Меса св.Мира: Свято священства. Але якого?

Патрік Реґан

Меса св.Мира: Свято священства. Але якого?

РОЗВИТОК СУЧАСНОЇ МЕСИ СВ.МИРА

До реформи Страсної седмиці Пієм XII, проголошеної 16 листопада 1955 р. і запровадженої в 1956 р., єпископ благословляв єлей хворих і єлей катехуменів і освячував св.Миро в катедрі під час Меси в Cena Domini або Меси Вечері Господньої, яку всюди святкували зранку у Великий четвер. Пій XII проголосив, щоб віднині Месу Вечері Господньої звершували увечір, а освячення єлею залишилося вранці, але вже не під час Меси Вечері Господньої, а під час укладеної окремо для цієї мети — Меси св.Мира. Тайні молитви та ппрефація були взяті з давно забутої Missa Chrismalis із древнього Геласіанського Сакраментаря.[1] Відсутній у геласіанському списку попричастен, було вибрано з веронської збірки папських мес.[2] До молитов було додано два читання. Апостольське послання узяте з Якова 5:13-16. Воно радить церкві молитися над хворими, «помазуючи їх єлеєм», додаючи, що «молитва віри спасе хворих і Господь підійме їх».[3] Євангеліє від Марка 6:7-13 звіщає про те, що дванадцять [апостолів] «виганяли багатьох бісів і багатьох недужих помазували єлеєм та зцілювали їх». Причасним антифоном слугують два вірші з уривку Марка 6:12-13.[4]

Загальні норми до літургійного року та календаря 1969 року внесли зміни у визначення четверга перед Пасхою. До того часу офіційною назвою дня була Feria V in Cena Domini, «Четвер Вечері Господньої», і це був перший день священного тридення. № 19 ‘Загальних норм’ 1969 року визначив, що тридення не починається до вечірньої Меси Вечері Господньої. Отже, до вечірньої Меси четвер є останнім днем ​​Великого посту. № 31 ‘Загальних норм’ позначає його як Feria V Hebdomadаe Sanctae, «Четвер Страсного тижня». Лише на початку меси в Cena Domini день стає Feria V in Cena Domini, «Четвер Вечері Господньої».[5]

Особи, відповідальні за реформування Римського Місалу після Другого Ватиканського Собору, визнали Месу св.Мира Пія XII непослідовною. Молитва (collect) нагадує про роль священиків у посвяченні людей Богові через Хрещення; в обох читаннях йдеться про помазання хворих; префація наголошує на дієвості св.Мира для вдосконалення духовного відродження, яке відбувається в хрещенні; у причасному антифоні, взятому з Євангелія, йдеться про помазання хворих. Тайні молитви і попричастен нічого не говорять ні про єлеї, ні про втаємничення.

Відтак, завдання реформаторів полягало в тому, щоб знайти об’єднуючу тему чи образ, який керував би вибором та розташуванням співів, читань і молитов пособорової Меси св.Мира. За словами Аннібале Буніні[6], сам Павло VI рекомендував, що Меса має бути «святом священства». Оскільки це Меса, на якій благословляється єлей катехуменів і освячується св.Миро, оливи, що використовуються під час Хрещення та Миропомазання і, оскільки Догматична Конституція про Церкву Другого Ватиканського Собору, Lumen gentium, у №. 10 обґрунтовує вселенське священство участю у цих двох таїнствах[7], одразу виникає думка, що цим «святом священства» буде Меса, на якій святкуватимуть царське священство всіх охрещених. І це справді так.

РОЗДУМИ НАД ТЕКСТАМИ МЕСИ

Молитви та формули, які виголошують, залишаються незмінними в усіх трьох виданнях Місалу Павла VI. Рубрики, однак, розширилися. Рубрика 4 з Місалу 2002 року була єдиною у виданнях 1970 та 1975 років. Ми повернемося до неї незабаром. Рубрики 1,2,3 і 5 є доповненнями до третього типового видання. За винятком першого, усі вони стосуються часу освячення єлеїв і походять з Чину освячення єлеїв, пп. 9-12 у Римському Понтифікалі.[8] У перекладі Римського Місалу 2011 р., у рубриці 5, що відповідає пп. 11-12 в Чині освячення єлеїв, сказано: «Згідно з традиційною практикою, благословення єлею хворих відбувається перед завершенням Євхаристійної молитви, а благословення єлею катехуменів і освячення св.Мира відбувається після причастя». Рубрика додає: «Тим не менше, з душпастирських міркувань дозволяється здійснювати весь обряд освячення після Літургії Слова». Безумовно, цьому варіанту варто віддати перевагу. Інакше існує небезпека того, що олія для хворих буде здаватися найважливішою, тоді як насправді св.Миро має цю першість.[9] Крім того, благословення, яке звершується після причастя, є, по суті, благословенням, яке звершується після Меси.

