Чин жінок-мироносиць

Господи, жона, що у многі гріхи впала, Твоє відчула Божество і, прийнявши чин мироносиці, ридаючи, приносить Тобі ще до погребення миро, – «Горе мені! – промовляючи, – бо ніччю є для мене жага розпусти і пітьмою безмісячною – пожадання гріха! Прийми мої джерела сліз, Ти, що з хмар виводиш воду моря. Прихились до моїх стогонів сердечних, Ти, що прихилив Небеса невимовним Твоїм умалінням. Обцілую пречисті Твої ноги, ще й обітру їх голови моєї волоссям – ті, шум од яких Єва в Раю пополудні почувши у вухах, зі страху сховалася. Гріхів моїх множества і судів Твоїх безодню – хто дослідить? Душеспасителю, Спасе мій, не погордуй же мною, Твоєю рабою, Ти, що маєш безмірну милість!» (Стихира Великої Середи, Твір інокині Кассії)

 

Серед літургійних текстів Великої Середи є один прекрасний твір, написаний жінкою – монахинею Кассією, – текст якого містить загадкову фразу «Господи, жона … Твоє відчула божество і, прийнявши чин мироносиці (μυροφόρου ἀναλαβοῦσα τάξιν), приносить тобі ще до погребення миро…». Її можна було б протрактувати чисто символічно – як це дуже часто в нас і трапляється з не надто зрозумілими фразами – якби не кілька джерел, які насправді засвідчують існування в Єрусалимі та Константинополі ІХ-ХІІ стт. особливого типу літургійного служіння – мироносиць, які, поряд із дияконісами, становлять призабуту традицію жіночого клиру у цих, безсумнівно, важливих християнських літургійних центрах. Історичну замітку про них написав ще у позаминулому столітті один із великих літургістів Алексій Дмітрієвський. Подаю її нижче українською мовою для усіх, хто цікавиться не лише історією, а й глибшою суттю християнського богослужіння, яке, як можна побачити із древніх документів, було суттєво гнучкішим і відкритішим до активної участі жінок у літургійних служіннях, ніж наш сучасний афонський (тому й не надто прихильний до жінок) варіант, «канонізований» не надто осмисленим вибором джерел венеційськими друкарями ХVI століття.

А.А. Дмітрієвский, Богослужение страстной и пасхальной седмиц в Иерусалиме ІХ-Х в. Казань 1894, 403-406:

Мироносиці, як окремий чин у клирі Єрусалимської церкви, які до того ж стоять поряд з дияконісами, зустрічаються, наскільки нам відомо, вперше у Святогробському типіконі. У Велику Суботу, коли, за уставом єрусалимської церкви, богослужіння були зосереджені передусім у св. Гробі, мироносиці омивали світильники, які в ньому запалювали, і ставили нові чисті: У другий час святого цього дня приходять мироносиці і починають мити світильники, готують їх і ставлять всередині Гробу, в присутності патріарха, архідиякона, іншого священника, паромонаря, трьох дияконів і псалта. Під час цього заняття мироносиць, тобто коли вони миють ці світильники, звершується в короткому виді чин і канон часів, — перед початком Літургії, а, по її завершенні, кадили св. Гріб і намащували його миром чи ароматами: Коли завершиться Божественна Літургія на св. камені і творять відпуст, мироносиці, приходять у святий і животворящий Гріб, кадять і миропомазують (θυμιωσι και μυριζουσιν) його. На Пасху, під час утрені, коли після процесії на її початку патріарх заходив з архідияконом у св. Гріб, мироносиці ставали перед св. Гробом, очікуючи патріарха, при виході якого звідти, вони падали долілиць. Після привітання патріархом, який казав їм: „Радуйтеся! Христос воскрес“, мироносиці кадили його і співали многоліття: Патріарх і архідиякон — лише удвох — входять у св. Гріб, мироносиці ж стають перед св. Гробом. Патріарх виходячи, мовить їм: „Радуйтеся! Христос воскрес!“ Вони тоді падають перед ним долілиць і, вставши, кадять патріарха, співають многоліття, і йдуть на місце, де зазвичай стоять. Під час винесення Євангелія для читання у св. Гріб мироносиці йшли перед дияконами, тримаючи в руках трискелії чи аналої для читання Євангелія, ставали по обидва боки вхідних дверей у св. Гріб і кадили увесь час читання Євангелія протодияконом, а після Євангелія входили всередину св. Гроба, кадили і помазували його пахощами:  Потім входять два диякони з двома кадильницями, два піддиякони з двома підсвічниками перед ними у вівтар і стають посередині солеї, а за дияконами так само йдуть дві мироносиці, тримаючи трискелії і перед ними дві діяконіси з двома підсвічниками в руках і запаленими свічками і стають одна справа від святого гробу, а інша зліва, і кадять до завершення читання святого Євангелія, після якого входять у св. Гріб та кадять і миропомазують його.

