На честь сорока мучеників
Сьогодні ми величатимемо подвиг не одного, не двох і навіть не десяти блаженних мучеників, а аж сорока мужів, тіла яких немов об’єднала одна душа, і які виявили одностайність і однодушність у вірі, однакову витримку у муках, рівну стійкість, відстоюючи істину. Усі вони схожі один до одного, бо мали спільні думки, переконання, звитяги, всі вони як один мужньо боролися і однаково гідні вінців слави.
Яка промова могла б гідно уславити їхній подвиг? І сорока ораторів не вистачило б, щоб достойно вшанувати чесноту цих борців! Навіть, якби предметом нашого зачудування був один подвижник, то сили нашої промови не виявилося б удосталь, але така кількість славних мужів, такий загін бійців, такий стрій хороброго війська, наскільки непереможний у війнах, настільки ж недосяжний для наших похвал.
2. Отож, пригадаймо їхній подвиг, наочно доведемо присутнім користь від цього, покажемо усім, немов на карті військових дій, героїчну битву цих воїнів Христа. Адже воєнні подвиги визначних полководців є невичерпною темою для творів письменників, які урочисто описують їхні перемоги, і вдячними сюжетами для художників, які зображають їх на свої полотнах. Їхні таланти надихали читачів і глядачів до рвійного наслідування геройських вчинків. Слова письменника вражають слух, а живопис мовчки спонукає до завзяття. Так і ми хочемо нагадати усім присутнім чесноти тих сорока мужів, і показати всім їхні діла, які кожен може обрати собі за взірець, гідний наслідування. Бо похвальна промова на честь мучеників - це заклик наслідувати чесноти цих мужів. Тому величальні промови на честь святих не можуть по-рабськи підкорятися правилам світської риторики. Оратори, складаючи урочисті промови, шукають приводи для похвал у світському житті і користуються красномовством, щоб вихваляти поведінку. А як для того, для кого цей світ розіпнутий, можна знайти в ньому якісь мотиви, варті уваги і гідний привід для прославляння мученика?
Ці сорок святих не походили з одного краю, усі вони були уродженцями різних місцевостей. То й що? Маємо їх назвати людьми без громадянства чи громадянами цілого світу? Це так само, як і у випадку зі складчиною, коли внесок кожного стає надбаннях усіх, і країна кожного з цих святих стає неначе спільною домівкою для усіх них. Отож, усі вони, звідки б кожен з них не був родом, об’єднані в одну спільноту. Батьківщиною для них стала держава Божа, творцем і будівничим якої є сам Бог; це - небесний Єрусалим, вільне царство, мати Павла і подібних до нього.
Кожен з них мав свій власний людський родовід і своє походження, але духовний рід мали спільний, оскільки у всіх людей єдиний батько - Бог, і всі вони є Його синами. Але братами вони є не за родинними зв’язками, бо народжені не одним батьком і однією матір’ю, але усиновлені Святим Духом і поєднані поміж собою узами любові. Тепер ці святі становлять один хор і є могутньою підмогою тим, які споконвічно прославляють Бога. Вони прибули на небеса не поодинці, але прибули єдиною громадою.
Як же відбувся їхній перехід до іншого життя? Як придатні до військової служби за фізичними даними і відповідним віком, вони були зачислені до війська. Завдяки військовому досвіду і мужності у боях отримали відзнаки і почесті від імператорів, але найбільше уславилися своєю доброчесністю.
3. На їхнє земне життя припав той час, коли був виданий безбожний наказ, який під загрозою усіляких суворих кар забороняв сповідувати Христа. Така вимога стала приводом для лихих суддів, і вона сповнила їх гнівом і звіриною люттю до побожних. У своїй несправедливості вони вдавалися до різних підступів, влаштовували засідки, вигадували різноманітні тортури, щоб покарати якомога більше християн. У них завжди напоготові були люті кати, нещадний вогонь, гострі мечі, хрести, ями, колеса, батоги. Одні віруючі тікали з міст, інші підкорялися наказу, ще інші вагалися. Деякі, коли їх заарештовували, лякалися вже одних погроз, ще інші зрікалися вже на допитах, але були й такі, що зносили більшу частину тортур, але наприкінці таки не витримували, здавалися і відрікалися від віри. З ними траплялося таке, як з тими, кого захопила зненацька на морі буря, і які через невірство втрачають вже те, що перед цим врятували у боротьбі з хвилями.