Вхідний антифон, узятий з другого читання, є захоплюючим виголосом від усіх охрещених: «Ісус Христос учинив нас Царством, священиками для Бога і свого Отця» (Об 1, 6). Чудова нова молитва (collect) розширює ідею вхідного антифону, стверджуючи, що Бог учинив це зібрання вірних — вірян і духовенства – щоб уділити їм те освячення, яким Він освятив Свого Сина, коли, помазуючи Його Своїм Духом, Він воскресив Його з мертвих і «зробив його Христом і Господом».[10] Тринітарний вимір пасхального таїнства викладено тут блискуче.[11]

Пособоровий лекціонарій замінює послання та Євангеліє Пія XII трьома читаннями, дуже тісно пов’язаними одне з одним і найбільш відповідними для зміненої теми Меси. Перше — Ісая 61:1-3a, 6a, 8b-9. Воно починається так: «Дух Господа Бога на мені, бо Господь помазав мене». Сила цього духу спонукає пророка розпочати місію визволення, яка веде до відновлення оплакуваного Сіону, майбутні мешканці якого «будуть називатися священиками Господа, служителями нашого Бога».

Друге читання Об 1,5-8. У центрі – величне славослов’я, з якого взято вхідний антифон: «Тому, хто любить нас і визволив нас від гріхів наших Своєю кров’ю, і вчинив нас царством, священиками, що служать своєму Богові й Отцеві, Йому слава і влада на віки віків». У привітанні перед славослов’ям Ісуса Христа називають «вірним свідком, первородженим із мертвих і правителем земних царів», трьома титулами, які «нагадують страсті, воскресіння та вознесіння Христа»[12], іншими словами, пасхальне таїнство у його повноті.

Євангеліє від Луки 4:16-21 є ідеальним відповідником першого читання. Ісус, на самому початку свого публічного служіння, входить до синагоги в Назареті, читає Ісаї 61:1-2 і проголошує: «Сьогодні це Писання сповнилося в ваших вухах». Таким чином, Ісус є Помазаником Господнім — Месія на івриті, Христос на грецькій. Отець, воскрешаючи Його з мертвих, виливає на всіх вірних того самого Духа, яким Він помазав Ісуса, таким чином роблячи їх, за словами молитви (collect), «учасниками Його освячення».

Вхідний антифон, молитва і всі три читання цього євхаристійного обряду є надзвичайно добре узодженими і, після проповіді, могли б завершуватися благословенням єлеїв. Але так не є. Натомість вони ‘впроваджують’ до Відновлення священичих обітів, другого з трьох випадків того, що можна було б назвати клерикальним втручанням у Месу св.Мира.

КЛЕРИКАЛЬНЕ ВТРУЧАННЯ

Першим випадком такого втручання стало співслужіння. У статті 1961 року в La Maison-Dieu' П’єр Жунель висловив розчарування Месою св.Мира, створеною Пієм XII, і заявив, що вона «стане найбільш урочистим і виразним проявом єпархіальної Церкви лише за умови, що», серед іншого, «відновить співслужіння».[13] У Pontificale Romanum 1595-1596, який частково переглянули за Івана XXIII у 1961-1962, сім піддияконів, сім дияконів і дванадцять пресвітерів допомагають єпископу в освяченні св.Мира. Кожен із дванадцяти пресвітерів повторює всі жести єпископа — дихання над олією, цілування ампули, три коліноприклонення перед освяченим миром із виголошенням «Ave, sanctum chrisma».[14] Понтифікал називає дванадцятьох пресвітерів testes і cooperatores, «свідками» дії єпископа та «співпрацівниками» з ним — насправді, як багато хто стверджує, співслужителями. Саме це спонукало Жунеля та інших бажати, щоб під час Меси Мира священики співслужили не тільки освяченню св.Мира з єпископом, але й Євхаристії.

Їхнє бажання здійснилося, коли у Конституції про Святу Літургію, оприлюдненій 4 грудня 1963 р., в №. 57,1 було проголошено, що «співслужіння, в якому належним чином виявляється єдність священства», дозволене в певних випадках, першим з яких є «четвер Вечері Господньої, не тільки на Месі св.Мира, а й на вечірній Месі»[15]. Але Буніні зауважує, що лише в 1965 році, через два роки, «після тривалої підготовки та десяти місяців експериментів» євхаристійне співслужіння «світло увійшло в літургійну практику Церкви в сам день урочистістості встановлення Євхаристії та священства».[16]

Тут ми знаходимо ранні формулювання ідей, які згодом повторюватимуться багато разів: що четвер Вечері Господньої є святкуванням встановлення священства клиру, а також Євхаристії, і що єпископам і пресвітерам дуже доречно співслужити в цей день, чи то на Месі св.Мира, чи на вечірній Месі з огляду на вияв єдності священства. Таким чином Меса св.Мира, до того часу цілковито пов’язана з Хрещенням і Миропомазання, пов’язується зі священством, а свято священства Павла VI, окрім святкування священства всіх охрещених, стає приводом для святкування унікальності та онтологічної відмінності священства рукоположених (клиру).

