, що багато молитов Літургії св. Йоана Золотоустого насправді належать Літургії св. Василія, і навпаки. Така плутанина виникла через поспішні та некритичні першодруковані видання грецького тексту. Так, теперішня молитва входу у Літургії св. Йоана Золотоустого насправді належить Літургії св. Василія (що підтверджується Кодексом Барберіні), тоді як молитва, призначена для Літургії Золотоустого, на жаль, була забута, хоча вона була дуже красивою та змістовною: «Благодітелю і творіння всього Зиждителю, прийми Церкву, яка входить і кожному все, що на користь сповни, і всіх до досконалості приведи, і достойними нас сотвори царства Твого. Благодаттю, і щедротами, і чоловіколюб’ям єдинородного твого Сина, з яким благословен єси з пресвятим, благим і животворящим Твоїм Духом, нині і повсякчас і на віки віків». Для проскомидії ми зараз використовуємо молитву, яка спочатку належала лише Літургії св. Василія, тоді як коротша молитва, властива Літургії Златоуста, зникла: «Господи Боже наш, Ти приносиш себе агнцем непорочним за життя світу, споглянь на нас і на хліб цей і чашу цю і сотвори їх пречистим твоїм тілом і чесною твоєю кров’ю на причастя душ і тіл. Бо освятилося і прославилося пречесне і величне ім’я Твоє …». Те саме сталося і з заамвонною молитвою: «Владико Господи Ісусе Христе, Спасе наш, Ти удостоїв нас бути учасниками слави Твоєї через животворне причастя святих Твоїх Таїн, які, як образ смерті Твоєї і воскресіння, звершувати заповідав нам. Усіх нас, що чинимо спомин благодаті Твоєї і живемо з Тобою, розп’ятим і воскреслим заради нас, збережи у святості Твоїй. Всім, хто співслужив із нами та послужив Божественним Твоїм Таїнам, даруй благословення на подальше служіння та дерзновення перед страшним престолом Твоїм. Ти бо є істинний Бог, живий і вічний, і Тобі славу возсилаємо, з Отцем і Святим Духом, нині і повсякчас, і на віки віків».

Слід також зазначити, що майже всі молитви священика у сучасних виданнях розміщені неправильно. Часто їхні виголоси передують молитві, хоча повинні завершувати її. Крім того, ці молитви вимовляють без урахування логічного місця, яке вони займають у Літургії. Молитва, яку зараз читають після третього прохання великої єктенії, повинна логічно читатися в кінці цієї єктенії і завершуватися виголосом «бо милостивий і людинолюбний Бог сий», відповідно до колекти римського обряду. Так само молитву на покладання дарів мають читати відразу після запрошення диякона молитися за дари і завершувати виголосом «милістю…». Молитва після Анафори має бути прочитана не після малої дияконської єктенії, а після просительної, завершуючись виголосм «І сподоби нас, Владико…». Молитву благодарення слід читати не відразу після причастя священика, а після запрошення диякона «Прості прийнявши…». Нарешті, коротку молитву «Сповнення Закону…» потрібно читати не після молитви за амвоном, а біля проскомидійника, коли священик споживає святі дари та очищає дискос і чашу.

З огляду на це та на зловживання тайними (не тихими!!!) молитвами — найбільше спотворення візантійської Літургії — коротко зведемо ті недоліки, які має усунути попередня критична робота: пропуски, додавання, дублювання, текстові спотворення і неправильне розміщення. Адже кожне літургійне оновлення має починатися з доброго тексту, тоді як текст, який використовується зараз, є очевидно спотвореним.

Анахронізми

Коли буде створено правильний текст Літургії, робота з адаптації, як нам здається, повинна початися з усунення анахронізмів.