Наші ж мужні і непереможні воїни Христа, коли намісник показав їм імператорський указ, який вимагав послуху, сміливо і з гідністю, без хвилювання у голосі і без страху перед тортурами, не злякавшись погроз, заявили, що вони - християни. Блаженні уста, які виголосили ці святі слова, від яких освятилося навіть повітря. Ангели, почувши це, заплескали, дияволи і їхні слуги були неначе простромлені наскрізь їхніми словами, немов мечем. Господь записав їх на небесних скрижалях.
4. І кожен із сорока вийшовши на середину, ствердив: “Я - християнин”. І як атлети на стадіонах, записавши свої імена до списку учасників, виходять на місце змагань, так і кожен з подвижників, відкинувши імена, які вони мали від народження, прийняли спільне ім’я нашого Спасителя. Отож, коли кожен з них, виходячи і визнаючи свою віру, приєднувався до попереднього, утворюючи єдину спільноту, ім’я у них стало одним для всіх, бо не той чи інший, але всі вони назвалися християнами.
Що ж на це намісник? Відомо, що він був хитрою і підступною людиною, і добре умів засліплювати як оманливими обіцянками, так і залякувати погрозами. Спершу він умовляв їх улесливими словами, намагаючись ослабити силу їхньої віри, нашіптуючи: “Не занапастіть вашої молодості, не проміняйте цього повного радостей життя на передчасну смерть. Негоже, щоб ті, що відзначалися своїми перемогами у військових походах, помирали ганебною смертю як злочинці”. Окрім того, він пропонував їм грошові винагороди, обіцяв почесті від імператора, долучав до цього обіцянки слави, і за допомогою тисяч вигадок намагався перетягнути їх на свій бік. А коли вони не піддалися на умовляння, перейшов до погроз, він почав залякувати їх побоями, смертю, різними тортурами.
Таке чинив намісник, а що на це відповіли мученики? Вони казали: ”Навіщо, лукавий ворогу Божий, ти усілякими звабами домагаєшся, щоб ми відступилися від живого Бога? Навіщо пропонуєш, спокушаючи милостями і дарами, служити демонам погибелі? Що здатен дати нам натомість, що перевершило б те, що намагаєшся відняти? Ненавидимо твої дарунки, які насправді лише зашкодять нам. Не потребуємо почестей, які насправді є безчестям. Ти даєш нам гроші, але вони на землі і залишаються, приваблюєш недовговічною славою, обіцяєш, що імператор винагородить нас, але водночас робиш нас чужими для справжнього Володаря. Навіщо заманюєш нас безвартісними речами цього світу? Нам він не потрібен і увесь, бо всі видимі речі не рівноцінні тій надії, що нас надихає. Бачиш це небо? Яке воно прекрасне, яке величне! Бачиш цю безмежну землю, сповнену чудес, які на ній відбуваються! Але ніщо з того, що оточує нас, не варте блаженства, яке чекає праведників. Усе це минуще, а блага, які очікують нас, - вічні. Прагнемо єдиного дару - вінця праведності, боїмося втратити єдину славу - ту, що чекає нас у Царстві Небесному. Так, ми любимо почесті, але лишень ті, яких удостоїмося на небесах. Боїмося мук, але лишень тих, що чекають на нас у геєнні: нас страшить її вогонь, а не цей, яким ти нам погрожуєш. Цей вогонь підкоряється нам, він відступає перед тими, що зневажають ідолослужіння. Усі ваші знущання для нас дитячі пустощі. Ваші удари уражають лише тіло: якщо воно витримає тортури трохи довше, то отримає світлий вінок слави, а якщо помремо швидко, то звільнимося від насильства несправедливих суддів, якому нас піддадуть неправедні судді, що знущаючись над тілом, хотіли б упокорити й душу.