Другим випадком клерикального втручання в Святу Месу є відновлення священичих обітів після проповіді. Бажання такого відновлення вперше було висловлено Павлом VI в його енцикліці про целібат священиків, Sacerdotalis caelibatus, опублікованій 25 червня 1967 року. У № 82 цього документу він запропонував, щоб «кожен священик у річницю свого свячення або всі разом у четвер Вечері Господньої, у той священний день, коли було встановлене священство, відновили повну і вірну посвяту, яку вони колись склали Христу Господу»[17]. Це досить загальне твердження. Натомість, 4 листопада 1969 року Священна Конгрегація у справах духовенства додала ще більшої точності до цієї пропозиції в обіжнику до очільників конференцій єпископів щодо безперервної освіти та формування духовенства, особливо молодшого духовенства. У № 9 читаємо: «Для зміцнення свого духовного життя і відчуття священства наполегливо рекомендується, щоб кожен священик зранку у Великий четвер, незалежно від того, присутній на Месі св.Мира чи ні, відновив акт, яким він присвятив себе Христу і обіцяв виконувати свої священичі обов’язки, особливо дотримуватись целібату та виявляти послух своєму єпископу (або монашому настоятелю)».[18] Акцент тут змістився на целібат і послух.

Вирішальний розвиток відбувся лише через чотири місяці, коли 6 березня 1970 року Священна Конгрегація Божественного Культу опублікувала тексти для відновлення священичих обітів, до яких закликала Конгрегація у справах Духовенства. Вони також містили нову префацію, якої Конгрегація у справах духовенства не вимагала. Префація — це третій випадок клерикального втручання в Святу Месу. Документ Конгрегації Божественного Культу підсумовує зміст обітів, а також префації та оголошує, що вони включені до реформованого Місалу Павла VI, який буде використано вперше у Страсний четвер того ж року, 26 березня 1970 року. Він підсумовує обітниці таким чином: «Так, як монахи щороку поновлюють обітниці своєї професії, так само є належним, щоб священики поновлювали обітниці, дані єпископу під час їхньої хіротонії. Єпископ просить спільноту молитися за своїх священиків і за себе». Потім йде короткий зміст префації. У «префації», — говориться в ньому, — «нагадується про встановлення службового священства (клиру), яке є понад царським священством вірних, і перераховуються його обов’язки: приносити жертву; благовіситити про спасіння; освячувати людей через таїнства; бути прикладом своєю чеснотою».

Після резюме в документі подано повні тексти двох рубрик, обітниці та передмови. У першій рубриці говориться, що «Єпископ співслужить на цій Месі зі своїм пресвітератом і під час неї благословляє єлеї. Це слугує вираженням сопричастя між священиками та їхнім єпископом. Тому є великою перевагою, щоб, якщо це взагалі можливо, усі священики брали участь у Месі та причащалися, навіть під обома видами. На знак єдності пресвітерату єпархії священики, які співслужать єпископу, мають бути з різних регіонів єпархії». Друга рубрика про проповідь. У ній говориться, що «у проповіді єпископ має спонукати своїх священиків бути вірними у виконанні свого обов’язку і запросити їх публічно відновити свою відданість священичому служінню».[19] У виданнях 1970 і 1975 років Місала Павла VI ці дві рубрики надруковані разом на початку Меси св.Мира, перед антифоном входу. У виданні 2002 р. те, що було першою рубрикою, стало рубрикою 4. Вона з’являється перед вхідним антифоном разом із чотирма іншими рубриками, запозиченими, як ми бачили, з Чину освячення єлеїв у Римському понтифікалі. У Місалі 2002 року рубрикою про проповідь є рубрика 8. Вона більше не стоїть на початку Меси, але, з деяким розширенням, розміщена перед Відновленням священичих обітниць.