Однією з особливостей Літургії є її позачасовість. Давність літургійних формул, незалежно від їх внутрішньої цінності, вже є елементом краси і заслуговує на нашу пошану. Проте, визнаймо, є різниця між давньою молитвою і формулою, яка втратила сенс. Те, чого ми прагнемо, — це не відмова від літургійного тексту через його давність, а усунення формул, які сьогодні вже нічого не означають. Священик відчуває, що грає роль у театрі чи повторює чужі слова, а віряни, які це помічають, можуть думати, що з них глузують. Якщо їх нічого не бентежить, це навіть гірше, бо свідчить про те, що вони не відчувають змісту своїх слів (!!!).

Так виникає розрив між глибокими прагненнями душі та формулою молитви, між літургійним життям і щоденними турботами. Є ризик, що газети, а не Літургія, почнуть формувати їхнє життя.

Наприклад, ніхто не заперечує необхідності молитися за тих, хто нами править, незалежно від того, чи є вони християнами, чи ні, хорошими чи поганими. Жоден християнин не може не визнати ролі, яку відігравали імператори, Візантійська імперія та Константинополь зокрема у захисті християнства. Але варто пам’ятати, що імператори перестали існувати у 1453 році, Константинополь більше не є фортецею християнського світу, а вороги Візантійської імперії — це не завжди вороги Бога. Немає сенсу продовжувати накопичувати образи на «варварів», які за часів, коли ці молитви стали звичними, були персами, гунами, аварами, слов'янами, а особливо... арабами. Заміна слова «імператори» на «правителі» не робить молитву сучаснішою. Анахронічно говорити про вельми християнських і богохранимих правителів, їхні палаци та їхнє «христолюбиве воїнство»; бажати, щоб Бог «упокорив їм під ноги» усіх ворогів — мало відповідає сучасному християнському уявленню про державу. Реформа цієї молитви є необхідною.

Так само, молитися за оглашенних і, загалом, за місії серед нехристиян є обов'язком кожного вірянина. Але чи потрібно наказувати їм вклонитися, а потім тричі урочисто їх відпускати, якщо в церкві нікого з оглашенних немає? У Літургії Передшеосвячених Дарів, після середини посту, священик не тільки відпускає оглашенних, але й виголошує цілу ектенію за тих, що до просвіщення, а потім так само урочисто відпускає їх. Але якщо вже ми дійшли до цього, то чому б не продовжити список і не відпускати енерґуменів, плакальників, тих, хто стає на коліна, і каянників? Можна сказати, що енерґумени більше не існують. Але ж і оглашенні теж.

Кожного разу, коли ми вимовляємо ці слова в Літургії, ми не можемо не шкодувати, що церковна влада досі не втрутилася, щоб вилучити, скоротити або адаптувати ці анахронічні тексти. Ми вважаємо, що всі ці молитви за оглашенних слід вилучити з Літургії, поки Церква не повернеться до дисципліни катехуменату. Це, однак, не означає, що молитва за оглашенних усього світу є неприйнятною. Але не кожну молитву слід виголошувати всюди і в будь-якій формі.

Що означає також наказ диякона зачинити двері? Якщо двері вже більше не зачиняють, краще взагалі нічого не говорити.

Нарешті, є свята та спомини, які мали своє місцеве значення в певні часи, але сьогодні вже нічого не означають для нас. Наші ченці під час співу завжди усміхаються, коли їм доводиться промовляти численні строфи на згадку про «великий землетрус», про віднайдення мощів «в районі Євгенії», про потрійне віднайдення голови Йоана Хрестителя; на честь певної ікони у Влахернському храмі, дозвіл на вживання олії та вина в окремі дні чи різкі прокльони на адресу єретиків та іконоборців, божевільні похвали деяким імператорам та щирі прохання про звільнення Константинополя. Про що ми думаємо, промовляючи ці молитви? Найкращі з нас намагаються знайти у них символічний сенс або зробити внутрішню адаптацію, яку краще було б офіційно здійснити владою.

Не забуваймо також, що навколо нас відбуваються важливі події, які повинні знайти відгук у нашому літургійному житті. Атомна бомба, депортації народів, війни, комунізм — набагато важливіші, ніж авари, яких більше не існує, стіни Константинополя, які давно зруйновані, і мощі в районі Євгенії, місце розташування якого ми навіть не знаємо (!!!).