Ви обурюєтеся, коли ми вшановуємо нашого Бога більше, ніж вас, неначе цим ми вас принижуємо. Нашу побожність ви вважаєте страшним злочином, тому погрожуєте нам тортурами. Але знайте, що ви натрапили не на боягузів. Ми не прив’язані до цього життя, не полохливі, ладні знести будь-які муки і різні тортури, навіть у вогні, - все перетерпимо заради любові до Бога”.
5. Щойно почув пихатий варвар такі мужні слова, скипів гнівом, бо нестерпною була для нього відвага цих мужів, тож почав, як зробити смерть мучеників болісною і довгою. І винайшов таки, - і погляньте який жахливий задум!
У ту пору була зима, і надворі стояв лютий мороз, тож намісник скористався, щоб втілити свої злочинні наміри, погодними умовами. Він обрав часом для свого злочину нічну пору, коли північний вітер пронизував наскрізь, і наказав здерти з мучеників одяг і поставити їх роздягнутими під відкритим небом до ранку. Ви всі ті, хто колись відчував дошкульний холод взимку, добре знаєте, які нестерпні муки може він принести. А хто не зазнав цього на власному досвіді, тому важко переказати жах тих страждань, які відчуває той, хто замерзає.
Тіло людини, яку виставили на мороз, найперше синіє, бо кров загусає, воно скоцюрблюється і починає тремтіти. Зуби стукотять, викручує ноги, і все тіло мимоволі починає судомити. Все це спричиняє гострий нестерпний біль, який паралізує і сам мозок. Від крижаного холоду кінцівки людини видаються їй неначе відрубаними, і від болю вони горять наче у вогні. Тепло, покидаючи їх, ховається углиб тіла, і частини, які воно залишає, мертвіють. А ті частини, у яких воно збирається, потерпають ще більше, а смерть приходить дуже повільно.
Сорок мучеників мусіли провести на морозі цілу ніч. А мороз на той час був настільки сильним, що скував кригою озеро на околиці, і через нього можна було проїхати кіньми немов по землі; на ньому святі і прийняли мученицьку смерть. Скуте кригою озеро стало немов сушею, по якій безпечно ходили мешканці цієї місцини. Ріки, що впадали у нього, теж вкрилися льодом, зупинивши свій біг. Вода, замерзши, стала твердою, мов камінь. Різкі пориви крижаного вітру несли з собою смерть усьому живому.
6. Наші подвижники, вислухавши вирок (зауважимо мужність цих людей), з радістю поскидали з себе останній одяг і безстрашно рушили назустріч крижаному подиху смерті. Та ще й підбадьорювали і заохочували один одного, немов під час військового походу. “Не одяг, - казали вони, - ми знімаємо, а скидаємо з себе і відкидаємо стару людину, яку псують оманливі пожадання тіла. Дякуємо Тобі, Господи, за те, що разом із цим одягом ми можемо скинути з себе гріх. У гріх ми зодяглися колись завдяки змієві, то тепер завдяки Христу знімаємо його з себе. Не тримаймося за цю одіж задля раю, який ми колись втратили. Що віддамо взамін Господові? З нашого Господа теж колись здерли одяг. Чи не буде і для слуги величним стерпіти те, чого зазнав і сам Господар? Більше того, ми самі нашого Господа роздягли. Це була ганебна зухвалість воїнів, які зняли з Господа одіж і поділили її поміж собою. Отож, ми спокутуємо гріх, який тяжіє на усіх воїнах.
Зима сувора, але солодким є рай. Замерзнути боляче, але зігріває нас лоно патріарха. За одну ніч страждань отримаємо вічність! Нехай палають від морозу ноги, щоб потім танцювати нам з ангелами на небесах. Нехай задубіє рука, щоб потім мати сміливість піднести її до Владики. Скільки наших солдат полягло, зберігаючи вірність смертному володареві! То чому б нам не віддати своє життя за віру у справжнього Царя? Скільки злочинців були покарані лютою смертю за свої ганебні справи! А чи ми не приймемо смерть за праведність? Не схилімо голови, воїни Христові, не обернемося до ворога спиною! Це ж тільки тіло, не щадімо його! Якщо нам все-одно колись доведеться померти, то помрімо, щоб вічно жити! Нехай буде наша жертва перед Тобою, Господи (Дан. 3.40). Прийми нас як живу жертву, любу Тобі! Нехай цей мороз стане для нас палючим, зробить нас приємним приношенням, новим цілоспаленням, звершеним не вогнем, але кригою”.