КРИТИЧНІ ЗАУВАГИ

Маніфестація сопричастя священиків і єпископа. Перша рубрика в документі, виданому Конгрегацією Божественного Культу 6 березня 1970 р., нині рубрика 4 у Месі св.Мира у Місалі 2002 р., говорить, що «Ця Меса, яку єпископ співслужить зі своїм пресвітератом, має бути, так би мовити, виявом сопричастя його священиків з їхнім єпископом [курсив мій].»[20] Рубрика про проповідь в документі Конгрегації Божого Культу наказує єпископу «заохочувати своїх священиків бути лояльними до виконання їх обов’язків [курсив мій]». Змінена і перетворена у рубрику 8 у Місалі 2002 року, вона наголошує, що єпископ «розмовляє з народом і своїми священиками про священиче помазання, закликаючи священиків бути вірними у своєму служінні [курсив мій]»[21]. Заслуговують на увагу присвійні займенники «його» та «їхній», які вживаються щодо священиків та єпископа. Священики — це «його священники». Єпископ – це «їхній єпископ». Про охрещених цього не сказано. У рубриці 8 Місала 2002 року вірні, зібрані навколо єпископа, називаються «народом», а не його народом. Небезпека підкреслення зв’язку між єпископом і священиками під час Меси св.Мира полягає в тому, що, кажучи словами рубрики 4, «вияв сопричастя священиків зі своїм єпископом» може затьмарити головну мету цієї літургійної події, яка полягає в тому, щоб благословити єлеї для використання особливо в таїнствах втаємничення під час пасхального чування.

Це стає найбільш очевидним, коли кількість співслужителів і відведений їм простір не пропорційні решті пастви. Хоча рубрика 4 Меси св.Мира в Місалі 2002 р. визнає співслужіння як вияв сопричастя між священиками та єпископом, вона не передбачає, що кожен присутній священик співслужить. Радше вона розрізняє священиків, які беруть участь, і священиків, які співслужать. Участь беруть всі; співслужать деякі. Вона наголошує, що «бажано, щоб усі священики брали участь у ній [Месі Христа], наскільки це можливо, і під час неї причащалися навіть в обох видах. На знак єдності пресвітерату єпархії, священики, які співслужать з єпископ має бути з різних регіонів єпархії».

Частина того, що зараз називається рубрикою 4, є перефразуванням сказаного в документі Конгрегації Божественного Культу. Передбачаючи можливість того, що кількість співслужителів буде непропорційно великою, Конгрегація заявляє: «Якщо кількість священиків не надто велика, усі можуть співслужити з єпископом; інакше співслужителі мають бути обрані або з різних частин дієцезії, або з-поміж різних очільників єпархіальних програм». Подібно до рубрики 4, вона додає, що «тим, хто не співслужить, добре приймати причастя і в обох видах, навіть якщо вони вже служили Месу для блага вірних або зроблять це пізніше»[22]. Конгрегація звичайно ж, не дає критеріїв для визначення, коли кількість співслужителів є занадто великою.

Проповідь. У рубриці про проповідь у документі Конгрегації Божественного Культу від 6 березня 1970 року проголошується, що «У проповіді єпископ має спонукати своїх священиків бути вірними у виконанні свого служіння та запрошувати їх публічно відновити їх відданість священичому служінню»[23]. Отже, проповідь призначена для священиків і її метою є заохочення до вірності. Це не для всіх вірних, а щось між єпископом і його священиками — ще один вияв зв’язку між ними. Рубрика друкується без змін у Місалах 1970 і 1975 років. Єпископський Церемоніал 1984 р. №. 280 також містить її, але додає, що єпископ носить митру, тримає посох і сидить на кафедрі, якщо немає інших приписів.

Зберігаючи заохочення до вірності в оригінальній версії, рубрика 8 у Місалі 2002 р. значно розширює першу частину тексту. У ньому сказано: «Після читання Євангелія єпископ виголошує проповідь, у якій, виходячи з тексту читань, проголошених у Літургії Слова, говорить до народу та своїх священиків про священиче помазання, закликаючи священиків бути вірними у своєму служінні та запрошуючи їх публічно відновити свої священичі обіти». Проповідь тепер звернена не лише до священиків, а й до народу. Це гідне похвали. Але є й інші труднощі. «Священиче помазання», про яке має говорити єпископ, неоднозначне. Це може стосуватися спільного священства, ієрархічного священства або обох.[24] Це може означати, що єпископ повинен розпочати свою проповідь священичим помазанням усіх охрещених, потім перейти до обов’язків, властивих рукоположеним, і завершити запрошенням до священиків відновити свої «священичі обіти».

Рубрика 8 передбачає, що єпископ візьме за вихідну точку своєї проповіді «текст читань, проголошених у Літургії Слова». Хоча в принципі це заслуговує похвали, у даному випадку воно є досить складним викликом, тому що, як ми бачили, три читання на Месі Христа чудово виражають священичий характер усіх вірних з огляду на їх Хрещення, але не містять жодного натяку на особливі служіння і священичі обов’язки, зобов’язання до виконання яких єпископ спонукає «своїх священиків» відновити, і, насправді, лекціонарій не містить жодного з цих читань для використання на Месах Рукоположення. Крім того, жоден із христологічних образів у відновленні священичих обітів — Христос Голова і Пастир, Христос Первосвященик, Христос Господь і Слуга всіх — не присутні в читаннях, а також жоден із образів у другому читанні — Христос вірний свідок, первісток із мертвих, володар царів землі, проколений, Альфа й Омега — не з’являється у тексті відновлення обітів. Можна лише зробити висновок, що формулу відновлення 1970 року було складено незалежно від читань. Отже, для того, щоб єпископ у своїй проповіді дійшов до обов’язків пресвітерського служіння, «виходячи з тексту читань», як передбачає рубрика 8, вимагається великої винахідливості.