Ми також розуміємо, що візантизація нашої антіохійської Літургії еллінізувала наше духовне життя настільки, що ми забули всі наші чисто мелхітські святкування. Якщо нашу думку не перебільшувати, можна сказати: у літургійному вимірі візантизм зробив для обрядів мелхітських патріархатів те саме, що латинізація намагається зробити для східних обрядів загалом.

На нашу думку, слід включити до нашого календаря деяких нових святих. Це стосується як православних, так і католиків. Який авторитет забороняє вшанування святих, які з’явилися після певної дати?

Крім того, ми вважаємо, що літургійне право має дозволяти священикам додавати додаткові прохання для сучасних потреб, особливо для загальних намірів Церкви та актуальних нагальних потреб. Молитися за угорських біженців здається більш важливим, ніж молитися за тих, «хто приносить плоди в храм», яких більше немає.

Або наша Літургія гармонізується з нашим життям, або наше життя відбуватиметься без Літургії. Треба зробити вибір!

Потреба в спрощенні

Усунення анахронізмів уже значно полегшить Літургію, але на цьому не можна зупинятися. Сьогодні у Літургії є частини, складність яких виснажує нашу побожність.

Насамперед маємо на увазі чин проскомидії. З VIII по XI століття цей обряд здійснювався дуже просто. Рукописні євхологіони того часу містять лише одну молитву, яку священик читає після покладання хліба на дискос; деякі євхології додають молитву на кадіння, а інші — лише з XI століття — скромні короткі формули для покриття дискоса і накладання покрову. Як ми згадували, молитва проскомидії для Літургії Золотоустого, присутня в Кодексі Барберіні, зникла, і замість неї залишилася молитва Літургії св. Василія. Від XI до XVI століття євхологіони та коментарі відображають подвійний процес еволюції: один поміркований, який не зберігся після XIII століття, інший — перебільшений, що призвів до реакції патріарха Філотея. Деякі рукописи мали більше трьох сторінок з іменами святих, яких слід було згадати на проскомидії. У другій половині XV століття Філотей Константинопольський скоротив чин проскомидії до того вигляду, який відомий нам сьогодні. Незважаючи на спрощення, здійснене цим патріархом, чин проскомидії залишається надто довгим і складним. Лише незначна кількість священиків виконує його повністю згідно з усіма поминаннями і просфорами. Хіба не краще повернутися до простоти давнього чину?

Інший складний і пізній чин — це Енарксис. До VIII століття Літургія починалася з входу єпископа у святиню, тобто з входу. Чи може бути щось природніше? Нелогічно виконувати цілу службу, яка на урочистих Літургіях триває понад чверть години, перед входом до святині. Відомо, що лише в кінці VII століття перед власне Літургією ввели чин, що складався з ектеній та антифонів. Цей чин, який називається Енарксис, не є частиною Літургії оглашенних, яка починається з входу, а має вважатися підготовчим обрядом. Так, на єпископських Літургіях єпископ під час Енарксису перебуває не у святині, а на амвоні, як і на інших службах. Заміна співу антифонів службою Ізобразительних (два псалми з Блаженствами) відбулася набагато пізніше, хоча точний час цієї зміни невідомий. Якщо зберегти підготовчий чин Енарксису, ми пропонуємо залишити його лише для єпископських або урочистих Літургій, скоротивши, можливо, до однієї ектенії (Іриника) і одного антифону. (Насправді, Енарксис або ж чин трьох антифонів, не був доданий до літургії, а просто замінив богослужіння вечірні чи утрені, після якої звично літургію звершували. Це все ще видно на прикладах Літургій у великі свята – Пасха, Різдво, Богоявління – та у Літургіях Передшеосвячених Дарів прим.перекл.). Повторення двох малих ектеній є недоречним.

Ми вже пропонували вище опустити ектенію та молитву за оглашенних.

Ми також показали, що дві малі єктенії, які йдуть після покладання дарів і після анафори, мають бути логічно скорочені до двох перших прохань; священик продовжить, читаючи відповідну молитву.