Так мученики підтримували один одного, підбадьорювали немов під час ночівлі на війні. Вони стійко протрималися цілу ніч, раділи, бо були надія зігрівала їх, і насміхалися з лукавого супротивника. І молитва в усіх них була одна. Вони промовляли: “Сорок нас ступило на стадіон цього змагання. Просимо Тебе, Господи нехай сорок і увінчано буде славою. Нехай це число ні на одного не зменшиться. Воно вшановане, прикрашене сорокаденним постом, завдяки якому увійшли у світ праведні закони. Сорок днів постив Ілля, шукаючи Господа і удостоївся видіння”. Такою була їхня молитва.
Один з цього числа не витримав мук і полишив бойовий ряд подвижників. Він, зламаний випробуванням, полишив поле бою і вселив у душі святих глибокий смуток. Але Господь не допустив, щоб їхні прохання залишилися невиконаними. Один із сторожі, якій було доручено охороняти мучеників, грівся біля гімнастичної школи, спостерігаючи, чим закінчиться справа. Він мав наказ прийняти тих, хто перекинеться на їхній бік. Тут же напоготові була розпалена лазня, у якій відступники могли отримати негайну допомогу. Однак хитрі задуми ворогів Христа були марними, (вони бо сподівалися, що наготовлена підмога може ослабити опір подвижників), але лише допомогли яскравіше проявитися стійкості святих. Насправді ж терплячим є не той, хто живе в нестатках, а той, хто звикши до розкошів, продовжує стійко зносити лиха.
7. Коли ж святі так мужньо боролися, а охоронець наглядав за ними, то спостеріг він дивне видіння. Якісь сили сходили з небес і неначе роздавали цим воїнам великі дарунки від Царя. Вони наділяли дарами усіх, лише одного оминули, бо його визнали негідним небесних почестей, - того, що не витримавши труднощів, зрікся і перебіг до супротивників. Яке жалюгідне видовище для праведників: воїн став утікачем, героя взято у полон, Христова овечка у пащі лютих звірів. І що найсумніше, що він і вічне життя втратив, і земного не повернув, бо внаслідок різкої зміни холоду на тепло його тіло розклалося. Цей відступник, надміру прив’язаний до життя, вчинив злочин і ганебно загинув.
А охоронець, побачивши, що той вояк здався і побіг до лазні, сам зайняв місце утікача. Він скинув з себе одяг, і голим приєднався до строю звитяжців, гучно виголосивши: Я теж - християнин. Подвижники здивувалися чудові, що сталося на їхніх очах: число їх знову стало сорок, і сум, спричинений вчинком відступника, змінився радістю за новонаверненого брата. Це було схожим на те, як на місце воїна, що у перших рядах впав від ворожих стріл, стає інший, і фаланга знову змикається. Так вчинив і цей новий воїн, - він, побачивши небесні чудеса і пізнавши істину, прийшов до Господа, і був зарахований до числа мучеників. Подібним чином відновилося і число учнів Христа: на місце Юди став Матвій. Він став наслідувачем Павла, який ще вчора переслідував християн, а сьогодні звіщає радісну вістку. Він мав покликання зверху, не від людей, і не через людей (Гал. 1.1). Він бо увірував в імя Господа нашого Ісуса Христа, був охрещений у Нього, не чим іншим, але своєю вірою, не у воді, але у власній крові.
8. Коли настав ранок, мучеників, в яких ще жевріло життя, вкинули у вогонь, а попіл потому розсіяли над річкою. Таким чином тіла мучеників пройшли через усі випробування, які можуть випасти на долю живої істоти. Вони боролися на землі, витримали випробування льодяним повітрям, були віддані вогню, і, нарешті, прийняла їх вода. На честь таких було сказано: Ми пройшли через вогонь і воду, і Ти привів нас до прохолоди (Пс. 65.12).
