... і всіх вас православних християн ... (+Йосиф Сліпий)

+Йосиф Сліпий

Виголошування слова «православний» на богослуженнях

«1. – Слово «православний» вже має за собою в церковному житті і літературі довгу історію. Впродовж усього часу багато вчених, діячів, єпископів і вірних висловлювались за збереження його в церковній практиці або за усуненням чи заміненням на слово «правовірний» або на інше йому подібне. З огляду на те, що цим терміном користуються як латинські і східні католики, так і всі незєдинені православні, а між ними і ті, які недавно відступили від нашої Церкви, питання стало знову актуальним. Тому треба дещо пригадати і вияснити в оцьому спорі.

2. – Богословський термін православний ỏρθόδοξος був вжитий Церквою перший раз авторитетно на Халкедонському IV Вселенському Соборі (451 р.) проти Монофізитів, що перечили злуку двох природ, Божої і людської, в одній особі Ісуса Христа, і ним означувано тих вірних, що право славлять Бога. Пізніше, халкедонське православя почали заперечувати епігони, монотелети-одновольці в VII ст., навчаючи, що в Христі є тільки одна воля, а не дві, Божа і людська, як це вчить вселенська Церква. Проти монотелетів виступив в Римі папа Мартин І (649 – 17. VI. 653) і осидив їх на Лятеранському Синоді 649 р. За те царгородські василевси казали його увязнити, і екзарх василевса Констанса ІІ, Теодор Калліопас, схопив папу в Лятеранській базиліці і відставив до Царгороду, де його засуджено на смерть. На прохання патріярха Павла, цісар помилував його і заслав до Корсуня в полудневій Україні, де він помер мученичею смертю 16-ІХ 655 р. Римський клир ще за його життя вибрав папою Євгена І, на що папа Мартин дуже жалівся в своїх листах до Царгороду і Риму, нарікаючи на те, що давні його вірні і приятелі так гірко його розчарували.
Папа Мартин І був родом з міста Тоді в Умбрії. Він був дуже діяльний, їздив як делеґат до Царгороду і був другим, після папи Климента І, папою, що загинув мученичею смертю на засланні в Україні. Головна частина його мощів спочивала у Влахернській Богородичній церкві біля Херсонесу; іншу частину мощів перевезено до Риму і приміщено в церкві св. Мартина.

3. – Як сказано, на Лятеранському Синоді папа Мартин І осудив монотелітські царські декрети, «Ектезіс» і «Тіпос», і трьох прихильників монотелетизму, патріярхів Сергія, Пирга і Павла, бо, як говорилось на Синоді, науки про дві волі є «побожні, вітцівські і соборні навчання католицької Церкви православних», тобто Церкви пятьох Вселенських Соборів. Рішення папи Мартина І прийняли всі «православні» Церкви на VI Вселенському Соборі в Царгороді 681 р. Св. Іван Дамаскин († 750 р.) пізніше написав основний богословський твір і назвав його цим іменем: Ἒκθεσις τῆς ỏρθόδοξου πίστεως – De fide orthodoxa. Слово «православний» стало загально прийнятим на означення визнавців правдивої віриу відрізненні від усіх єретиків – монофізитів, монотелетів, іконоборців, іновірців, сектантів і ін. Воно набрало ще більшої ваги, коли ІІ Нікейський Собор 787 р. застосував цей термін «православний» проти іконоклястів. Бо цей Собор осудив іконоборство, започатковане василевсом Левом Ізаврійським. Після Собору величаво відсвятковано побіду над іконоборцями в Царгороді. В 842 р. рішено, щоб на майбутнє це свято святковано в першу неділю Великого Посту як «неділю православя». Отож, православні візантійські Церкви не є православними в противенстві до Риму, але до монофізитів, монотелетів і іконоборців. Тому слово і назва «православний» – ỏρθόδοξος є нам, вселенським західним і східним католикам, – та візантійським християнам спільне.

