Багаторівневість спокус

Мт 4, 1-11. Історія про спокуси Христа надзвичайно цікава для тих, які стають на шлях спасіння під багатьма оглядами. Передусім - згадка про пустелю. Пустеля для духовного життя є надзвичайно необхідним періодом. Вона потрібна для осмислення свого життя, себе самого, дороги, якою слідуєш. Пустеля - зупинка життя для його переосмислення. В пустелі відсутня вода, дуже скромна рослинність і тваринний світ. Пустеля - щось абсолютно супротивне "нормальному" людському життю. Водночас це місце, у якому навчаєшся оцінювати і цінувати все те, що маєш. Пустеля перевіряє твою віру і довіру до Господа. Недарма народ ізраїльський мусив перейти її перед входом в землю обітованну. І, звичайно ж, недарма дотепер не лише християнська, а й багато інших вір наголошують на важливості і навіть необхідності періодів посту - своєрідних пустель для переосмислення способу життя як фізичного так і духовного. Недооцінювати їх було б нехтуванням власного духовного життя. Пустеля позитивна і саме тому євангеліє вказує, що Христа в пустелю веде Дух.

Водночас, пустеля є викликом для людини. В пустелі людина переживає одинокість і покинутість. Обмеженість, а подекуди й нестача їжі та пиття (=піст) ставить людину на перший ступінь спокуси - відмовитись від пустелі, втікати від неї туди, де безпека і достаток. Або ще краще - перетворити пустелю в достаток (перетвори камінь у хліб). І багато-хто так і робить, перетворюючи періоди посту у періоди праці задля подолання недостач. Проте євангеліє нагадує нам, що піст, пустеля є нагодою скаме для того, щоб відмовитись, а не надолужити, бо "не хлібом єдиним живе людина, а кожним словом, що виходить з уст Божих". Пустеля - нагода вслухатися у голос Божий, у Слово, яке виходить з уст Його, не наших. Людина у духовній пустелі має вчитись слухати і власне слухати, вслухатися, очікувати на Слово Боже. Особливо у час перенасичення ефіру словами, ціна яких дуже маленька, слід вчитись платити дорогу ціну свого часу за Слово, яке справді цінне.
Але, як тільки проходиш цей рівень, з'являється новий, суттєво складніший - навчитись сприймати Слово Боже у Його цілості. Не уривками, які тобі зараз підходять і виглядають сприйнятними, а у його складній цілості. Господь велітиме ангелам Своїм охороняти праведника на всіх його путях не для того, щоб той хизувався своєю близкістю із Ним, але для здійснення непроцитованої дияволом решти 90-го псалма: "На га́спида і василіска насту́пиш, і пото́пчеш ле́ва і драко́на" (90: 13). Господь опікується праведником, бо той пізнав Ім’я Його (14) і не має потреби випробовувати Бога, якому і так довіряє (14). Тому відповідь Христа чітка і зрозуміла: "не будеш спокушати Господа Бога Твого".
І в той момент, коли виграєш цей рівень, підступно надходить інший, остаточний - влада. Спокуса владою насправді виявляє суть людини. Бажання володіти є лише у того, хто хоче відокремитись, виокремитись у непов'язану із іншими особистість, набути відмінностей, які окреслять. Бажання влади вже є поклонінням дияволові, бо слово διαβολος означає ніщо інше як того, хто розкидає, відокремлєю, роздрібнєю, противиться спільності і єдності. Христос, натомість, Сином Божим будучи і "існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом, а применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини. Подобою явившися як людина, він понизив себе, ставши слухняним аж до смерти, смерти ж - хресної. Тому і Бог його вивищив і дав йому ім'я, що понад усяке ім'я, щоб перед іменем Ісуса всяке коліно приклонилося на небі, на землі й під землею, і щоб усякий язик визнав, що Ісус Христос є Господь на славу Бога Отця" (Фил 2: 6-11). Справжня влада відкривається і дається тому, хто над собою визнав владу Бога, який не затримує її, а щедро ділиться із тими, які виявляються її достойними "Поправді кажу вам, що коли, при відновленні світу, Син Людський засяде на престолі слави Своєї, тоді сядете й ви, що за Мною пішли (все покинувши), на дванадцять престолів, щоб судити дванадцять племен Ізраїлевих". (Мт 19:28)