Ніколай Успенський
До історії обряду
святого вогню, який звершують у Велику Суботу в Єрусалимі
Вибрана мною тема в основному торкатиметься історичних витоків
священнодії, відомої ще як роздавання благодатного вогню від Гробу Господнього.
За описом проф. Дмітрієвського,[2] нині цей обряд звершують таким чином. Наприкінці утрені, коли архідиякон завершує читати Євангеліє і мовить слова «Вони ж пішли і замкнули гріб, запечатавши камінь печаттю», в каплицю Св. Гробу входять запалювачі світильників, які гасять в ньому вогні і наливають в лампади нової оливи. Головний воротар Святогробського храму запечатує двері каплиці чотирма восковими печатями на шнурах. Близько 2 години дня грецький патріарх в супроводі єпископів і решти клиру урочистим чином входить у Святогробський храм. Тут він південними дверима входить у вівтар церкви св. Воскресіння. За православним патріархом таким самим урочистим чином вступають у храм патріарх вірменський і митрополит коптійський (абун), які займають належні їм місця у храмі. Численний грецький клир, зодягшись у блискучі ризи, процесійно виходить з вівтаря з хрестом, 12-ма хоругвами, рипідами, два диякони несуть пучки свічок «для зручного передавання св. вогню в народ», і за ними крокує патріарх з посохом у правій руці. Зі співом стихири «Воскресіння Твоє, Христе Спасе, ангели оспівують на небесах, і нас на землі сподоби чистим серцем Тебе оспівувати і славити» вони виходять із церкви Воскресіння перед каплицею Гробу Господнього і тричі обходять її. Відтак, зупинившись перед дверима, які ведуть у каплицю, співають «Світло тихе». Завершивши спів цього піснеспіву, все духовенство повертається у вівтар храму Воскресіння, а патріарх, залишившись перед каплицею, знімає з себе мітру, саккос, омофор і палицю, і залишається у стихарі, епітрахилі з поясом і в нарукавниках. Патріарший драгоман (відповідальна особа для офіційних відносин між патріархом і турецькою державною адміністрацією) знімає з дверей каплиці печаті і впускає туди патріарха, за яким входить і вірменський патріарх, також з пучками свічок. Двері каплиці закривають. Вірменський патріарх залишається у притворі Ангела, а грецький патріарх підходить до ложа Спасителя і, схиливши коліна, молиться за те, щоб Бог «світлом пізнання Свого просвітив язичників, які перебувають у пітьмі, і через Своє зішестя в ад небесних, земних і підземних сповнив світлом; щоб це світло, яке роздають від світлоносного Його Гробу вірним, послужило даром просвічення, зціленням від хвороб, жахом для демонів, і щоб Спаситель благословив і освятив тих, які благочестиво торкаються його. і дарував їм ходити у світлі заповідей Його як синів світла». Молитва патріарха триває чверть години або 20 хвилин.
Видавалося б зухвалістю очікувати з висот вогню у певний день, годину і хвилини; видавалося б недостойним християнського звання з року в рік шукати знамення від Гробу Христа, божественне достоїнство Якого засвідчили своєю кров’ю апостоли і незліченна кількість мучеників; нарешті, здається, було б святотатством вимагати надприродного вогню для лампад від Того, Який для величного таїнства Євхаристії взяв природні плоди землі – хліб і вино; однак серед християн східних обрядів – православного, вірмено-григоріанського, яковітського і коптійського – дуже поширеним є вірування у надприродне чудесне походження «благодатного вогню».
Червоною ниткою через всю паломницьку літературу від паломника другої половини IX століття Бернарда і до XX століття проходить думка про чудесне явління св. вогню, причому одні паломники лише констатують сам факт винесення патріархом вогню з каплиці Гробу Господнього, а інші вказують і спосіб його явління, хто – у виді голуба, хто – у виді блискавки, так що ще ігумен Даниїл сказав: «Численні бо паломники неправдиво говорять про сходження світла святого; один бо каже, що Святий Дух голубом сходить до гробу Господнього; а інші кажуть: блискавки сходять з небес і так запалюються світильники над гробом Господнім. І то є брехня і неправда, бо нічого тоді не видно, ні голуба, ні блискавки, але невидимо сходить з небес благодаттю Божою і запалює світильники у гробі Господньому».[3] Зауважмо, що ігумен Даниїл ходив на прощу до Гробу Господнього в 1106–1107 рр. Однак і після нього в записах наших паломників зустрічаємо подібні твердження про ті образи, в яких з’являється св. вогонь, твердження, які протирічать самим собі, де цей вогонь окреслюється і як сходячий «як сонце» і як такий, що поширюється по дошці Гробу Господнього «як блискавка», наочно для всіх молільників.
Проф. Олесницький пояснює походження обряду св. вогню чудом
Св. Нарциса. «Своїми витоками новозавітне свято вогню, пише він, сягає перших віків
християнства. За свідченням історика Євсевія, причиною для його встановлення
послужило чудо, яке сталося при патріарху Нарцисі, коли через нестачу оливи
налита в лампади силоамська вода запалилась вогнем, який чудесно зійшов з неба,
і горіла як єлей упродовж усієї пасхальної служби».[5]
Це пояснення проф. Олесницького дивує нас. Справа в тому, що Євсевій не говорить
нічого подібного до того, що пише про чудесне запалення лампад, покликаючись на
нього, проф. Олесницький. У Євсевія ми читаємо: «Колись на Пасху, у час
великого всенічного бдіння, у дияконів, кажуть, забракло єлею. Оскільки все зібрання
дуже засмутилось цим, то Нарцис звелів тим, які готували світильники, зачерпнуть
в криниці поблизу води і принести йому. Коли наказ було сповнено, то,
помолившись над принесеною водою, він з щирою вірою в Господа звелів влити її в
лампади. Як тільки це зробили, вода чудесним чином, дивною і божественною силою,
набула властивостей єлею. Численні з братії дуже довго, аж донині, зберегли трохи
цього єлею як свідоцтво тодішнього чуда».[6]
Як бачимо, Євсевій каже лише про чудо перетворення води в єлей і не робить навіть
жодного натяку на сходження з неба чудесного вогню і запалення від нього
лампад.
Світло на питання, яке нас цікавить, проливають відкриті і опубліковані
на межі XIX і XX століть літургійні пам’ятки. Це так зв. Латальський рукопис Єрусалимського
канонаря з початку IХ ст., Кальський рукопис того ж канонаря з кінця X чи початку
ХI ст.[7]
і Святогробський типікон в рукописі 1122 р.[8]
В цих рукописах з огляду на особливості уставу богослужбових
чинів описано цікавий для нас обряд св.вогню. В найпізнішій із цих пам’яток, у
Святогробському типіконі 1122 р., який, на думку проф. Дмітрієвського, відображає
в основному богослужбову практику єрусалимського храму Воскресіння в том виді,
в якому вона відбувалась у IХ-Х ст.,[9]
обряд святого вогню описано наступним чином. «В другий час цього святого дня
приходять мироносиці і починають мити світильники, готують їх і ставлять в середину
гробу у присутності патріарха, архідиякона, другого священника, паромонаря, трьох
дияконів і псалта. У час цього заняття мироносиць, тобто коли вони миють ці світильники,
звершують в короткому виді чин і канон часів. Коли ж вони завершать мити світильники
і приготовляти їх, співають слава глас 6: «Нинішній день тайно…». Диякон мовить
ектенію і творить відпуст. Тоді патріарх закриває Святий Гріб, бере ключі з
собою, і гасять тоді всі світильники храму. Патріарх відходить в катехумени і співає
свої часи. В дев’ятий час б’ють в била, патріарх з клиром, зодягнений в білі
одежі, спускається у храм Воскресіння без свічок і кадила, та стає зізаду Святого
Гробу, і починається вечірня».[10]
Далі в типіконі іде виклад вечірні, яка не надто відрізняється від сучасного
чину. Після вказівок про читання 15 паремій устав каже: «Патріарх входить у
святий вівтар і роздає тиміам митрополитам, єпископам, пресвітерам і сам з ними
кадить храм, ззовні гріб святий, обходячи його трикратно, оскільки він замкнений,
таким самим чином обходять тричі і храм, тоді виходять і висходять на Святу
Голготу, після кадження внизу, тоді у святий сад, у святу базиліку Константина,
у святу темницю і звідти ідуть до дверей святого храму Воскресіння, які називають
дверима мироносиць; тоді піддиякони беруть кадильниці і входять всі у святий вівтар.