День, коли Христос уділив своє священство. Після проповіді, говориться в рубриці 9, єпископ запрошує священиків відновити свої священичі обітниці «в річницю того дня, коли Христос, наш Господь, уділив своє священство своїм апостолам і нам». Це переклад, який набрав чинності в першу неділю Адвенту 2011 року. Попередній переклад був відважнішим. Єпископ проголошував: «Днесь ми святкуємо поминання першої Євхаристії, на якій наш Господь Ісус Христос розділив своє священство зі своїми апостолами та з нами». Яскрава невідповідність у цьому виголосі полягає в тому, що Меса, на якій священики відновлюють своє зобов’язання, не є тією, на якій святкують Тайну Вечерю, на якій було встановлено Євхаристію та службове священство, тобто Меса in Cena Domini. Цей день ще не є Feria V in Cena Domini, «Четвер Вечері Господньої», як це було до зміни календаря 1969 року.

Це стається лише на початку вечірньої меси. Коли єлеї освячуються, це Feria V hebdomadae sanctae, «четвер Страсного тижня», або якийсь день ближче до нього, а Меса — це Missa Chrismatis, яка не має нічого пов’язаного з Тайною Вечерю або з установою Євхаристії та службового священства, але лише те, що пов’язане з єлеями, які використовуються в таїнствах втаємничення.

Священичі обіти. Акт віднови, який священики звершують на Месі св.Мира, називається «Відновлення священичих обітів». Вираз «священичі обіти» зустрічається також у рубриці 8 цієї Меси. Там зазначено, що єпископ у своїй проповіді має запросити священиків «публічно відновити свої священичі обіти». Слово «обіти» зустрічається в перших двох запитаннях, які єпископ ставить священикам. Друге уточнює, що обіти, про які йде мова, були дані під час їх рукоположення. З контексту ми можемо припустити, що у першому питанні йдеться про те саме. У ньому запитується: «Чи вирішили ви відновити в присутності вашого єпископа та святих Божих людей обіти, які ви колись дали?» Друге запитання: «Чи ви вирішили бути більш з’єднаними з Господом Ісусом і більше відповідати Йому, зрікаючись самих себе та підтверджуючи ті обіти щодо священних обов’язків перед Христовою Церквою, які, спонукувані любов’ю до Нього, ви охоче і з радістю пообіцяли виконати у день Вашої священичої хіротонії?» Документ Конгрегації Божественного культу від 6 березня 1970 року в своєму короткому викладі «Обітів зобов’язань» є ще чіткішим, проголошуючи, що «є належним, щоб священики відновлювали обіти, дані єпископу під час рукоположення». Зауважимо, що в усіх цих випадках слово «обіти» завжди стоїть у множині. Однак під час рукоположення священик дає лише один обіт: поважати і слухатися свого єпископа. Йому задають інші питання. Але їх мета полягає в тому, щоб переконатися в його готовності взяти на себе це служіння. Це не обіти.

Кандидати до священства, звичайно, обіцяють зберігати целібат — однак не під час священичого рукоположення, а до висвячення в сан диякона. Як ми бачили, целібат і послух були на першому плані в листі Конгрегації у справах духовенства від 4 листопада 1969 р., який, повторюючи пропозицію Павла VI в його енцикліці про целібат священиків, «наполегливо рекомендував, щоб вранці Великого четверга кожен священик, незалежно від того, присутній він на Месі св.Мира, чи ні, відновив акт, яким він присвятив себе Христу і пообіцяв виконувати свої священичі обов’язки, особливо дотримуватись целібату та виявляти послух своєму єпископу»[25].

Саме цей лист спонукав Конгрегацію Божественного Культу 6 березня 1970 р. видати тексти, які використовуватимуться для такої віднови під час Меси св.Мира. Проте формула для віднови, незважаючи на її довжину та багатослівність, не згадує ані целібат, ані послух. Якби протягом бурхливих років після Другого Ватиканського собору справжнім мотивом запровадження цього оновлення була вимога від священиків щорічного повторного зобов’язання целібату та послуху, чи не було б краще мати лише одне запитання, зосереджене прямо на цьому? Базуючись на листі Конгрегації у справах духовенства, запитання могло б бути таким: «Чи вирішили ви відновити акт, яким ви присвятили себе Христу і пообіцяли виконувати ваші священичі обов’язки, особливо дотримуватися целібату та виявляти послух своєму єпископу?"