Епіклеза виграє, якщо позбутися потрійного звернення до Святого Духа, яке їй передує, оскільки це звернення і запізніле, і нелогічне, і тенденційне.

Також варто зазначити, що з п'яти підготовчих молитов перед причастям лише перша, друга і п’ята є обов'язковими, навіть за сучасною дисципліною; третя і четверта є додатковими і корисно мовити їх під час співслужіння, коли кожен священик чекає своєї черги для причастя.

Нарешті, Чин Ізобразительних після Літургії є непотрібним повторенням тропарів, вже проспіваних перед Трисвятим. Нічого не заважає її звершенню, але не слід її нав’язувати.

Так спрощена і полегшена візантійська Літургія знову набуває чистих ліній. Основна мета — не скорочення Літургії, а її чистота, як при очищенні гарного залу — не з метою його спустошити, а повернути його лініям гармонію.

Логіка!

Це звучить дивно, але, на жаль, це правда: виголоси, які є завершенням молитов священика, замість того, щоб логічно слідувати після молитов, майже завжди виголошуються перед ними: його мають виголошувати після завершення молитви! І це трапляється навіть тоді, коли присутній диякон!

Є жести, що призначені для диякона і які священик не повинен звершувати, якщо немає диякона, наприклад, махати ‘воздухом’ над дарами.

Різні поминання, які завершують анафору, слід впорядкувати. «Достойно є воістину» недоречно перериває серію поминань. Якщо, як ми запропонуємо, священик мав би мовити вголос усі молитви анафори, цей піснеспів до Богородиці, хоча й дуже красивий, слід було б перемістити, щоб зберегти основний порядок анафори.

Також слід пам'ятати, що анафора завершується не співом  «Достойно є воістину», а виголосом «І хай будуть милості…». Лише після цього виголосу віряни мали б мати можливість сісти.

"Тайні" молитви

Але найбільш нелогічною є практика "тихого" читання молитов у сучасній візантійській Літургії: це зловживання, яке найбільше шкодить нашій прекрасній Літургії.

Абсолютно очевидно, що молитви священика, так само як і єктенії диякона, мають читати вголос. Є десятки доказів цього, і, можливо, ми колись присвятимо цьому окреме дослідження. У недавній детальній статті Трембелас дійшов висновку, що в жодному з рукописів XI-XVI століть, що зберігаються в Національній бібліотеці Афін, не зустрічаються слова μυτικῶς чи καθ ἑαυτόν, окрім молитви херувимської, яка, як відомо, є пізньою. Сюди також можна додати молитву Трисвятого. Лише ці дві молитви справді можна мовити тихо: першу — коли хор співає тропарі, другу — під час херувимського піснеспіву.

Відомо, що ще Юстиніан наказував священикам читати молитви святої жертви вголос, протидіючи лінивству деяких служителів.

Слово Εὐχή, яке позначає молитви священика, на відміну від єктеній диякона та співу хору, зовсім не означає «тиха молитва». І ця ідея тихості не випливає зі слова Ἐκφώνησις, яке просто означає, що завершення молитви вимовляється урочисто, тоді як Εὐχή просто читається.

Після анафори диякон виголошує: «Всіх святих пом’янувши, ще і ще Господу помолімся». Але за нинішньою практикою — чи навіть зловживанням — віряни не чують нічого; цей виголос диякона тепер не має жодного сенсу.

Зловживання "тайними" молитвами майже доходить до абсурду — вибачте за це слово — в ектенії, яка супроводжує перенесення святих дарів на проскомидійник після причастя вірян. Згідно з нинішньою рубрикою, священик повинен сказати тихо «Благословен Бог наш», а потім вголос «нині, і повсякчас, і на віки віків» і так далі. Це абсолютно нелогічно. Кидаємо виклик літургістам пояснити глибокий і містичний сенс, через який священик має вимовити перші чотири слова цієї ектенії тихо! Це схоже на Per omnia saecula saeculorum, яким латинський священик починає канон!