Тоді патріарх починає: «Господи, помилуй», і весь народ взиває: «Господи
помилуй» протяжно і безперервно. Патріарх виходить з вівтаря сам, а також архідиякон
і протонотарій: які підтримують під руки патріарха з одного й іншого боку. Спереду
іде сакеларій, за ним іде паромонар і кастрісій. Патріарх тоді падає лицем до
землі перед святим вівтарем і молиться зі сльозами за людські невідання, простягаючи
руки свої вгору, чинячи так тричі, так само роблять всі, хто його оточує. Народ
невмовкаючим голосом взиває: «Господи помилуй». Потім патріарх з його оточенням
входить у Святий Гріб, падає тричі до землі і молиться і просить (Бога) за себе
і за людей. Тоді запалює від святого світла і дає архідиякону, а архідиякон –
народу. Тоді патріарх, архідиякон і решта з ним виходять і зі співом стихири
глас 1 звершують литію до святої базиліки Константина».[11]
Так викладено обряд св. вогню у Святогробському типіконі 1122
р. Співставляючи його з сучасним обрядом хоча б в описі проф. Дмітрієвського,
неможливо не помітити суттєвої різниці між одним та іншим. По-перше, якщо сучасний
обряд не пов’язаний зі звичайним храмовим богослужінням і, за словами проф. Дмітрієвського,
перетворився у «простий релігійний обряд чи, вірніше, в особливу святогробську
літанію», то за Типіконом 1122 р. він входив у чин вечірні Великої Суботи і звершувався
після читання звичайних 15-и паремій цього дня.
По-друге, якщо нині двері каплиці запечатує воротар храму, а
цій його дії передує гашення лампад і наливання в них нової оливи, то, як видно
зі Святогробського типікону, в епоху звершення його обряду св. вогню йому
передував обряд омивання і приготування світильників на гробі Господньому, який
звершували у присутності патріарха мироносиці, що належали до числа святогробського
клиру, після чого сам патріарх замикав Св. Гріб і брав ключі зі собою.
Нарешті, третю і дуже суттєву особливість обряду за
Святогробським типіконом 1122 р. складає вхід в каплицю за св. вогнем не лише
патріарха, а й кількох осіб, які йому співслужать. Той морок таїнственності, яким
огорнено обряд св. вогню вже в описі його ігуменом Даниїлом, тут відсутній. Якщо,
за ігуменом Даниїлом, єпископ з дияконом двічі підходили до каплиці в надії побачити
«крізь хрестик тих дверей» благодатне світло і не бачили його, і це світло з’явилося
набагато пізніше після усильної молитви, коли над Св. Гробом пройшов дощ, то, за
Типіконом, патріарх і співслужачі з ним клирики ідуть в каплицю у певний момент
богослужіння без усяких попередніх спостережень за нею і виносять звідти освячений
вогонь. Коротко кажучи, в типіконі 1122 р. обряд постає в такому дусі, в якому викладено
і всі решта церковні чини і саме найвеличніше таїнство Євхаристії без усякого відтінку
чудесності.
Природний характер обряду св. вогню у Святогробському типіконі
цілком очевидний, але дещо неясним є його вислів «тоді запалює від святого світла
і дає архидиякону» (kai tote avptei evk
tou αgiou fwtoς kai didwsi tw avrcidiakonw ). Що тут
мається на увазі під «святим світлом» – запалена тепер лампада чи щось інше? Цю
неясність прояснюють Латальський і Кальський рукописи, які, на думку прот.
Кекелідзе, відображають більш ранню богослужбову практику Єрусалимського храму
Воскресіння, практику часів патріарха Софронія (634–644 р.).[12]
В Латальському рукописі читаємо: «У Велику Суботу ввечір в
десятому часі дзвонять на вечірню і входять в церкву єпископ, священники і диякони;
народ залишається у дворі, і двері церковні зачиняються. Запалюють свічі, мовлять
ектенію і молитву; єпископ, священники і диякони беруть кадильниці і, мовлячи
псалом: «Тобі подобає пісня, Боже», обходять довкола церкви. Мовлять ектенію і
молитву і, стихословлячи псалом: «Хвали, Єрусалиме, Господа», обходять церкву і
приходять до входу у вівтар. Виголошують ектенію і молитву і, стихословлячи
псалом «Заспівайте Господеві пісню нову», обходять церкву втретє. Єпископ виголошує
прокімен, гл. 3: «Нині воскресну, говорить Господь», стих: «Заспівайте Господеві
пісню нову». Всі служителі церкви цілують один одного. Відтак благословляють свічки,
запалюють лампади, відчиняють двері і вводять у храм оглашенних. Співають
«Господи візвав» зі стихирою «Світися, світися, Єрусалиме, бо прийшла». Після
«Світе тихий» виголошує антифонно святковим чином: «Хвали, Єрусалиме, Господа».
Єпископ сідає на катедру і виголошує прокімен, гл. З: «Воскресни, Господи, суди
землю», стих: «Бог став на зборі богів», і читають дванадцять читань».[13]
За Кальським рукописом: «У Велику Суботу ввечір, коли сонце
заходить, єпископ, священники и диякони входять у церкву святого Воскресіння і
закривають за собою двері. Заготовляють три кадильниці і виголошують ектенію і
молитву; єпископ вкладає в кадильницю тиміам і власноруч звершує кадження. Попереду
іде єпископ, за ним слідують священники і диякони і, зі співом псалма «Заспівайте
Господеві пісню нову, співайте Господеві вся земле», обходять довкола церкви.
Прийшовши до входу у вівтар, виголошують ектенію і молитву з коліноприклоненням,
причому єпископ виголошує прокімен: «Нині воскресну, говорить Господь, нині
прославлюся, нині вознесуся»; стих: «Заспівайте Господеві пісню нову». Обходять
храм і співають повторно прокімен: «Будь ім’я Господнє благословенне»; стих:
«Хваліте раби Господа, хваліте ім’я Господнє». Прийшовши до входу в вівтар, виголошують
ектенію і молитву і, співаючи псалом: «Заспівайте Господеві пісню нову, хвала Його»,
обходять церкву втретє. Повернувшись туди ж, при вході у вівтар, мовлять ектенію
і молитву. Єпископ передає поцілунок священникам і дияконам, благословляють свічки
і запалюють лампади. Єпископ співає «Господи візвав» зі стихирою, гл. 8: «Світися,
світися, Єрусалиме». Після «Світе тихий» виголошують прокімен: «Хвали, Єрусалиме,
Господа». Входять у вівтар і співають псалом: «Воскресни, Боже, суди»; стих:
«Бог став у зборі богів». Вводять у церкву оглашенних і читають читання».[14]
Співставляючи обряд св. вогню за Латальським і Кальським
рукописами, ми маємо сказати, що ці дві пам’ятки у викладі чину, який тут
розглядаємо, в цілому досить незначно відрізняється один від одного, і ця відмінність
стосується деталей чину, тобто підбору псалмів і часу виголошення прокімена (за
Латальським рукописом він стоїть після молитви 3-го обходження, а за Кальським
– після 1-го). Зате між цими рукописами і Святогробським типіконом 1122 р. є багато
відмінностей. Так, якщо, за Святогробським типіконом, обряд св. вогню звершувався
в центрі вечірні, після читання паремій, то за Латальським і Кальським рукописом
– до початку вечірні. Друге. За Святогробським типіконом обряду св. вогню передував
обряд омивання лампад і їх приготування; ані Латальський, ні Кальський рукопис
такого окремого обряду не знають. За Латальським рукописом клирики, прийшовши у
храм при зачинених дверях, «запалюють свічки», а за Кальським – «готують три
кадильниці». І це приготування до обряду таким чином безпосередньо поєднується до
останнього. Третє. За Святогробським типіконом усі три кадження звершують мовчки,
і сам обряд отримання св. вогню супроводжується тайною молитвою патріарха, з трьома
поклонами, під багаторазовий спів «Господи помилуй». За Латальским і Кальським
рукописом обхід супроводжується співом псалма, ектенією і читанням молитви.