Слід припустити, що встановлення особливого чину жінок з назвою „мироносиці“ у клирі Єрусалимської церкви сталось через її виняткові обставини, за якими Провидіння довірило їй догляд за належною красою св. Гробу, дотримувати якої і було довірено жінкам-мироносицям, які посвятили себе саме для цієї справи.

Мироносиць вибирали, правдоподібно, з тих дівиць (parthenae), які, за словами паломниці IV ст. Сільвії Аквітанської, належали до клиру Єрусалимської церкви і були присутніми в єрусалимському храмі на щоденних богослужіннях. Жили ці діви в тих штучних печерах, яких було достатньо створено в долині Йосафата, поблизу Гетсиманії, і які називались печерами дів (σπηλαια των παρθενων), і з яких пізніше було створено безліч жіночих монастирів з вельми строгим монашим уставом. Правдоподібно, цих дівиць має на увазі і паломник IX ст. монах Епіфаній, коли каже у своїй „Оповіді про Єрусалим і місця в ньому“, що „на тому місці (тобто, поблизу Гетсиманії) є 100 затворників (εγκλισται), як при мироносицях (ως επι των μυροφορων) і їх доглядає інший стовпник. Вислів: „ως επί τών μυροφορων“ досить темний і вказує, на наш погляд, на те, що в цьому монастирі затворниць і в IX ст. був у силі такий устав, як і в той час, коли тут жили діви—мироносиці єрусалимського храму. Монастир мироносиць був досить зручно розташований при Гетсиманії, поблизу храму Богоматері, який теж потребував їх послуг.

Статус „мироносиць“ у клирі Єрусалимської церкви був почесний: вони стояли над дияконісами, які у всіх виходах як нижчі члени клиру йшли перед ними, у храмі мали для стояння окреме призначене для них місце.

Відзначмо для повноти іще один факт, який стосується питання, яке ми розглядаємо. В Подорожі новгородського архієпископа Антонія в Царгород у ХІІ ст. є наступне цікаве, але при цьому не дуже зрозуміле зауваження. Описуючи храм св. Софії в Константинополі і згадавши про „малий вівтар“ надворі, подарований для названого храму якоюсь вдовицею Анною, архієпископ Антоній каже: „і від того ж вівтаря неподалік мироносиці співають. і стоїть перед ними ікона велика пречистої Богородиці, яка тримає Христа; і йшли сльози з очей її на очі Христа Бога нашого. Поблизу ж мироносиць, у святій Софії є малий гріб дитини святого Афіногена“. Нам здається, що під мироносицями тут жодним чином не можна мати на увазі храм на честь св. жон-мироносиць, оскільки цьому суперечать вислови: „мироносиці співають“ і „перед ними ікона стоїть“, а найправдоподібніше — особливих дівиць, чи монахинь, які, як і в Єрусалимі, називались мироносицями. Стефан Новгородець у своїй „Подорожі“ вказує „неподалік (від церкви Ірини великої) святої Богородиці жіночий монастир“, топографічне положення якого слід шукати в околицях храму св. Софії, тобто приблизно там, де поміщає своїх мироносиць і архієпископ Антоній. Запозичуючи багато чого з практики древнього єрусалимського патріаршого богослужіння, чи не перенесла часом велика константинопольська церква у Візантію під впливом єрусалимської традиції і чин мироносиць поряд з дияконісами, існування яких тут не підлягає жодному сумніву? Якщо це припущення є правдоподібним, то згадана оповідь у нашого паломника ХІІ ст. про мироносиць в Константинополі для нас буде цілком зрозумілою.