4. – З часом назву «православний» присвоїли собі незєдинені Східні Церкви, як свою виключну назву і православям почали називати науку перших сімох Вселенських Соборів. Одначе, таке звуження поняття несправедливе, бо ціла вселенська католицька Церква є православною. Цей термін був дальше в уживанні і залишився також в латинській Літургії, а навіть в правилах різних Чинів. Слово «православний» багато разів чуємо на східних Літургіях св. Василія Великого і св. Івана Золотоустого та на інших богослуженнях. Після відлучення Східних Церков від Вселенської і Західної термін лишився незмінний: І одні і другі називали себе православними. Знову повернення єдности на Вселенських Соборах в Ліоні, Фльоренції та на поміснім в Бресті ця практика всюди зберігалася. Тридентійський Собор кінчив свої рішення словами: «Це є віра св. Петра і Апостолів, це віра Отців, це віра православних». З того приводу не було замітніших непорозумінь аж до новіших часів. На Західній Україні, в минулому столітті, стали підноситися деякі голоси за пропущенням слова «православний» або заміненням його словом «правовірний» чи іншими подібними словами для відрізнення себе від незєдинених православних або, як їх тоді називано, від православних «схизматиків». Згодом справа набрала більшого розголосу й загострення та навіть опинилася в Конґреґації Поширення Віри, від якої наспіла виразна відповідь: «… Це питання зріло обговорено, і Їх Еміненції Отці рішили на загальному зібранні 16 травня 1887 р., що перше слово (зн. «православний») належить вповні зберегти. Ця думка Їх Еміненцій Отців була в цілості затверджена Найвищим Архиєреєм на авдієнції 17 т. м.». Одночасно рішено також, щоб для уникнення непорозумінь і згіршень поучувати вірних про значення слова (Додаток до чинностей і рішень Львівського Собору 1891 р.). Св. папа Пій Х поручив в присязі «щиро приймати науку віри, яку ми прийняли від Апостолів через православних Отців». Отже, Вселенська католицька Церква ніколи не зрікалася і не зречеться того слова, освяченого півторатисячрічною традицією. Правда, кожним словом, поняттям, як і кожною річчю можна користуватися у їхньому повному, вірному і правдивому значенні, але буває, що їх надуживається чи звужується. Це одначе не обезцінює властивого слова і речі в їхній суті. Кромі цього наведені подібні терміни не віддають того самого поняття, значення, що «православний», бо «правовірний» означає того, хто правильно вірить, а «православний» того, хто правильно славить Бога. Отже, існує між ними різниця. «Вірити» і «славити» - це два різні акти богопочитання, які не означають одного і того самого. Вселенська католицька Церква справедливо називається православною, бо вона єдина правильно в цілій повноті славить Бога. З тієї то причини вона не може відмовлятися від цього світлого імени і поняття. Даремно тому домагатися цього від неї, бо це означало б заперечувати себе саму.

5. – Якщо інші Церкви хочуть присвоїти цю назву виключно для себе, то з того ще не слідує, щоб католики мали зректися свого права на неї або і відцуратися від неї. Англіканська Церква називає себе «католицькою», але мимо цього Вселенська Церква не відрікається від своєї тисячолітньої назви. Католики в Англії називають себе для відрізнення – Roman catholic – римо-католики. Подібно й католики російського синодального обряду називають себе «православними католиками». Так само і в нас не можна відрікатися від прадідної назви «православний», бо вона нам вповні прислуговує, без уваги на те, що й інші також користуються нею. З другого боку, ми не можемо бути коротко - та вузько – зорі, але мусимо брати до уваги факт, що більшість українців і росіян, належать до православного віровизнання і чисельно мають перевагу над нами. Коли ми не зрікаємося своєї, справедливо нам належної, назви православні, то вони не можуть нас легковажити й уважати за сектантів в їхньому розумінні і з їхньої точки зору. Навіть, навпаки, те слово – промощує нам церковну дорогу до них. І на Бога надія, що так станеться. Бо ми мусимо прагнути і прямувати до єдности, згідно з заповітом Христа: «да всі будуть єдино» (Ів. 17, 21) «і на сем камени созижду Церкву мою» (Мт. 16, 18), не Церкви, лиш одну Церкву. А це признаємо і ми, і вони.

Зрештою таких явищ, де одна назва є спільною для однієї держави чи нації, а при тому існують великі інші різниці між підметами, які носять ту саму назву, є багато. Візьмім для прикладу «християни»; ніхто не зрікається цього імені, ні католики, ні православні, хоч ним називають себе і єретики, і сектанти, і ворожі собі нації. Німцями є і республіканці, і націоналісти, і монархісти, і христ. соціялісти. Так само українці. Ніхто не відрікається тієї назви, хоч існують різні собі противні, а навіть ворожі, партії і політичні угруповання, як республіканці, монархісти, націоналісти, соціялісти, комуністи і інші, як сказано, часто собі діяметрально протиставні в своїх ідеологічних програмах. Та мимо того ніхто не зрікається самої назви – українці, німці. Треба, отже, пояснювати нашим вірним. Зокрема старшим, щоб зрозуміли суть питання, насвітлюючи його з богословського й історичного погляду. Через зречення слова «православний» ми вже мали великі втрати. Не треба наражатися на ще нові. Церковно з’єдинені разом в Христі, під видимим Головою, Папою Римським, всі ми таки останемось «православні» – і в майбутньому».