Четверте. За Святогробським типіконом у час обряду у храмі присутній народ, і
для отримання св. вогню патріарх і клир входять всередину каплиці, а за Латальським
і Кальським рукописом обряд звершують при відсутності народу, і патріарх не входить
за св. вогнем у каплицю, а в самому храмі «благословляють свічки і запалюють
лампади». Проста і ясна відповідь на незрозумілі слова Святогробського типікону
«тоді запалює від св. світла!».
Відтак, обряд св. вогню, який тепер звершують окремо від добових
богослужінь Великої Суботи, у час вживання Святогробського типікону звершували
всередині чину вечірні, куди він перейшов з початкового місця, яке вказують йому
Латальський і Кальский рукописи. Це перенесення обряду вже у Святогробському
типіконі позбавило його співу при кадженнях на святкових псалмах. Від ектеній
же і голосних молитов єпископа тут залишилось багаторазове «Господи помилуй» і
тайна молитва патріарха з вознесеними вгору руками і трьома поклонами «за людські
незнання». Перенесений таким чином з одного часу на інший, обряд св. вогню змінив
і місце, і обставини свого звершення. При патріарху Софронії його звершували в
самому храмі, при патріарху Миколаї I (932–947 р.),[15]
коли вживався Святогробський типікон, вже в каплиці, але ще у присутності всього
клиру, а в час перебування в Єрусалимі французького паломника Фульхерія
де-Шартри (1101 р.) – в каплиці, куди входив лише сам патріарх.[16]
Більш ранніх літургійних свідчень про обряд св. вогню у нас
немає, однак деякі натяки на його виникнення можна знайти в описі єрусалимського
богослужіння паломниці IV століття Сільвії Аквітанки. Вона про службу Великої Суботи
пише таке: «На другий день в суботу звершується за звичаєм у третій час; також і
в шостий; у дев’ятий же в суботу не звершують богослужіння, а готують пасхальне
чування у великій церкві, тобто в мартиріумі. Пасхальне ж чування звершують так
само, як у нас, лише тут додають ще таке: дітей, які були охрещені, зодягнені
так, як вони вийшли з купелі, ведуть разом з єпископом передусім у церкву
Воскресіння. Єпископ іде за перегородку церкви Воскресіння, співають одну пісню,
відтак єпископ мовить молитву за них і тоді йде з ними у велику церкву, де за звичаєм
чуває весь народ. Там звершують те, що звичайно буває і у нас, і по завершенні
літургії настає відпуст».[17]
Сільвія, як видно, ще не знає того обряду св. вогню, який викладено в Латальському
і Кальському рукописах. Інакше ця спостережлива і вчена у питаннях єрусалимського
богослужіння паломниця згадала би про нього. Але у неї є важлива вказівка для
нас. Вона каже, що в цю суботу у храмі Воскресіння службу дев’ятого часу не звершують,
оскільки в цей час відбувається приготування церкви Воскресіння до пасхального чування,
і народ в цей час чуває у великій церкві (так паломниця називає церкву, розташовану
за Голготою, двері якої виходили на площу).[18]
Ці дані, отримані у Сільвії, пояснюють нам, чому Латальський і Кальський рукописи
вказують звершення обряду св. вогню до вечірні і при зачинених дверях храму, як
і те, де в той час перебував народ. Очевидно, обряд св. вогню виник з того
приготування храму до пасхального чування, яке звершували в Єрусалимі при Сільвії,
в той час коли народ перебував у сусідньому храмі за Голготою, очікуючи початку
чування. Це приготування храму при Сільвії ще не мало значення богослужбового
чину, навпаки, молільників не допускали в цей час у храм, очевидно, щоб не перешкоджати
особам, які готували храм. Однак саме по собі приготування найвеличніших християнських
святинь до свята і в такий великий день, коли церква наставляє: «Хай мовчить
всяка плоть людська і хай стоїть зі страхом і трепетом, і ніщо земне в собі хай
не помишляє», не могло не супроводжуватись молитвою, молитва ж слугувала для
перетворення самого приготування храму у священнодію, яку ми і бачимо у цілком
сформованому виді в Кальському і Латальському рукописах.
Цій же обставині послужила присутня у християн традиція запалювати
вечірні світильники з молитвою благодарення Богу.
На цей звичай вказує св.Василій Великий, коли у слові «про
Св. Духа» каже: «Отці наші не хотіли в мовчанні приймати благодать вечірнього
світла; але як тільки його час наставав, приносили благодарення. Хоча ми не
можемо ствердно сказати, хто був творцем цих висловів світильного благодарення,
все ж народ повторює древній глас, коли мовить: «Оспівуємо Отця, Сина і Святого
Духа».
Ще раніше про цей звичай говорять Єгипетські церковні
постанови (III ст.),[19]
де подана і сама молитва благодарення за вечірнє світло і викладено обряд його
внесення, означений як «Правило про принесення світильника у зібрання». Тут
читаємо: «Коли настане вечір, диякон вносить світильник. Єпископ вітає зібрання:
«Господь з усіма вами».
Народ відповідає: «І з духом твоїм».
Єпископ: «Благодарім Господа».
Народ: «Достойно і праведно, – велич і слава Йому» (та він
не має говорити – «Вгору ваші серця», – це мовиться лише при приношенні, тобто
при Євхаристії).
Єпископ: «Благодаримо Тебе, Боже, через Сина Твого, Господа
нашого Ісуса Христа за те, що Ти просвітив нас об’явленням неоречевленого Світла.
Перебіг дня завершивши і дійшовши до початку ночі, наситившись світлом дня,
сотвореним Тобою для нашої потреби, і тепер не маємо нестачі і в вечірньому світлі
за милістю Твоєю, – святимо і славимо Тебе через Єдиного Твого Сина Господа нашого
Ісуса Христа, через Якого Тобі з Ним слава, сила і честь нині і т.д.
Народ: «Амінь».[20]
У II-му столітті про цей обряд згадує Тертуліан, який писав біля
199 р.: «Коли вмиють руки і запалять свічки, кожному пропонують вийти і заспівати
щось на славу Божу чи зі Священного Писання чи що може від себе».[21]
В дусі практики, яку описує Тертуліан, викладено обряд внесення світильника в
молитовне зібрання у «Заповіті Господа нашого Ісуса Христа» – «Диякон вносить у
храм світильник і мовить: «Благодать Господа нашого з усіма вами». І весь народ
відповідає: «І з Духом твоїм». Діти співають духовні псалми і пісні на внесення
світильника, і весь народ суголосно відповідає: «Алилуя».[22]
Якщо погодитись з Рамані, який датує «Заповіт» II-м століттям[23],
а на нашу думку, він має підстави для цього,[24]
то у нас є від II століття двоє відомостей про цей обряд, причому «Заповіт» вказує
на його звершення у контексті пасхального чування.