Священик має читати всі молитви вголос. Інакше ці виголоси стають незрозумілими. Що він має на увазі, урочисто співаючи «переможну пісню співаючи…», коли віряни не чули попередніх слів і не знають, про що йдеться? Що означає «особливо за пресвяту…», якщо не було озвучено решту поминань? Те саме стосується «найперше пом’яни, Господи…».

Зловживання "тайними" молитвами зробило візантійську Літургію низкою неєвхаристійних єктеній, переплетених славословними завершеннями, які для вірян нічого не завершують. Усе найважливіше в Літургії стає для вірян недоступним.

Повернення значення змінним частинам

Через незнання або байдужість учасників візантійська Літургія стала надзвичайно монотонною, хоча в ній багато змінних частин.

У співі антифонів зазвичай виголошують лише приспів, пропускаючи вірші. Ізобразительні майже завжди ігнорують. Вірші прокімена і алилуя, які відповідно передують і слідують за читанням апостола, слід повернути в практику і, за потреби, коментувати, оскільки вони створюють атмосферу свята.

У великій єктенії слід включати змінні прохання, відповідно до обставин.

Останнє католицьке видання грецького Літургікона пропонує не одну, а кілька заамвонних молитов, залежно від свята; чому б не скористатися цим, щоб урізноманітнити службу?

У біблійних читаннях краще слідувати послідовному читанню, щоб за можливості читати весь Новий Заповіт протягом року. Як приємну новацію можна було б запропонувати під час алітургійних днів Великого посту читати уривки з Апокаліпсису і двох останніх послань св. Йоана (які свого часу не увійшли до канону Писання), замість повторення вже прочитаних текстів, що порушує «безперервне читання», яке є традицією нашої Церкви.

Відомо, що у слов’янських традиціях ірмос свята співається щодня у час святкового періоду на Літургії замість «Достойно». Якби цю традицію ввели й у нас, це допомогло б ще більше занурюватися в атмосферу свята.

Участь народу

Якщо ми хочемо, щоб наша Літургія була дійсно народною, залучімо до неї якомога більше людей.

Візантійська Церква збільшила кількість єктеній і антифонів, щоб народ міг брати участь у молитві, даючи йому короткі відповіді, прості ритмічні приспіви.

Хор повинен виконувати лише довші чи складніші частини. У стародавніх рукописах чітко розрізнялися частини, які належали народу, і ті, що призначалися для хору.

Яка користь із використання живої мови в Літургії, якщо народ мовчить, слухаючи нудне монотонне виконання співця?

Більшість відповідей написані у множині саме тому, що їх промовляв народ, навіть Символ віри, оригінальний текст якого, як і наша арабська версія, починається у множині: «Ми віримо в єдиного Бога...». Отче наш також належить народу; те саме стосується «Хай сповняться» та «Ми виділи світло…» — усі ці співи у множині.

Винахідлива людина знайде безліч способів залучити народ, особливо дітей, до літургійного дійства. Тоді Літургія стане справжньою драмою, і священик більше не буде єдиним її учасником.

Ця постійна участь народу не виключає «спільнотного мовчання», яке не є простим сумарним мовчанням окремих людей. Хвилина зосередження між двома літургійними діями часто є більш зворушливою, ніж молитва. На нашу думку, немає жодних підстав для того, щоб наші співці нескінченно повторювали той самий спів, лише щоб заповнити час і не допустити жодної тиші в церкві.

Необхідність повернути забуті чи неправильно виконувані обряди

Ми хотіли б завершити наші пропозиції, нагадавши про деякі забуті чи неправильно виконувані обряди. Наведемо лише перелік: обряд високої-катедри, який створює спокійну атмосферу під час читання апостола; правильний порядок кадіння; обряд великої процесії; недоречність благословення дарами, які ще не освячені; поцілунок миру, такий давній і значущий; вживання диптихів; уникнення покаянних тропарів у пасхальний час під час молитов біля дверей; порядок причастя під час співслужіння; благословення народу святими дарами одразу після причастя; роздача просфори чи благословенного хліба; необхідність завершення Літургії урочистим співом тощо.