Нарешті, документ Конгрегації Божественного Культу порівнює відновлення священичих обітів під час Меси Христа з щорічним відновленням обітів монашеством. «Подібно до того, як монахи щороку поновлюють обіти своєї професії,— говориться в ньому,— належним чином є, щоб священики поновлювали обіти, дані єпископу під час їхньої хіротонії»[26]. Основу для цього порівняння важко зрозуміти. Вимова обітів є суттєвим актом монашества. Обіт послуху є лише попередньою частиною рукоположення, основним актом якого є покладення рук і молитва єпископа. І в будь-якому випадку, як щойно зазначалося, священики не поновлюють під час Меси св.Мира обіту послуху, даного єпископу під час пресвітерської хіротонії, ані свій обіт зберігати целібат — принаймні в будь-якому явному вигляді.

Префація. Префація Меси св.Мира Пія XIІ, взята з древнього Геласіанського сакраментаря[27], повністю зосереджується на властивостях св.Мира, благаючи Бога «зробити це миро, твоє творіння, дієвим знаком життя і спасіння для тих, хто має стати новим створінням у святій купелі Хрещення». Натякаючи на пахощі, змішані з єлеєм, вона просить, щоб «кожен з них, освячений цим помазанням, міг поширювати, як священний храм, чистий запах життя, що подобається Тобі». Вона завершується посиланням на царське священство, дане під час Хрещення, а також на білий одяг: «Наділені гідністю царя, священика і пророка священним обрядом, який Ти встановив, нехай вони будуть, Твоїм даром, одягнені в одяг безсмертя».[28]

Префація, видана Конгрегацією Божественного Культу разом із текстами для відновлення священичих обітів, є зовсім іншою. У перекладі Місалу 2011 року вона починається підкресленням того, що в Церкві існує лише одне священство і що воно є синонімом особи Христа: «Помазанням Святого Духа Ти зробив Свого Єдинородного Сина Первосвящеником для Нового і вічного завіту, і за чудним задумом Твоїм сподобив встановити, щоб його єдине священство тривало в Церкві».

Лише побіжно згадуючи про царське священство всіх відкуплених, друга частина префації швидко переходить до рукоположених, кажучи, що «Христос не лише прикрашає царським священством народ, який Він присвоїв собі (1 Пт 2:9), але з братньою добротою він також обирає людей, щоб вони стали учасниками його священного служіння через покладання рук». Молитва правильно вказує на те, що основним жестом уділення сану є покладання рук. Помазання миром рук пресвітера чи голови єпископа є пояснювальним обрядом.[29] У миропомазанні, з іншого боку, св.Миро, нанесене на чоло, є самою суттю таїнства. Священне Миро, а отже, і Меса св.Мира, стосуються перш за все втаємничення, а не рукоположення. Причина, через яку св.Миро освячується в цей четвер або швидше впродовж тижня, полягає не в тому, що Ісус сказав або зробив на Тайній Вечері, а в тому, що пасхальне тридення завершиться таїнствами втаємничення під час великого чування, під час якого єпископ у катедрі або священики на парохіях помажуть цим запашним миром чола новохрещених, кажучи: «Печать дару Святого Духа».

Третя частина префації підсумовує головні обов’язки рукоположених: підтримувати своїх братів і сестер євхаристійною жертвою та іншими таїнствами, навчанням і свідченням взірцевого життя. Як і можна було очікувати, вони загалом відповідають обов’язкам, викладеним у третьому питанні Оновлення священичих обітів. Підзаголовок префації відповідний: «Священство Христа і служіння священиків», маючи на увазі рукоположених священиків. Короткий зміст префації в документі Конгрегації Божественного Культу досить акцентовано каже, що «передмова нагадує про встановлення служительного священства, понад (виділено мною) царське священство вірних, і перераховує його обов’язки». Ця префація є ідеальною для рукоположення єпископів і священиків, але абсолютно не відповідає іншим молитвам і читанням Меси св.Мира, які стосуються священства вірних.

Якщо не відновлювати префацію до Меси св.Мира Пія XIІ, то набагато кращим вибором для цієї нагоди була б префація І неділі звичайного часу. Після нагадування про те, що «через своє пасхальне таїнство» Христос «здійснив дивовижний чин, яким Він визволив нас від ярма гріха і смерті», префація голосить, що Він покликав нас «до слави того, що тепер ми називаємося вибраним» родом, священством царським, народом святим, народом у володіння Твоє, щоб скрізь звіщати могутність Твою». Цей образ християнського покликання, взятий безпосередньо з 1 Петра 2:9, який цитує Вихід 19:5-6, є промовистим відлунням вхідного антифону, молитви, другого читання та обох молитов для освячення мира.[30]

Повторне звучання цих фраз у префації створило б надзвичайний зв’язок між Літургією Слова, освяченням єлеїв та євхаристійною літургією на цьому «святі священства».