Наскільки благоговійним було відношення християн до обряду
внесення в молитовне зібрання вечірнього вогню, можна судити з оповіді Григорія
Ниського про смерть св. Макрини: «Настав вечір, в кімнату внесли вогонь. Вона
широко розкрила очі і, дивлячись на світло, як було видно, старалась промовити
світильне благодарення, та оскільки голос у неї вже пропав, вона сповнила
молитву лише в умі і рухом руки і губ. Коли вона завершила благодарення і підняла
руку до лиця, щоб перехреститися, відразу сильно і глибоко зітхнула. Разом з
молитвою завершилось і її життя».[25]
З цього опису св. Григорія видно, з яким благоговінням ставились християни до
вечірнього світла, яке було для них певним матеріальним нагадуванням про
Спасителя, який називав Себе Світлом світу, яке прийшло в цей світ на кінець віків;
поряд з тим, як широко був поширений серед християн сам звичай возносити
молитву благодарення при виді вечірнього світла. Вмираюча жінка, ослаблена передсмертною
агонією, при виді цього світла напружує свої останні сили і заледве помітним
рухом губ мовить світильне благодарення і з цією молитвою вмирає.
Цей обряд був і в Єрусалимі за тої ж Сільвії. Так можна
судити з того, що паломниця, сказавши про надмір освітлення на вечірньому
богослужінні, тут же зауважує: «А вогонь не приносять ззовні, але подають з
нутра печери, де вдень і вночі горить невгасима лампада, тобто всередині перегородки».[26]
Така вказівка була б не потрібною, якщо б тут мали на увазі якийсь обряд. Очевидно,
Сільвія тут вказує на місцеву єрусалимську особливість відомого всій церкві
обряду внесення світильника, особливість, яка полягала в тому, що тут світильник
вносили не ззовні, як це вказують Єгипетські церковні постанови і «Заповіт», а
з самого центру храму – печери Гробу Господнього.
Натяк на цей обряд можна побачити і в тому місці, коли Сільвія,
описуючи пасхальні літанії, які звершували в Єрусалимі, каже, що єпископ з
дітьми, які прийняли хрещення, з аскетами і всім народом повертається у храм
Воскресіння з піснеспівами «у час запалення свічок».[27]
Сумнівно, що Сільвія мала тут на увазі
відому всім процедуру передбогослужбового запалення лампад церковними охоронцями.
Всюди і завжди єпископ вступає у храм не у час приготування його сторожами, а
коли цей храм вже приготований і створений відповідний до його сану урочистий простір.
Сільвія має на увазі саме цю зустріч єпископа, урочистість якої доповнювалась
обрядом внесення вечірнього світла.
Докладних деталей проведення в Єрусалимі обряду щоденного
внесення світильників у час Сільвії ми не знаємо. Однак його урочистий чин в певній
мірі можна уявити з того, як його звершували у храмі св. Софії Константинопольської,
устав якого створювався під безпосереднім впливом єрусалимських звичаїв.[28]
Тут, тобто в Константинополі, коли наставав час запалення у храмі світильників,
архідиякон з кадилом в руках, інший диякон, і ще 12 дияконів ішли з вівтаря у
притвор храму. Диякони брали приготовані тут підсвічники і, проваджені архідияконом,
повертались у храм. Архідиякон, тримаючи кадило, виголошував: «Світло Христове
просвіщає всіх» і з рештою дияконів ішов на амвон. В той же час у вівтарі
клирик, якого устав називає «начальником світел», підходив до патріарха зі світильником
в руках і говорив: «Благослови, Владико». Патріарх виголошував: «Бо Ти єси освячення
наше, Христе Боже, завжди, нині і на віки». «Начальник світел» запалював всі
лампади у вівтарі; те ж саме робили по всьому храмі піддиякони і паламарі, а
диякони, які стояли на амвоні з підсвічниками, після благословення їх патріархом
і після слів архідиякона: «Премудрість, прості», йшли з амвона у вівтар.[29]
Описаний обряд у Дрезденському списку поєднується з чином Літургії
Передшеосвячених Дарів. Однак той факт, що той же Дрезденський список вказує звершення
цього обряду на Благовіщення, коли устав приписує Літургію Золотоустого,[30]
свідчить про цей обряд як про такий, що не належав лише до великопосного
богослужіння.
Коли в церкві зник обряд запалення вечірнього світла або, що
є тим же самим, світильного благодарення, невідомо. Дрезденський список, який
подає його звершення, відноситься до першої половини XI століття. За Євхологіоном
Синайської бібіотеки №971, ХIII-ХIV ст., на Літургії Передшеосвячених Дарів: «Виходить
диякон з двома свічками позад амвону і мовить: «Премудрість. Світло Христове
просвічує всіх. Воньмім». І кадить народ і входить знову у вівтар і каже до ієрея:
«Благослови, Владико, світло». Ієрей же мовить: «Благословен єси, що світиш і освячуєш».[31]
Тут, як бачимо, є молитва освячення світла, але про запалення світильників у
храмі нічого не сказано. Більшість же пам’яток цього часу вже не мають і молитви
світла, а лише виголос: «Світло Христове просвічує всіх». Можливо, на початку
XI століття цей обряд все ще зберігався в таких храмах, як храм св. Софії, але
повсюдного значення вже не мав.
Стосовно виникнення цього обряду проф. Карабінов висловлює переконання,
що в його основі «лежить древній християнський звичай, перенесений з єврейства,
– увечір при запаленні світильника благодарити Бога за сотворений Ним для освічення
нічного мороку вогонь».[32]
З думкою проф. Карабінова неможливо не погодитись. Християнська церква, яка
виникла із надр старозавітнього юдейства, у перші часи свого існування не поривала
зв’язку ні з храмом, ні з синагогою, відповідно, ні з юдейською обрядовістю в цілому.[33]
«Деякі апостоли, пише Фаррар, все ще тримались притворів синагоги. Для них нове
вино Царства Небесного ще не розірвало старих бурдюків. Дотепер їх вважали лише
очільниками юдейської секти».[34]
В таких умовах запозичення звичая супроводжувати запалення світильників молитвою
благодарення Богові, було цілком природним. Було потрібно лише його нове ідейне
значення, але й воно було вказане в самому Євангелії. «Світло прийшло у світ» (Йо. 3:19),
казав про Себе Христос. «Я світло світу» (Йо. 8:12). Йоан «не був світлом, але
був посланий, щоб свідчити про світло. Було світло істинне, яке просвічує кожну
людину, яка приходить у світ» (Йо. 1:8–9), мовиться про Христа в пасхальному Євангелії.
Отак старозавітний звичай увійшов у новозавітню церкву і отримав
нове ідейне значення. Тихе світло вечірньої лампади стало для християн нагадуванням
про Того, хто називав Себе Світлом світу. Саме запалення світильників нагадувало
їм про Його духовну присутність з ними і тому стало супроводжуватись прославленням
Сина Божого. Так було створено християнську священну традицію вечірнього світильного
благодарення. На основі цієї традиції, яка в IV столітті мала значення повсюдної,
в Єрусалимі через приготування храму Воскресіння до пасхального чування створюється
обряд св. вогню. У всьому його уставному ході ми бачимо що, при патріарху
Софронії його звершували перед вечірнею при закритих вратах храму і він
складався з каджень храму зі співом псалмів і читань молитов, благословення свічок
і запалення вогню.