Тепер вони опікуються нашим краєм і, немов могутні вежі, стоять на варті, охороняючи її від ворожих нападів. Але їхнє перебування не обмежується лише цим місцем, - вони прийняті у багатьох землях і є окрасою багатьох країн. І що дивовижно, вони з’являються не поодинці, а усі гуртом, неначе у хороводі. Що за чудо! Їх кількість ані не зменшується, ані не збільшується. І навіть якщо їх розділити на сотню частин, число їх залишиться незмінним, а якщо об’єднати в одне ціле, все-одно їх буде сорок. Подібне щось ми спостерігаємо з вогнем, який має здатність поширюватися на все, до чого торкнеться, залишаючись при цьому самим собою. Так і ці сорок разом становлять єдине ціле, і кожен з них є собою водночас.
Ці сорок мучеників - нездоланна сила, невичерпна благодать, нагальна допомога для усіх християн, збір мучеників, непереможне військо, величальний хор! Скільки труду мусили ми докласти, щоб знайти хоча б одну людину, яка була б здатна за нас ублагати Господа. А тут їх аж сорок в один голос підносять молитву до небес. Бо де зберуться двоє чи троє в ім’я Господнє, там і Він буде серед них (Мт. 18.20). А коли їх зібралося аж сорок, то хто сумніватиметься у присутності Божій?
До сорока мучеників звертає своє прохання засмучений, щоб позбутися своїх лих, до них припадає і радісний, щоб зберегти свої успіхи. Жінка молиться до них за своїх діточок, за щасливе повернення чоловіка з далекої дороги, недужий прохає про зцілення. Нехай і ваші прохання долинуть до мучеників.
Юнаки, наслідуйте подвиг цих сорока, які були вашими однолітками! Батьки, моліться до них за своїх синів! Матері, навчіться прикладу достойної матері! Мати одного з цих блаженних юнаків, побачивши, що всі інші вже померли від морозу, а її син ще подає ознаки життя (бо мав міцне здоров’я і був стійким до болі), підійшла до нього саме тоді, коли охоронці полишили його у спокої, сподіваючись, що, можливо, він ще змінить своє рішення. Тоді вона підняла його і власноруч віднесла на віз, на який зносили тіла померлих, щоб відвезти їх на вогнище. Вона виявилася гідною матір’ю мученика! Вона не голосила марно, не говорила незначних і нічого не вартих у ту хвилину слів. Вона промовила: “Іди, сину, у добру путь разом із своїми однолітками, з товаришами військових походів. Не покидай їхнього гурту, щоб не постав ти перед Владикою пізніше за інших”.
Справді, з доброго коріння - добре насіння. Благородна матір показала, що вигодувала сина більше наукою побожності, ніж молоком. І він як народжений у це життя, так і був проваджений з нього побожною матір’ю. Диявол відійшов присоромлений, бо хоча він використав усі засоби, - морозну ніч, люту зиму, оголення тіла, - не зумів зламати їхньої мужності.
О, свята спільното! О, священне військо! О, нездоланний військовий стрій! О, захисники людського роду! О, добрі друзі в нещастях, помічники у молитві, могутні посланці, зорі всесвіту, квіт Церкви! Вас вкрила не земля, а прийняли небеса, відчинивши перед вами райські ворота! Поява, гідна сонму ангелів, патріархів, пророків, праведників. Сорок мужів у самому розквіті молодості відкинули земне життя і більше за своїх батьків, більше за власних дітей полюбили Господа. У віці, коли життя щедро всміхається надіями, вони дочасно покинули його, щоб прославити Бога, пожертвувавши своїм тілом. Тому й стали зразком для цілого світу, - як для ангелів, так і для людей. Вони підняли тих, що занепали духом, підтримали тих, що засумнівалися, помножили рвійність побожних. Вони звели один величний пам’ятник на честь перемоги побожності і спільним вінком праведності прикрасили себе у Христі Ісусі, Господі нашім, Якому слава і влада на віки віків. Амінь.
Немає коментарів:
Дописати коментар