ПРОПОЗИЦІЇ

Меса. Хай священики одягнуть фіолетові ризи та опустять Ґлорію. Це підкреслить, що Меса св.Мира відбувається в останній день Великого посту або ближче до нього, а не в четвер Вечері Господньої. Білі ризи та Ґлорія, мабуть, залишилися з тих часів, коли єлеї освячували на месі в Cena Domini, а весь четвер був Feria V in Cena Domini.

Обов’язково заспівайте вхідний антифон, надрукований у місалі[31], а не інший піснеспів чи пісню, і знайдіть мелодію, таку ж потужну, як текст. Це задасть тон усьому подальшому.

Для акту покаяння складіть чернетки христологічних виголосів, які містять образи з другого читання.[32] Це уніфікує вступні обряди, з’єднуючи вхідну процесію з молитвою та вказуючи шлях до читань. Уникайте Confiteor.

Вкажіть на присутність кандидатів на миропомазання та надайте їм почесні місця. Ця Меса в основному про них. Подумайте про те, щоб включити їх або деяких із них до вхідної процесії.

Уважно подумайте про те, що документи говорять про співслужителів. Якщо немає можливості обмежити їх кількість, розмістіть їх так, щоб не перевантажувати решту зібрання.

Відновлення священичих обітів. Зробіть формулу більш лаконічною, одним запитанням і уточніть її призначення. Якщо це відновлення посвяти священичому служінню, використовуйте запитання 3. Якщо це відновлення послуху та целібату, використовуйте запитання, засноване на листі Конгрегації у справах духовенства 1970 року.

В ідеалі вилучіть це з Меси св.Мира, натомість зробіть це наприкінці щорічних реколекцій або на якомусь іншому значному зібранні духовенства. Або поставте його після причастя — в тому випадку, коли всі три оливи освячені після проповіді.

Змініть «Обіти» на «Зобов’язання».

Вилучіть молитви за священиків і єпископа з акту віднови і включіть їх до молитви вірних.

Префація. Відновіть префацію Меси св.Мира Пія XII або скористайтеся першою префацією неділь звичайного часу.

 

 

 

 

 

---

[1] Leo Cunibert Mohlberg, ed., Liber Sacramentorum Romanae Aeclesiae Ordinis Anni Circuli (Roma: Casa Editrice Herder 1981) 375,377,378.

[2] Leo Cunibert Mohlberg, ed., Sacramentarium Veronense (Leonianum) (Roma: Casa Editrice Herder 1978) 245.

[3] Цитати з Біблії взяті з The Holy Bible, The New Revised Standard Version: Catholic Edition (Nashville: Catholic Bible)

[4] Тексти Меси св.Мира Пія XII є в Ordo Hebdomadae Sanctae Instauratus (Typis Polyglottis Vaticanis 1956) 61-66.

[5] Ці норми можна знайти на початку кожного Римського Месалу. Вони нещодавно були перекладені в третьому типовому виданні 2011 року, яке тут цитується. Переклад, надрукований у Documents on the Liturgy, 1963-1979 (Collegeville, MN: Liturgical Press 1982) doc. 442, пп. 3767-3827,

[6] Reform of the Liturgy (1948-1973), trans. Matthew J. O'Connell (Collegeville: Liturgical Press 1990) 117. First printed in Italian in 1983.

[7] Lumen Gentium, №. 10 навчає, що «охрещені через відродження і помазання Святого Духа посвячуються на духовну оселю і святе священство». пер. Walter M Abbott s.j., The Documents of Vatican II (New York: Guild Press 1966). У Чину освячення єлеїв 1970 р. №. 2: «Св.Миро є знаком: через Хрещення християни занурюються в пасхальне таїнство Христа; вони вмирають з Ним, погребаються з Ним і воскресають з Ним; вони є учасниками Його царського і пророчого священства». Міжнародна комісія з англійської мови в Літургії, пер., The Rites of the Catholic Church (2 томи, навчальне видання; Нью-Йорк: Pueblo Publishing Company 1990) I, 704.

[8] Texts in Rites 1,705-06.

[9] Лише єпископ може освятити св.Миро, але священик може освятити єлей катехуменів перед використанням під час обрядів катехуменів і, за потреби, може освятити єлей хворих під час звершення таїнства. Див. Чин освячення єлеїв, пп. 6-8 в Rites I, 705.

[10] Про джерела молитов для Меси Христа див. Cuthbert Johnson, and Anthony Ward, «Sources of the Orations for Holy Week in the 2000 'Missale Romanum',» Ephemerides Liturgicae 123 (2009) 347-53.

[11] Див. Катехизм Католицької Церкви, №. 648 під назвою «Воскресіння — діло Пресвятої Трійці».