Сам зв’язок обряду з найвеличнішим святом Пасхи надав йому
особливої урочистості. А інакше й не могло бути, бо Канони Іполита (III ст.) вже
вказують про пасхальну ніч: «Весь народ хай буде у світлі, бо в цю ніч
Спаситель придбав свободу для всього творіння».[35]
Вже Константин Великий, за словами Євсевія, «Священну ніч, яку проводили в
чуванні, перетворював у денне світло, бо призначені для цього люди по всьому місту
запалювали високі воскові стовпи, ніби вогненні лампади, які осяювали всяке місце,
так що ця таїнственна ніч ставала світлішою від найсвітлішого дня»[36],
а за словами Григорія Ниського в цю ніч «світло, яке залишилось від свіч, витало
як хмара у мороці нічному» і «блиск від лампад поєднувався з ранніми променями
сонця так, що складав враження одного безперервного дня, не розділеного перервою
ночі».[37]
Звідси обряд св. вогню набуває значення суто пасхальної
священнодії, витісняючи у християнській свідомості її первинну основу – традицію
вечірнього благодарення. Інакше кажучи, ця традиція переосмислюється, зберігаючись
у деяких церквах як суто пасхальна. Так, в римській церкві у Велику Суботу
священник перед вечірнім богослужінням викресує вогонь з каменя і ним запалює
дерево, від якого вже запалюють пасхальну свічку.[38]
У несторіан до цього часу Велику Суботу називають «Суботою світла».[39]
Вірмени і тепер дотримуються звичаю перші 5 паремій Великої Суботи
читати у потемках, коли у вівтарі горить одна невелика лампадка, і після пісні
Мойсея у храмі запалюють усі світильники, при світлі яких читають паремію «Світися,
світися, новий Єрусалиме».[40]
В інших церквах ця традиція набувала форми, яка нагадувала єрусалимський обряд
св. вогню. Так, сучасний грецький типікон приписує перед початком пасхальної
утрені роздавання молільникам вогню від лампади, яка горить за престолом. Архієрей,
зодягнений у світлі ризи, стає у святих вратах і, тримаючи запалену свічку, співає:
«Прийдіте, прийміте світло від Невечірнього Світла», після чого вірні запалюють
від нього свої свічки».[41]
Такий обряд звершують на сході і священники.[42]
За словами нашого паломника ХII століття, архієпископа новгородського Антонія,
в його час у Константинополі в церкві Воскресіння було особливе місце, «де свічку
запалюють на великий день».[43]
«Із цих слів паломника, зауважує Савваітов, видно, що і в царгородському храмі
Воскресіння Господнього «на великий день» звершували особливий обряд запалення вогню».[44]
Певне наслідування цього обряду було і в церкві на Русі. Так
можна вважати на основі слів митрополита московського Зосими (1490–1494 гг), який
у своєму «сказании о отреченных книгах» писав: «а що безумні попи запечатували з
народом двері царські у вечір Суботи Великої, коли ставало пізно, уподібнюючись
юдеям, цього не належить робити».[45]
З огляду на обіжне значення «Сказанія» митрополита Зосими, в
руській церкві, де древня християнська традиція вечірнього світильного
благодарення історично не могла існувати, існував у певній мірі поширений обряд
запечатування святих дверей у Велику Суботу ввечір. На думку каноніста проф.
Павлова, Зосима приписує походження цього обряду єретикам юдействуючим.[46]
(«Уподібнюючись юдеям»). Але й сам Зосима, за словами преосвященного
митрополита Макарія, «найнедостойніший з усіх руських первосвятителів і єдиний
між ними не лише єретик, а й віровідступник»,[47]
був лідером юдействуючих. Огидну роль, яку відігравав цей митрополит на Московському
Соборі 1490 г., проклинаючи «дрібних» єретиків і прикриваючи лідерів єресі, дає
нам підставу тлумачити наведені вище його слова в тому сенсі, що він виступав
проти обряду, який історично завдячував святині Гробу Господнього і був ідейно пов’язаний
з догматом Воскресіння Христового, і в той же час прикривав свій виступ мотивом
боротьби з єрессю, тайним лідером якої він сам був.
Поза сумнівом, засуджуваний Зосимою обряд був принесений до
нас з Єрусалиму, як і інші пасхальні обряди, наприклад, винесення хреста у Велику
П’ятницю після читання 5-го Євангелія, обхід довкола престолу з кадженням і співом
«Воскресіння Твоє, Христе Спасе» на початку пасхальної утрені, не відомі нашому
уставу.[48]
Перед нами стоїть ще питання: коли з’являються легенди про чудесне походження
св. вогню і що стало причиною до їх виникнення?
В літературі першим про чудо св. вогню говорить Бернард (бл.
870 р.). Він пише: «У Святу Суботу перед Пасхою зранку починається служіння в цій
церкві і по завершенні служіння співають Κυριε ελεησον доти, доки після явління ангела, не запалиться світло в
лампадах, які висять над згаданим гробом».[49]
Але розмови про чудесний вогонь існували ще до нього. Так
можна припускати на основі слів арабського мусульманського письменника Аль-Джахіза,
що помер у 860 році, який у своїй «Книзі тварин» пише: «Ти ж знаєш про спокусу
для слабких і нерозумних серед християн завдяки світильникам в церкві Воскресіння».[50]
Що це за спокуса Аль-Джахіз пояснює в іншому місці своєї книги, коли в розділі про
різні вогні пише: «Хранителі храмів не переставали влаштовувати для народу різноманітні
хитрощі, подібно до хитрості монахів зі світильниками церкви Воскресіння в Єрусалимі,
які стверджують, що олива в лампадах запалюється у них без вогню в одне свято».[51]
Таке пояснення обряду св. вогню в устах Аль-Джахіза цілком
зрозуміле. Як мусульманин він не знає древньої християнської традиції вечірнього
світильного благодарення, і тому джерела цього обряду він вбачає у священних вогнях
язичницьких релігій, природне запалення яких видавалось для мас чудесним.
У світлі тих наукових даних, якими ми володіємо у викладі історії
обряду св. вогню, пояснення його Аль-Джахізом неможливо визнати задовільним. До
того ж християнська свідомість не може допустити чудесності появи вогню у визначений
день, час і хвилину, бо такий стан справ зводив би саму християнську релігію на
рівень так званих природних релігій. З огляду наукової богословської думки тут
може йти мова про ті соціальні явища, які оповили християнський обряд тайною
чудесності. Причини цього треба шукати в історичній долі Палестини і, зокрема, Єрусалима
і його святинь. Заледве можна знайти на землі ще одну країну і місто, сторінки історії
яких були б так переповнені описами соціальних перепетій, варварських набігів,
воєн і всякого роду міжусобиць і кривавих розправ, як сторінки історії Св. Землі.
Золота пора її існування завершується в 614 році. Саме в цьому році перський
цар Хозрой піддав Палестину і Єрусалим по-варварськи жорстокому руйнуванню, коли
будинки міст було пограбовано, 300 монастирів Палестини зруйновано, а знамениті
храми спалено. Жахливо постраждав тоді і храм Воскресіння. Дванадцять дорогоцінних
колон вівтарної апсиди Св. Гробу було розбито в друзки, було зірвано дах з каплиці
Гробу Господнього, було пограбовано святині, які зберігали в ризниці, а святиню
Древа Господнього вивезли в Персію. Багато жителів було вбито і немало забрано
в полон. Після цього важкого потрясіння Єрусалим заледве почав відновлюватися, як
у 636 році, тобто через 22 роки після погрому Хозроя, його знову спіткала біда.
