Святкування Різдва: віддати Богові Боже

Вкотре дискусія про синхронізацію церковних свят із астрономічним календарем. Поволі починаю розуміти те, що існує якась загальна неосвіченість, і то передусім у клерикальних колах, щодо християнського розуміння часу і святкування. 

Христос - Життя

Йоана 17, 1-13 Святий Йоан тому і Богослов, що зумів запам'ятати і передати найголовніше з послання Христа - Його молитви, бо молитва, насправді, є найбільшим богослов'ям. Богослов'я цієї молитви являє нам кілька важливих думок, якими слід зайняти свій розум. Молитва, якою покликане стати усе життя людини передусім є входженням у славу Божу. Прослава Бога, входження у неї усього творіння є ціллю Воплочення Христа, звершенням промислу Божого спасіння у Христі. Прослава Христа Отчем і Отця Христом є досконалою і надає значення також і нашій прославі Бога. Наша прослава Бога набуває значення тому, що вона у Христі. Слава, якою Отець прославляє Христа є славою владною, Христова слава сповнена міццю, Він - святий Кріпкий. Його міць перемагає смерть, тому слава Христа в тому, що він може давати життя всім, кого Отець Йому дав. Життя, яке дає Христос, не є життям світу цього. Воно - Життя вічне. Воно закорінене в самому Бозі, в пізнанні Його. Саме у пізнанні Його, а не просто в знанні про Нього. Життя вічне в єднанні з Богом. В заглибленні у Його сутність - "подавай нам тісніше єднатися з Тобою у невечірнім дні Царства Твого". Життя вічне у пізнанні Отця через вглиблення в Христа. Послання Христа чітке - Він сповнив спасіння. Тепер черга за людьми. За нами. Він пізнав нашу сутність аж до смерті на хресті. Наше зусилля - пізнавати Його у словах і молитовному досвіді. Він об'явив Отця світові і молиться за тих, які роблять зусилля для того, щоб пізнати Його. Христос не молиться за тих, які пізнають і дбають за світ цей. Він приймає у Свою молитву тих, які пізнають Його і тим самим входять у Його життя, яке є вічним. Христос свідомий того, що пізнання Його може бути болісним і небезпечним, тому молить Отця, щоб Він беріг їх. "І не введи нас у спокусу" саме про це. Даючи заглибитись у життя вічне через пізнання Його, Христос не узалежнює Своїх учнів від Себе. Він відходить до Отця, щоб учні могли отримати радість через самостійне життя з Ним і у Ньому. Справжній учень Христа радіє від уподібнення Йому. Саме тому він прагне дару Духа, який досліджує і розкриває божественні глибини. Дух Святий тому і зветься Утішителем, бо саме в Ньому повнота радості богопізнання. У цьому і є суть усякої літургійної молитви: Пізнавати Бога через Слово Христове, єднатись із Христом через участь у Його Тілі, яким є Його церква, "на причащастя Духа Святого" і радісно благодарити Бога за все.

Літургійна мандрівка з Христом

Йоана 9, 39 – 10, 9: Євангеліє, яке нині читали в церквах візантійської традиції має чітко виражених три аспекти духовного життя хритсиянина, на які він постійно мав би спиратись. Передусім "Я прийшов у цей світ на суд: щоб ті, що не бачать, бачили, і ті, що бачать, сліпими стали". Образ, який Христос використовує тут, мав би бути досить зрозумілим для юдеїв, які його слухали. Завдяки світлу людина бачить, але світло може і сліпити. Світло може бути темрявою. Господь, Який ішов з ізраїльським пустелею був світлом для них, але темрявою для ворогів їх.

Молитва на хіротонію дияконіси

163. 1) Молитва на хіротонію дияконіси

Після святої анафори і відкриття дверей, перед тим як диякон мовить: Всіх святих помянувши, приводять до архиєрея рукополагаєму (в дияконіси), він читає вголос: Божественна благодать, [що завжди недужих оздоровлює і те, що їм недостає, доповнює, поставляє благоговійну (ім’я) в дияконство,] і рукополагаєма приклоняє голову, а (архиєпископ) покладає свою руку на її голову і, перехрестивши тричі, молиться так:

Боже святий і всемогутній, родженням у плоті від Діви Сина Твого єдинородного і Бога нашого освятив жінку єси, і не лише чоловікам, а й жінкам благодать дарував і виливання Духа Святого Твого; сам і нині, Господи, споглянь на цю  рабу Твою, і призови її до діла служіння Твого, і багатий дар Духа Святого Твого зішли їй, зберігаючи її у вірі істинній, у поведінці бездоганній, щоб сповняла завжди своє служіння, як Тобі благовгодно. Бо подобає Тобі всяка слава, честь.

Вечері твоєї тайної ...

Віднедавна є в нашій церкві традиція така - вітати священиків у Великий Четвер із днем священства. Я взагалі не проти будь-яких святкувань. Але це святкування трохи дивне, принаймні у візантійській традиції. Передусім тому, що це просто наслідування такої ж недавньої традиції і римо-католиків.
Там це зрозуміло. Після реформи Великого Тижня акцент Великого Четверга у них лежить на "встановленні" Євхаристії, на чині обмивання ніг, який священики звершують для своїх парохіян. Окрім того, це свято є свого роду маніфестацією євхаристійної монокультури - традиції, зводити все служіння священика і церкви до служіння євхаристії, традиції, яка маргіналізує все решта її служіння і про цю небезпеку вже сигналізують багато західних літургістів.
Але навіть в них не зовсім зрозуміло день якого "священства" вони святкують? У прекрасній статті "P. Regan, The Chrism mass: Festival of the priesthood. But which one? Worship 86/2, (2012), 124-139" дуже гарно показано, що це святкування можна говорити лише з 60-70-х років минулого століття і то в його первісному контексті йшлося саме про загальне царське священство усіх охрещених, а не про особливе священство клиру. 

Фарисейська передпричасна молитва

Неділя про митраря і фарисея нагадала не лише про те, що її справжнє місце - центральна (третя) неділя Великого посту, а й про одну молитву у сучасній Божественній Літургії, яка своїми словами щоразу повертає вдумливого молільника до цієї притчі. Ідеться про відому всім молитву перед причастям "Вірую, Господи, і ісповідую", чи радше про її середню частину - оригінально стихиру Великого Четверга "Вечері Твоєї тайної днесь, Сину Божий, мене причасника прийми, бо ворогам Твоїм тайни не повім і поцілунку не дам Тобі, як Юда, але, як розбійник, ісповідаю Тебе: «Пом’яни мене, Господи, у Царстві Твоїм»."