[12] Jean-Louis D'Aragon, "The Apocalypse," in Raymond E. Brown, et al., eds., The Jerome Biblical Commentary (2 vols. in one; London: Geoffrey Chapman 1970) 64:19.

[13] Pierre Jounel, "Le jeudi saint, II: La tradition de l'Eglise," La Maison-Dieu 68 (1961) 25.

[14] Тексти у Manlio Sodi and Alessandro Toniolo, eds., Pontificale Romanum. Editio Typica 1961-1962 ("Monumenta Liturgica Plana," 3; Citta del Vaticano: Libreria Editrice Vaticana, 2008) nos.

[15] Пер. Walter M. Abbott, The Documents of Vatican II (New York: Guild Press 1966).

[16] Bugnini, 117.

[17] Пер. з Acta Apostolicae Sedis 59 (1967) 689. Повний текст енцикліки на pp. 657-97.

[18] Trans, in DOL, doc. 333, no. 2763.

[19] Англійський пер. документа Конгрегації Божественного Поклоніння можна знайти в DOL, док. 315, пп. 2536-2558. Латинська мова міститься в Notitiae 6

[20] Єпископський Церемоніал 1984 р., №. 274 повторює ці слова і дає посилання на Загальну інструкцію Римського Місалу, № 157 у виданні 1970 р., зараз це № 203. Це вводить в оману. Загальна інструкція говорить, що коли священики співслужать зі своїм власним єпископом, єдність священства, а також Церкви виявляється в особливий спосіб. У ньому нічого не сказано про те, що співслужіння є «якимось виявом єдності священиків з їхнім єпископом», як каже рубрика в документі Конгрегації Божественного Культу 1970 року, яка стала рубрикою 4 у Місалі 2002 року.

[21] Це рубрика, яка міститься в перекладі Місалу 2011 року, а не в документі Конгрегації Божого Культу, надрукованому в DOL, док. 315, вип. 2558. Курсив у цих рубриках мій.

[22] DOL, doc. 315, no. 2556 два останні параграфи.

[23] DOL, doc. 315, no. 2558.

[24] У примітці 8 ми вже цитували Догматичну Конституцію про Церкву Другого Ватиканського Собору, Lumen gentium, №. 10 як вчення про те, що «охрещені через відродження і помазання Святого Духа посвячуються в духовну оселю і святе священство». Без згадки про хрещення та миропомазання, Соборний Декрет про служіння та життя священиків, №. 2 так само стверджує, що Господь Ісус «взяв участь у помазанні Духом, яким Він сам був помазаний, «все Своє Містичне Тіло. Бо в Ньому всі вірні стали святим і царським священством». Кількома абзацами пізніше, однак, той самий документ застосовує образ помазання до службового священства, кажучи, що «священничий сан священиків надається тим особливим таїнством, через яке священики, через помазання Святого Духа, позначаються особливим способом і настільки налаштовані на Христа-Священика, що можуть діяти в особі Христа-Глави».

[25] DOL, doc. 333, no. 2763.

[26] DOL, doc. 315, no. 2557.

[27] Mohlberg, ed. 378.

[28] Пер. з Saint Andrew Daily Missal (Bruges: Abbey of St Andre 1956) 462.

[29] Чин християнського втаємничення дорослих також відносить похрещальне помазання миром голови до роз’яснювальних обрядів і допускає його лише у випадках, коли миропомазання відокремлене від Хрещення. див. 228 в обрядах 1,160. Багатьох це обмеження спантеличило, оскільки молитва перед миропомазанням просить, щоб новоохрещений «назавжди залишався членом Христа, Який є Священиком, Пророком і Царем». Оскільки це миропомазання означає щось зовсім інше, ніж миропомазання єпископом на чолі для наділення Святого Духа, чому миропомазані відразу після хрещення повинні бути позбавлені його?

[30] Перша молитва просить, щоб «через цей знак мира» Бог дарував «царську, священичу і пророчу честь» помазаним ним. Друга молитва нагадує, що через помазання святим миром Бог перемінює відроджених у Хрещенні «на подобу Христа» і дає їм «участь у своїй царській, священичій і пророчій праці». Обряд освячення єлеїв, №. 25 в обрядах I, 7x2-713.

[31] Або принаймні першу половину цього: «Ісус Христос зробив нас царством, священиками для свого Бога й Отця». До цього можна було б додати «Йому слава навіки».

[32] Наприклад: «Ти свідок вірний, первісток із мертвих і володар над земними царями: Господи, помилуй!

Ти учинив нас царством, священиками для служіння Богові й Отцеві твоєму: Христе, помилуй».

Грядеш на хмарах, і побачить Тебе кожне око, навіть ті, що прокололи Тебе: Господи, помилуй».