Місто захопили араби. Від того часу починається пора їх панування, сповнена релігійними
утисками і насиллям, які часами набували виду нових погромів. Так, у 937 році
араби спалили південні двері базиліки Константина, увірвались у храм, зламали
вівтар, увійшли на Голготу і в ротонду Воскресіння і тут розікрали і знищили
все, що було можливим. В 966 р. знову вони нападають на Святогробський храм і вчиняють
такий погром, що купол церкви Воскресіння обвалився. При цьому погромі багато
клириків і вірян впало від меча напівдиких потомків Ізмаїла в самому храмі, серед
них і сам патріарх, труп якого виволокли на церковний двір і там спалили. Ще більш
страшний погром скоїв в 1009 році каліф Хакім, коли було зруйновано не лише
основні споруди Святогробського храму, а й стіни каплиці, а Гріб Господній розбитий.
В 1046 році було відновлено церкву Воскресіння; християнам було дозволено святкувати
Пасху з процесіями. Церковне життя почало налагоджуватись, аж в 1076 році місто
захопили турки-сельджуки. Звідси починається ряд хрестових походів, про які
проф. Кондаков каже: «Можна сказати без перебільшень, що християнське завоювання
Палестини більше зашкодило їй, ніж всі переслідування Іслама з часу його вторгнення.
Це на Православному Сході створило насильницьку перерву, призвело до видимого
хаосу серед людей, справ і в самому стані речей. Аж до останнього короля, історія
Єрусалимського Королівства є повістю непотрібних походів, нерозумних спроб,
всякого роду лицарських авантюр, які завершились новим рухом Ісламу».[52]
2 жовтня 1187 року в Єрусалим після місячної облоги увійшов
Саладдін. Скоро всі церкви міста, крім храму Воскресіння, було перетворено в
мечеті. Це породило ряд нових хрестових походів, які по суті являли
англо-французьку воєнну авантюру, яка лише погіршила стан речей в Палестині. Останній
з цих походів – сьомий, за словами проф. Кондакова, «замість того, щоб звільнити
Єрусалим, лише посилив вагу ярма над ним»,[53]
бо Свята Земля стала тепер ареною кривавої ворожнечі між самими хрестоносцями:
тамплієрами і госпітальєрами, які довели країну в 1265 році до нового розгрому.
В 1290 році впала цитадель хрестоносців у Палестині Птолемаіда (Сен-Жан-д’Арк),
і Св. Земля остаточно потрапила під владу Ісламу. З цього часу починається
холодна війна християнських держав між собою за владу в Палестині і її святинях,
війна, яка зводиться до дипломатичних інтриг перед султанами, через які ці країни
купують чи отримують в користування те чи інше святе місце. В самій же Палестині
ця «холодна» війна підігрівається національним розбратом між спадкоємними володарями
Палестини – євреями і арабами, а також релігійними суперечками між греками і
латинянами.
В цьому більш ніж тисячолітньому жаху воєнно-загарбницьких
авантюр, фанатизму і нетерпимості до чужих релігійних переконань, жаху, ім’я якого
«кров і вогонь», природними були мольби до Неба і заклики про поміч згори, і чим
далі затягувався цей жах, тим жахливішим було насилля, тим, природно, більше зверталось
молитовних поглядів і зітхань сердечних до Гробy Господнього. У ньому шукали втіхи,
від нього чекали чуда, розуміючи це чудо по-різному, одні – як послання
благодатної сили, яка укріпляє у стражданнях і провадить у спокусах, інші – як
знамення, яке засоромлює невірних і викликає у них страх перед святинею. Очікування
другого, тобто чуда як знамення, будучи природним психології більшості взагалі,
в умовах збуреної атмосфери постійних погромів, убивств, всякого роду насилля і
святотатства, коли вимучені жахами люди втрачають саму властивість мислити і
вникати в суть явищ, легко сприймається масами як довершений факт. Немає потреби
зупинятися на природі цього явища, яке відноситься до відання психології. Історія
людства повна всякого роду легенд про знамення, які являлись постійними супутниками
соціальних бід, незалежно від релігії, якої дотримувались. Тому не випадково,
що перші згадки про чудесний вогонь в Єрусалимі з’являються не в золоту пору його
церковного і суспільного життя, а в лихоліття. В цей час обряд стає знаменням, яке
відлякує диких завойовників і підбадьорює пригнічених. Такий сенс його
прекрасно відзначений французьким паломником Фульхерієм де-Шартроєм, який відвідав
Єрусалим в 1101 році, тобто в час панування в ньому хрестоносців. Описуючи
обряд святого вогню, він повідомляє: «Всі ми голосно кличучи Κυριε ελεησον, також молились Господу і очікували,
що патріарх, вийшовши з каплиці Гробу Господнього, явить нам отримане там світло,
а оскільки і після стількох молінь Господь не благоволив почути нас, ми почали
думати, а багато мудріших стали навіть говорити, що, можливо, за задумом промислу
Божого вже ніколи більше не буде сходити вогонь, бо в попередні роки, при
малочисельності тутешніх християн, тобто греків і сирійців, було необхідно, щоб
цей вогонь сходив за звичаєм щорічно, інакше, якщо б в якомусь році він не зійшов,
то язичники, які спостерігали і слідкували за цим, відразу умертвили б усіх; а
тепер, оскільки всі ми тут при помочі Божій цілком безпечні, то, якщо вогонь і
не зійде, ми не боїмося бути вбитими. Тепер же ми є тут спадкоємцями, якщо можна
так висловитись, того вогню, бо при помочі Божій ми захищаємо від язичників як
тутешніх християн, так і разом з ними самих себе; і якщо б Бог видимим чином не
втішав їх, то ми не знайшли б тут живими жодного з них. Тому яка ж тепер потреба
в тому, щоб сходив св. вогонь?»[54]
Отож, за Фульхерієм чудесний вогонь був потрібний як засіб, який
відлякував диких завойовників від нових погромів. А в умовах, коли в Єрусалимі оселились
хрестоносці, потреба в цьому чуді минула, оскільки самі хрестоносці були захисниками
його святинь, і в цьому сенсі «наступниками того самого вогню», який захищав ці
святині перед тим. Однак не всім судилось мислити так, як мислив Фульхерій, небагатьом
притаманна присутність духа, та і самі часи з падінням в Палестині влади хрестоносців
для християн не змінились на краще. Як вже було сказано вище, ситуація в
Палестині після хрестових походів погіршилась. До погромів, насилля і диких розправ
мусульман додались міжконфесійні роздори, які теж часто доходили до кровопролить.
