Вітайте одне одного святим поцілунком

о.Олександр Шмеман 

Вітайте одне одного святим поцілунком. 1 Кор. 16, 20

У сучасному чині Літургії виголос «Возлюбім один одного!" займає так мало часу, що ми майже не маємо можливості по-справжньому почути його, почути не лише зовнішнім, а й внутрішнім слухом. Тепер для нас це лише один із виголосів, які передують Символові віри. Однак раніше було не так. Із літургійних пам'яток древньої Церкви ми дізнаємося, що після цього виголосу справді звершували поцілунок миру, в якому брала участь уся Церква, все зібрання. «Коли настає час виявити одне одному взаємний знак миру, - каже св. Йоан Золотустий, - ми всі одне одного цілуємо». І «вітають клирики єпископа, віряни-чоловіки - чоловіків, жінки - жінок...». Цей обряд аж до нині зберігся в літургійній практиці несторіян, коптів, вірмен, практиці, яка не зазнала пізньовізантійських впливів і тому часто відображає більш ранню форму євхаристійної священнодії. І не лише - євхаристійної, оскільки поцілунок миру був важливою і невід'ємною частиною всього християнського богослуження. Так, наприклад, цей обряд звершували після хрещення: єпископ цілував того, кого миропомазав зі словами «Господь з тобою». Під час рукоположення нового єпископа усе зібрання, як клир, так і віряни, також вітало його «святим поцілунком», після чого він уперше очолював євхаристійне приношення.

З історії цього моменту Літургії ми, відповідно, бачимо, що він зазнав значних змін, як ото: з дії, і до того ж дії спільної, він перетворився у виголос. А у зв'язку з цією зміною змінився почасти й зміст заклику. Сучасний виголос «возлюбім один одного..." - це заклик до якогось стану, а в його найдревніших формах він закликає до певної дії: «вітайте одне одного...». І, як свідчать деякі пам'ятки, дію цю звершували навіть без будь-якого виголосу: там, за поданням знаку миру, йде вказівка на поцілунок, який звершували в цей момент. Отже, зрозуміло, що, як це не раз траплялося в історії богослуження, виголос, який сам виріс із дії, згодом поступово витіснив її, або ж, точніше, звузив її до самого вівтаря, де її й донині звершують між собою священики й диякони, які служать разом.

З першого погляду ця поступова заміна спільної дії виголосомі всі ті технічні деталі не є чимось особливо цікавим. Не потребує начебто пояснення і сам виголос, оскільки всі знають, що любов - це найголовніша християнська заповідь, а тому і нагадування про неї також доречне перед найважливішою із усіх церковних священнодій. Оскільки так, то чи не все одно - в заклику до любови чи в символі любови (а в поцілунку миру коментатори вбачають, звичайно, ще один «символ») виражатиметься це нагадування? До того ж, можна припустити, що зникнення дії було пов'язане з ростом церкви, появою багатолюдних зібрань у величезних храмах, де ніхто одне одного не знав і де цей обряд, був би простою формальністю.

Однак все це так є тільки «на перший погляд», доти, поки ми не вдумаємося в справжній і власне літургійний зміст тих слів і дій. І, передусім, у зміст самого словосполучення «християнська любов».

 І.Карабінов

План Постової тріоді

Постова тріодь являє собою збірник змінних частин богослужіння для першої половини циклу так званих рухомих днів, починаючи від Неділі про митаря і фарисея й закінчуючи Великою суботою.

Перш ніж перейти до розгляду того, як створювалися складові елементи тріоді і як формувався сам цей збірник, необхідно спочатку ознайомитися з тим, як виникли ті поминання (пам'яті), що стали підставою для появи зазначених елементів, і як сформувалася система цих поминань, яка нині визначає структуру Постової тріоді. Іншими словами, слід розглянути історію календаря Постової тріоді.

1. Групи поминань Великого посту

У цьому календарі розрізняють три групи споминів:

- Пасхальний піст, або Страсний тиждень, до якого прилягає піст Чотиридесятниці з трьома попередніми підготовчими седмицями.

- Спомини недільних днів Чотиридесятниці. У сучасному календарі вони відсутні, про них згадується лише в змісті самогласних і деяких недільних канонів. Відповідно до цього змісту, наприклад, у другу неділю посту спогадується притча про блудного сина, у третю — про митаря і фарисея тощо.