Минулого року Блаженніший Владика Максим IV опублікував довге й натхненне пастирське послання, де, після нагадування догматичних основ Літургії, він проаналізував найпоширеніші порушення рубрик і традицій нашої Церкви. Якби священики сумлінно виконували приписи цього послання, літургійний дух у нашій Церкві вже б зробив значний крок уперед.

Ми сподіваємось, що пропозиції — іноді сміливі — у нашій статті сприятимуть розвитку літургійного відчуття нашої Церкви. Більш інтенсивне літургійне життя природно породить бажання постійно адаптувати форми молитви до актуальних потреб сьогодення.[9]

Отець Неофіт Едельбі Базиліянин з Алеппо

Proche-Orient Chrétien, випуск II, 1957

 

---

[1] Edelby, Néophyte(Ed.) Liturgicon. Missel byzantin à l'usage des fidèles. Éditions du Renouveau, 1960.

[2] Хочемо висловити особливу вдячність отцю Воюїлюму (Voillaume), настоятелю Малих Братів Ісуса, та отцю Хуану Матеосу, ТІ, за їхні зауваження та коментарі, надані нам.

[3] Енцикліка Mediator Dei, с. 363, п. 569 (видання Desclée, Les enseignements pontificaux — La Liturgie).

[4] Так, у звіті М. Мейєндорфа про третє Загальне зібрання руху Синдемос, організоване грецькими молодіжними рухами поблизу Афін з 11 по 23 вересня 1956 року, зазначено: «У неділю, 23 вересня, усі делегати вирушили до Ая-Параскеві (центру руху Зої), щоб взяти участь у Літургії, і таким чином мали унікальний досвід літургійного та духовного відродження в Греції. Причастя (трьома священиками, кожен із чашею) кількох сотень юнаків і дівчат після Літургії, проведеної так, як за часів святого Йоана Златоуста, з читанням молитв євхаристійної анафори вголос, залишило всіх із відчуттям надії на духовне майбутнє Церкви в Греції» (Синдемос, Лондон, випуск 3, грудень 1956, с. 12). - У звіті про зустріч сирійських та ліванських православних студентів у серпні 1956 року також читаємо: «Кожного дня звершується Літургія. Царські врата були відкриті, молитви "тайні" читали вголос, а проповідь виголошували відразу після Євангелія. Усі присутні сповідалися та причащалися»; пор. Вісник, Le Messager de l'Action Chretienne des etudiants russes., 1956, III, с. 42 (Цит. за Іренікон, 1957, 1, с. 87-88, у примітці).

[5] Варто зазначити, що текст пошкоджений з давніх часів, оскільки Кодекс Барберіні VIII століття вже містить цей пропуск.

[6] Τοῦ Κυριοῦ δεηθῶμεν, що передує заключному благословенню, не має сенсу, оскільки не вводить жодної молитви. Слов'яни і румуни його пропускають. Те ж саме стосується Τοῦ Κυριοῦ δεηθῶμεν, що передує ектенії Трисвятого: ектенія не може бути відокремлена від молитви, яку вона завершує.

[7] На нашу думку, третя молитва (Εὐχαριστοῦμεν Σοι) повинна завершуватися словами κατὰ τὴν ἑκάστου χρείαν. Те, що йде після цього: τοῖς πλέουσι σύμπλευσον… є зайвим розвитком цих останніх слів.

[8] У сучасному тексті, виданому Брайтманом у Літургіях Сходу і Заходу, с. 393.

[9] Деякі твердження автора можуть здаватися сміливими; інші — недостатньо підтвердженими історично. Це частково пов’язано з тим, що це дослідження спершу було представлене у вигляді лекцій, перш ніж стало статтею. Але, оскільки похвальною метою автора є запропонувати «рекомендації», ми сподіваємось, що їх розглянуть усі ті, хто прагне знайти у літургійному оновленні поживу для своєї побожності та спосіб зробити відправу Святої Літургії зрозумілішою для вірян, щоб залучити їх до більш активної участі. N.D.L.D.