Звідси св. вогонь набуває значення знамення, не так для відлякування невірних, як
для осудження єретиків. Таке апологетичне значення надає йому вже ігумен Даниїл,
який відвідав Єрусалим у час владарювання ним хрестоносців, коли він каже: «Фрязькі
світильники повісили зверху, а від них жодне не запалилось».[55]
Пізніше інший наш паломник пише: «Зійшов вогонь з гробу Господнього як блискавка
на патріарші руки, і свічки одразу загорілись в патріарших руках перед всіма
людьми; тут же і на Гробі християнський світильник загорівся, а від інших вір, які
б не були, жоден світильник не загорівся ніколи».[56]
Не без впливу дипломатичних інтриг перед султанами і тих же
релігійних роздорів з’являється легенда про те, як вірмени викупили у турків
право отримувати св. Вогонь у Гробі Господнім, позбавивши цього права грецького
патріарха, і як тоді «на сором і на встид триклятим вірменам» вогонь зійшов не
на Гріб Господній, а на ту колону, під якою сидів і плакав грецький патріарх.[57]
Зауважмо, що релігійні і національні роздори в Палестині, через
які св. вогонь в очах вже ігумена Даниїла набуває значення звинувачувального
знамення згори, не зупинялись до останнього століття. Якщо загальна культура людства
на межі двох тисячоліть християнської ери зробила, порівняно з культурою середньовіччя,
гігантські кроки вперед, то фанатизм і нетерпимість до чужих релігійних переконань
на святих місцях не зменшились. За свідченням проф. Кондакова, в 1810 році
латиняни, після того, як їм вдалось відновити через суд свої права на участь у
храмі Воскресіння, відібрані в них через інтриги греків перед турецькою владою,
свій вхід у храм вони почали з того, що «увійшли у святу каплицю і викинули з неї
грецькі ікони, хрести, підсвічники, лампади; ікони були закриті, до каплиці
поставлено сторожа… На місці віднайдення св. хреста вівтар було розібрано, мармурові
плити каплиці виламані… Рукопашні бійки і нові ходіння по муках повторялись в
1811, 1815, 1817 і наступних роках».[58]
У щоденниках преосв. Порфирія Успенського за 8 березня, 1853
року читаємо: «Неділя. У Святогробському храмі після Літургії побились спочатку
сирійці і вірмени, а потім вірмени і православні. Причиною до бійки слугувала суперечка
вірмен і сирійців за одну келію в ротонді Гробу Господнього, яку сирійці
вимагали від вірмен, як свою давню власність, а ті не хотіли повернути її. Коли
почалась бійка між ними, тоді православні поклонники загородили собою своїх жінок,
які стояли при каплиці Гробу Господнього. Та вірмени, не розібравшись, хто чий,
вдарили 2–3 наших, і від того бійка стала загальною. Нікого не вбили. Вірменські
монахи брали участь у загальній бійці. Один з них кинув лавку на православних з
верху ротонди. Та, на щастя, вони помітили її і розступились. Вона впала на підлогу.
Її одразу поламали на куски і ними почали бити вірмен. Намісник нашого патріарха
Мелетій розганяв заколотників і не був позбавлений стусанів. Вкінці прийшли
турецькі солдати з рушницями і відновили порядок».[59]
В «Записках паломника 1869 р.» читаємо: «Перед вечором у Велику
П’ятницю у храмі Гробу Господнього відбулась страшна бійка між вірменами і
греками. Грецький монах заправляв лампаду в ротонді Гробу Господнього на межі
храму між православними і вірменами; драбина стояла на вірменській половині; її
з-під монаха висмикнули, і той впав без свідомості на підлогу; греки і араби,
які були тут, вступились за нього, і почалась бійка; у вірмен, які найвірогідніше
зумисне скоїли її, були палки і навіть каміння, яким кидали у греків, і прибігло
на поміч багато вірмен з монастирів поблизу.
Першим прибув для наведення порядку владика Мелетій, відомий
усім поклонникам своїми особистими рисами. Він сміливо увійшов в саму середину шаленого
і розлютованого натовпу і почав переконувати, щоб звернули увагу на місце, в
якому перебувають (бились майже біля самого входу в каплицю Св. Гробу, між нею і
храмом Воскресіння); казав, що нині Велика П’ятниця і щоб згадали, що вони всі
християни. Величний вид старця, погляд повний вогню, і ще більше оживлений станом,
справив коротку дію; протилежні сторони розділились при страшних криках і сварках;
але скоро знову повернулися б до бійки, якщо б у цей час не поспіли консули,
турецьке військо і сам паша. Бійка зчинилась між народом і солдатами, які виганяли
заколотників з храму і брали під арешт… Прийшов вкінці вірменський патріарх і почав
заспокоювати своїх. Хтось з вірмен, які втекли в монастир поблизу по поміч,
сказав там, що греки вбили їх патріарха, і величезний натовп озброєних вірмен кинувся
в храм. Бійка могла б завершитись страшним кровопролиттям, та турецьке військо,
зайнявши хвіртку, яка вела до подвір’я перед храмом, і двері храму, зупинило
шаленців. Владика Мелетій не відходив, продовжував співдіяти припиненню безпорядків;
він строго прикрикнув на греків, щоб не сміли противитися війську, щоб всі зайшли
у храм Воскресіння, де і наказав їх закрити. Цим завершилась бійка, яка, на щастя,
не довела до смертовбивства, але багатьох закривавлених винесли без свідомості
з храму».[60]
Ми зупинились на цих печальних для християнського звання епізодах
як на таких, які відкривають все напруження атмосфери, що царює століттями у
взаємовідносинах християнських поклонників у Св. Гробі, їх безмежний фанатизм,
в якому потопає всяке здорове релігійне переконання. Ці фанатики, для яких по
суті святим є лише те, що їм подобається, вважають себе ревнителями Божими, подібними
старозавітньому Іллі. Вони чекають з висот засуджуючого вогню, забувши, що в цьому
вогні було відмовлено вже апостолам (Лк. 9:54–56), вони вимагають цього вогню, щоб
вживати його для ще більшого розпалювання пристрастей. Для багатьох із цих
фанатиків, передусім арабів, які приходять з гір Палестини чи з-за Йордану і
Мертвого моря, які, за словами А. Н. Муравйова, лише «зберігають ім’я християн»,[61]
святий вогонь має значення засобу для ворожіння. Як свідчить проф. Олесницький,
ці християни «в обставинах, які супроводжують освячення вогню, його кольорі, яскравості
і т.д. вбачають ознаки щасливого чи нещасного літа, плідності чи голоду, війни чи
миру», і прагнуть «особисто прочитати свою долю, написану на скрижалі Св. Гробу».[62]
Наскільки велика і священна в православній вітчизні чутка про
запалення св. вогню, настільки важким для ока і серця є саме його видовище в Єрусалимі».[66]
Нам можна задати питання: на що ж дивляться палестинські єрархи
і сам єрусалимський патріарх? На це питання можна знайти відповідь у згаданих вище
щоденниках преосв. єпископа Порфирія. Наводячи свою розмову з патріаршим намісником,
філадельфійським єпископом Діонісієм (пізніше митрополит Вифлеємський), де останній
розповідав про спосіб запалення св. вогню, преосв. Порфирій пише: «Розповівши
все це, митрополит додав, що від одного Бога очікується припинення цієї благочестивої
брехні. Як Він знає і може, так і врозумить і усмирить народи, які тепер вірують
у вогненне чудо Великої Суботи. А нам не можна і почати цього перевороту в
умах, нас розірвуть при самій каплиці Св. Гробу».[67]
Очевидно, колись, не давши своєчасного енергійного пояснення
своїй пастві про істинний зміст обряду св. Вогню, в подальшому вони виявились
безсилими підняти цей голос перед все більше зростаючим через об’єктивні умови
фанатизмом темних мас. Якщо це не було зроблено своєчасно, то пізніше стало неможливою
справою без ризику за особисте благополуччя і, напевне, цілість самих святинь. Їм
залишилось звершувати обряд і мовчати, втішаючи себе тим, що Бог «як знає і
може, так і врозумить і усмирить народи».
Ми ж можемо погодитись з поясненням митрополита Вифлеємського
Діонісія, «що вогонь, який запалюють на Гробі Господньому від схованої лампади,
все ж є вогнем священним, який отримують зі священного місця»,[68]
і до цих слів намісника єрусалимського патріарха додати від себе, що для нас цей
вогонь є, був і буде священним ще й тому, що в ньому зберігається древня християнська
і вселенська традиція; традиція, пов’язана з вірою у Христа як світла істинного,
що просвічує кожну людину, яка приходить у світ (Йоан 1:9); традиція, з якою
християни завершували кожен день свого життя, а багато хто, як св. Макрина,
переходили і в життя вічне; нарешті, традиція, голос якої ми чуємо донині у
словах «видівши світло вечірнє, оспівуємо Отця, Сина і Святого Духа Бога», і про
яку не перестає нагадувати нам церква щоразу, коли священник, стоячи у святих
вратах із запаленим світильником, виголошує нам: «Світло Христове просвічує всіх».