- Група споминів мінейних, перенесених у рухомий цикл із нерухомого. Наприклад, пам'ять святого Теодора Тирона у суботу першого тижня посту, святої Марії Єгипетської — у п’яту неділю посту тощо.

ГОСПОДЬ І ОРАЧІ

Катря Гриневичева

ГОСПОДЬ І ОРАЧІ

Вандрував Господь через весняні поля тоді, як світять липким соком молоді бруньки верб і як у ставах край сіл переглядаються перші незабудки. Почерез плече Господа була перевішена свитка, біле як молоко волосся торкав легіт, той сам, від якого прозябали травки. Мило було Господу проходити межами поміж скиби піль, витягнені до сонця, і благословити людський труд.

У той час хлібороби не знали ще плугів, орали сохами; в кого нема худібки, сам тягне, аж піт очі заливає, а за ним повагом ходять галки, визбирують, що там Господь на долю дня післав.

Йде, отже, Господь, заткнувши руки за черес, розглядає, як поорали люди свої наділи? Як побачить де рівні, м'які скиби, то серце у Господа квапніше б'ється у милім почутті. Він зупиняється і радіє. Бо сам Господь — хлібороб з віку на вік, і земля кождої весни однаково Його цікавить.

Трапилося, що один старий мужичок щось дуже негарно виорав поле. Не здужав він робити та й годі. Скиби криві, тут і там наче переломані, декотрі врилися у другу скибу або пігнали убік, куди не треба. А груда! Скиртами валяється! Така оранка, що аж не знати, де очі діти.

Щось то, чоловіче добрий, негарно твоя соха виорала,— заговорив Господь до мужика та невесело заколихав білою головою.— Що ж тобі ся земля вродить, сирото, а?

Мужичок, що стояв з сохою обіч, не пізнав Господа. Думав, що дідусь іде, певно, на завтрашній храм у друге село. Сам бачив, що його робота ні на що, потер чоло пристиджено і відповів:

— Як Господь схоче, то не сохою — кийком поколупаю землю, і вона вродить!

Сподобалася така відповідь Господові.

ПРОКАЖЕННИЙ

Наталена Королева 

ПРОКАЖЕНИЙ

Леві простяг руку до дверного калатала. Простяг — і шарпнув її назад: не вірив. Виставив на жовтаве проміння підсліпуватого місяця й дивився, розчепіривши пальці. Обернув долонею й глибоко, з облегченням зідхнув. Дійсно, рука була цілком чиста, зовсім здорова. Ніби ніколи й не зазнала хвороби-прокляття, що робить з живого мерця!.. Але гірш, як мерця! Істоту, призначену на довічне животіння по гробівцях, відлучену й відмежовану від цілого світу. Істоту безневинно зганьблену, що, наближаючись на досяг голосу, повинна попереджати кожну живу людину розпачливим покриком: "Нечистий!" А нечистому немає місця ані в людському милосерді, ані в співчутті, бо ж цим словом закінчуються назавжди всі людські взаємини.

Три роки такого існування зробили з Леві твір, що жахався власної тіні. А отже, нині його рука — рука здорової людини. На ній знову всі фаланги пальців, чиста м'яка шкіра, а в цілому тілі — колишня парубоцька сила, душа — п'яна радість. Тепер йому знову відкритий увесь світ, такий красний світ, як скарбниця надій, можливостей, досягнень. Довкола — безкрай, як весняне поле, вкритий квітом, тільки схились і зривай!

Міцно вхопив клепало і впевнено застукав в двері.

За хвильку маленьким віконцем виглянула старша жінка з каганчиком в руці. Вогник хитнувся, майже ліг, зломився наприкорні, знов вискочив нагору, лизнув червонавим відблиском пооране журбою обличчя, безодні скорботних очей і зарум'янив сиве волосся під наміткою.

— Хто й чого?

— Мамо! Я... Це я, Леві... Здоровий, цілком дужий!.. Мамо, пускай мерщій!

Жінка піднесла вгору обидві руки.

— Боже Авраама, Ісаака, Якова!..

Глиняний каганчик хрипко стукнув об кам'яну плиту долівки а вогник згас водночас з покриком.

— Не бійся! Кажу ж тобі, мамо, це я, і зовсім чистий! Ось свідоцтво священиків. Пророк назарейський, Ісус галилеянин... Той очистив мене!..

*