ГОСПОДЬ І ОРАЧІ

Катря Гриневичева

ГОСПОДЬ І ОРАЧІ

Вандрував Господь через весняні поля тоді, як світять липким соком молоді бруньки верб і як у ставах край сіл переглядаються перші незабудки. Почерез плече Господа була перевішена свитка, біле як молоко волосся торкав легіт, той сам, від якого прозябали травки. Мило було Господу проходити межами поміж скиби піль, витягнені до сонця, і благословити людський труд.

У той час хлібороби не знали ще плугів, орали сохами; в кого нема худібки, сам тягне, аж піт очі заливає, а за ним повагом ходять галки, визбирують, що там Господь на долю дня післав.

Йде, отже, Господь, заткнувши руки за черес, розглядає, як поорали люди свої наділи? Як побачить де рівні, м'які скиби, то серце у Господа квапніше б'ється у милім почутті. Він зупиняється і радіє. Бо сам Господь — хлібороб з віку на вік, і земля кождої весни однаково Його цікавить.

Трапилося, що один старий мужичок щось дуже негарно виорав поле. Не здужав він робити та й годі. Скиби криві, тут і там наче переломані, декотрі врилися у другу скибу або пігнали убік, куди не треба. А груда! Скиртами валяється! Така оранка, що аж не знати, де очі діти.

Щось то, чоловіче добрий, негарно твоя соха виорала,— заговорив Господь до мужика та невесело заколихав білою головою.— Що ж тобі ся земля вродить, сирото, а?

Мужичок, що стояв з сохою обіч, не пізнав Господа. Думав, що дідусь іде, певно, на завтрашній храм у друге село. Сам бачив, що його робота ні на що, потер чоло пристиджено і відповів:

— Як Господь схоче, то не сохою — кийком поколупаю землю, і вона вродить!

Сподобалася така відповідь Господові.

Йде Господь межами далі, пташня цвірінькає, бузьки клекочуть, від сіл іде вечірній дим, весело... Аж дивиться, під самим лісом нивка, так то вже дбайливо виорана! Просто очей відірвати годі. Що пухка, що чорна, а скиби одна в одну, як стрічки з оксамиту.

Сильно гарна була отся нивка під самим лісом.

Усміхнувшися непомітно у білу, по пояс, розгойдану вітром бороду, Господь зупинився на межі проти нивки, радий добрій роботі, і каже любо до молодого мужика:

— Ну й добре ж то потрудилася твоя соха, господарю!

Мужик розпростав гордовито розлогі плечі і, жмурячи очі щілкою від вдовілля, сказав, не дивлячися зовсім на Господа, косо:

— Відучора досвіта я над сею нивкою труджуся, грудку за грудкою розбиваю, мало не дую на неї, то мусить бути гарно виорана. Моя нивка і без Бога вродить!

Змовчав Господь, постояв хвилю, дивно посупивши густі й сиві брови, а далі говорить:

— Далеченько мені ліс кругом обходити, перейду я твоїм полем навпростець.

— Та йдіть, про мене! — здвигнув плечима мужик.

І Господь пустився йти почерез ті скиби м'які, як пух, чудово вилискливі від вечірнього проміння, і довго було видно його високу постать, як, кидаючи тінь далеко на ниви, трохи пригорблена застановою, йшла кудись в червонім попалі сонця... Сліди ніг Господніх шнуром протягнулися в далечінь.

Кинули орачі зерно на свої ниви. Вже стало воно сходити, день скорше, день пізніше прозябає тут і там соковита травиця. На тій нивці, де чоловік погано виорав, такі густі хліби, як гай, в очах ростуть. Хто йде, не вірить, протирає очі — справдішня благодать! А мужичок, що се його нивка, вийде, бува, глянути на свої засіви, то тільки руки складе і гляне серед сліз у небо, дякуючи, що поблагословило його нікчемну роботу.

Але... що се за пустиня онде під лісом? На гарно виораній нивці ні стебелинки, як коли б вітром усе зерно звіяв і поніс світами. Тільки там, де станула Господня стопа, де став слід її, посеред пустого поля зеленіли маленькі купки жита, рясні, прегусті, як веселі острівці посеред пустки, і кождий палець Господній зеленів окремо...

Не захотіла нивка без Бога вродити!