* * *
[1]
Церковные торжества на православном Востоке, ч. 1. СПб, 1909 г., опис Х, с. 7.
[2]
Церковные торжества на православном Востоке. СПб, 1909 г. Ч. 1, опис IХ, с.
22–23 і опис Х, стр. 14–22.
[3] Житие и
хождение игумена Даниила из Русской земли 1106–1107 гг. 3-й і 9-й випуски Прав.
Пал. Сб., 1885 г., ст. 126–127.
[4] Паломники-писатели
петровского и послепетровского времени. М., 1874, ст. 19.
[5] Воскр.
чтение, 1879 г. № 14, ст. 153–154.
[6] Церковная
история, кн. VI, гл.9, в русск. переводе. СПб. Дух. Ак. ср. Eusebius.
Kirchengeschichte herausgegeben v. Eduard Schwartz. Leipzig, 1908.
[7] Обидві
описані прот. Кекелідзе в його праці «Иерусалимский канонарь VII в.» Тифлис,
1912.
[8] Виданий
в 1894 г. проф. Дмітрієвським у його праці «Богослужение страстной и пасхальной
седмиц во св. Иерусалиме IХ-Х века» (по списку с ркп 1804 г.) і
Пападопуло-Керамевсом в його Αναλεκτα Ιεροσολυμιτικης σταχολογιας (T) B) Πετροπολι
1894).
[9] Дмитриевский.
Богослужение страстной и пасхальной седмиц, стр. ХV. Те саме в його роботі
«Древн. патр. типиконы». Киев, 1907 г., ст. 64.
[10] Дмитриевский.
Богослужение страстной и пасхальной седмиц во св. Иерусалиме. Казань, 1894 г.,
ст. 171–173.
[11] Дмитриевский.
Богослужение страстной и пасхальной седмиц во св. Иерусалиме IХ-Х в. Казань,
1894 г., ст. 175–179.
[12] Иерусал.
канонарь VII в., Тифлис, 1912 г., ст. 24–25.
[13] Иерус.
канонарь VII в., Тифлис, 1912 г., ст. 87–90.
[14] Кекелидзе.
Иерус. канонарь VII в., Тифлис, 1912 г., ст. 90.
[15] Див.
Дмитриевский. Богослужение страстной и пасхальной седмиц во св. Иерусалиме.
Казань, 1894 г., ст. ХIII.
[16] Дмитриевский.
Древн. патр. типиконы. Киев, 1907 г., ст. 93–97.
[17] Прав.
пал. сб., вып. 20, СПб, 1889 г., ст. 161.
[18] Там само,
ст. 242–243.
[19] Скабалланович.
Толковый типикон. вып. 1, ст.75.
[20] Карабинов.
Евхаристическая молитва. СПб, 1908 г. стр. 16.
[21] Апологія,
гл. 39.
[22] Testamentum
Domini nostri Yesu Christi, Moguntiae, 1899 г., кн. II, гл. II.
[23] Там само,
р. XVIII-XI.
[24] Див. нашу
дисертацію «Чин всенощного бдения в греческой и русской церкви. Л., 1949 г., ст.
4–12.
[25] Vita s.
Macrinae. Opera. II, 1638, p. 195.
[26] Прав.
пал. сб., вып. 20, стр. 140.
[27] Прав.
пал. сб., вып. 20, стр. 162.
[28] Дмитриевский.
Древн. патр. типиконы, ст. 114–213.
[29] Дмитриевский.
Древн. патр. типиконы, ст. 329.
[30] Там само,
стр. 309.
[31] Дмитриевский.
Ευχολογια, стр. 249–250.
[32] Постная
Триодь. СПб, 1910 г., ст. 59. Пор. Талмуд в перекладі Переферковича, т. 1, 1899
г., ст. 29–30.
[33] Скабалланович.
Толковый типикон, вып. 2, ст. 3–15; Смирнов Ф. Богослужение апостольского
времени. Тр. К. Д. Ак. 1873 г. кн.1, ст. 527–530. Duchesne. Origines du culte
chrétien. Paris, 1898, p. 1–11; 45–55.
[34] Жизнь и
труды ап. Павла. СПб. 1887 г., ст. 94.
[35] Гл. 38.
[36] Життя
Константина. Кн. IV, гл. 22.
[37] Слово
на Св. і спасительну Пасху.
[38] Римський
місал – служба Великої Суботи. Пор. E. Martene. Tractatus de antiqua Ecclesiae
disciplina in divinis celebrandis officiis. Lugduni, 1706, p. 416. L. Duchesne.
Origines du culte chrétien, 1903, p. 251. Очевидно, такого ж походження існуюча
в православній церкві традиція запалювати у наново освяченому вівтарі світильники
від вогню, який отримують через роздування вугілля в кадилі.
[39] Maclean
E. Syrian Daily offices. 274.
[40] H. Alt.
Christliche Kultus, II, 280.
[41] Τυπικον της του Χριστου μεγαλης εκκησιας. Αθηναι (1913)
σελ. 367-368)
[42] Дмитриевский.
Церковные торжества на правосл. востоке. СПб, 1909 г., ч. 1, очерк Х, ст. 5–6.
[43] Савваитов.
Путешест. новг. архиеп. Антония в Царьград. СПб, 1872 г., ст. 151.
[44] Там само.
[45] Русск.
историч. библ. т. VI, ст. 794.
[46] Там само.
[47] История
русской церкви, т. VI, ст. 114.
[48] Святогробський
типікон 1122 р. в чині страстей Господа нашого Ісуса Христа, каже: «Патріарх з
архідияконом входять в ангельське переможне, позаду Святого Череп-місця, бере
чесний хрест звідти і несе його прив’язаним на плечах своїх. Архідиякон обв’язує
орарем його шию і тягне його у святу темницю і патріарх залишається в ній»
(Дмитриевский. Богосл. страстн. и пасх. седм., ст. 145). Ось початок першому з цих
обрядів. Початок другому – в трикратному обходженні каплиці з кадженням і співом
святкових псалмів (див. вище, ст. 12 і 13), які збереглися і в сучасному обряді
св. вогню з заміною святкових псалмів згаданою стихирою (див. вище, ст. 2).
[49] Tobler.
Itiner. Hierosalym. v. I, p. 315.
[50] Крачковский.
Благодатный огонь по рассказу Ал-Бируни и др. мусульманских писателей Х и ХIII
в. «Христианский восток». т. III, вып. 3, Петроград, 1915 г., ст. 231.
[51] Там само.
[52] Правосл.
богосл. энциклопедия, т. VI, ст. 503.
[53] Там само,
ст. 605–606.
[54] Дмитриевский.
Древн. патр. типиконы, ст. 96.
[55] Прав.
пал. сб., вып. 3 и 9, ст. 129.
[56] Паломники-писатели
петровского и послепетровского времени. Москва, 1874, ст.19.
[57] Там само,
ст.60 і 98.
[58] Правосл.
богосл. энцикл., т.VI, ст. 507–508.
[59] Книга
бытия моего, т. IV, СПб, 1896 г., ст. 406–407.
[60] Ст.
165–167.
[61] Дополнение
к письмам о богослужении. СПб, 188З г., ст. 174.
[62] Воскрес.
чтение, 1879 г., № 14, ст.154.
[63] Записки
паломника, ст.174.
[64] Русский
паломник, 1903 г., № 13, ст. 218.
[65] Церковные
торжества на правосл. Востоке, ч. 1, оп. Х, ст. 20–21.
[66] Дополнение
к письмам о богослужении, ст. 182.
[67] Книга
бытия моего, ч. IV, ст. 301.
[68] Книга
бытия моего, ч. IV, ст. 301.
Немає коментарів:
Дописати коментар