Фарисейська передпричасна молитва

Неділя про митраря і фарисея нагадала не лише про те, що її справжнє місце - центральна (третя) неділя Великого посту, а й про одну молитву у сучасній Божественній Літургії, яка своїми словами щоразу повертає вдумливого молільника до цієї притчі. Ідеться про відому всім молитву перед причастям "Вірую, Господи, і ісповідую", чи радше про її середню частину - оригінально стихиру Великого Четверга "Вечері Твоєї тайної днесь, Сину Божий, мене причасника прийми, бо ворогам Твоїм тайни не повім і поцілунку не дам Тобі, як Юда, але, як розбійник, ісповідаю Тебе: «Пом’яни мене, Господи, у Царстві Твоїм»."

У щоденному ритмі швидкого приготування до причастя ця молитва "губиться" і не постає у всій її жахливості, але спробуймо вчитатись у її слова і побачимо ту саму молитву фарисея, яка формально була правильною. Він дійсно, з огляду на Закон, міг бути достойнішим від митаря. Він давав десятину, постив, відповідно до уставу. І він мав право говорити перед Богом те ж, що говорять причасники візантійської традиції щоразу, коли приступають до причастя: "Господи, прийми мене причасником, бо я не такий як той Юда! Я тайни не повім! Я поцілунку Тобі не дам (тобто не зраджу Тебе)! Я на Твоєму боці! Я ісповідую Тебе як добрий розбійник!". 

Оригінальне місце цієї молитви - богослужіння Великої П'ятниці, потребу реформи якого о.Олександр Шмеман дуже влучно озвучив у своїх щоденниках: "На Дванадцяти Євангеліях відчув, однак, і, можливо, вперше з такою очевидністю, невідповідність "антифонів" (Юда, юдеї) євангельській розповіді про Страсті. Велика П’ятниця є явлінням Зла і Гріха у всій їх силі, у всій їх "величі", а византійські "гимнографи" задовільняються бичуванням "винних". Відбувається ніби "відчуження" Хреста. Ми - свідки. Ми - судді! Ми "жаліємо" Христа і викриваємо винних. Як вони посміли?! Як вони дерзнули?! Наша совість, однак, чиста, тому що ми знаємо, "в чому справа", і стоїмо на правильному боці… Ні, тут - межі "Візантії" чи, можливо, краще сказати — цього богослужіння, що виросло з єрусалимського "історико-топографічного" святкування і "поминання" Страстей… Зникає, не відчувається те, що, на моє переконання, складає цілий зміст, всю "епіфанію" Великої П’ятниці: Христа зраджують, Його зраджують всі - все творіння, починаючи з апостолів ("тоді всі, покинувши Його, втекли…"1). Його зраджують і розпинають - сліпота і тьма спотвореної любові (Юда), релігія (первосвященики), влада (Пилат, воїни), суспільство (народ). І, "навернувшись", - всі приймають Його - "воістину Божий він Син…"2: і сотник, і апостол при хресті, і ті, хто, б’ючи себе в груди, відходили з "позорища цього". І ось про все це - ані слова в піснетворчості цього дня, яка спростовує все у ньому до "винних", виключає з числа винних якраз всіх, залишає "деяких". Але тому і позбавляє це богослужіння його змісту як явління Зла, суда над ним, перемоги над ним — тепер, нині, у нас… Слава Богу, однак, що залишається саме Євангеліє, яке і "домінує" над цією "демагогічною" риторикою." (Шмеман, Дневники, Великая Пятница. 23 апреля 1976, (273).)

Початково цей піснеспів був лише піснеспівом перенесення Дарів на вечірній Літургії Великої П'ятниці, але дуже швидко (у 9-10 столітті) він став і її причасним піснеспівом і, як такий, згодом, поширився не лише на це, єдине у своєму роді, богослужіння, а й на усі Божественні Літургії впродовж усього року, ставши частиною передпричасної молитви священиків та вірних.

У такому розвитку винен не лише піснеспів, а й неприродна, а відтак і згубна для розуміння Божественної Літургії "традиція" мовити священичі молитви тихим, нечутним для вірних, голосом. Бо насправді кожна із них, Василієва, Йоанова та Передшеосвячених Дарів має свої прекрасні, сповнені здорового євхаристійного богослов'я, передпричасні молитви. Ось їх тексти:

- Тобі вручаємо все життя наше і надію, Владико чоловіколюбче, і просимо, і молимо, і благаємо: Сподоби нас причаститися небесних твоїх і страшних таїн, цієї священної і духовної трапези, з чистою совістю, на відпущення гріхів, на прощення прогріщень, на спільність зі Святим Духом, на насліддя царства  небесного, на сміливість перед тобою, не на суд і не в осудження і сподоби нас, Владико, зі сміливістю, неосудно сміти призивати Тебе, небесного Бога Отця, і мовити "Отче наш..." (Літургія св.Йоана Золотоустого)

- Боже наш, Боже спасення, Ти нас навчи достойно благодарити Тебе за благодіяння твої, що їх Ти творив і твориш нам. Ти, Боже наш, прийнявши ці дари, очисти нас від усякої скверни тіла і духа, і навчи звершувати святощі у страсі твоїм, щоб ми з чистим свідченням сумління нашого приймаючи часть святощів твоїх, з’єдналися зі святим тілом і кров’ю Христа твого і, достойно прийнявши їх, мали Христа, що живе в серцях наших, і стали храмом Святого твого Духа. Так, Боже наш, і щоб ні одного з нас не вчинив Ти повинним у цих твоїх страшних і небесних тайнах, ані немічним душею і тілом, щоб недостойно їх причащатися, але дай нам до останнього нашого зітхання достойно приймати надію святощів твоїх як напуття життя вічного, на добрий одвіт на страшному суді Христа твого, щоб і ми з усіма святими, які од віку благоугодили Тобі, стали причасниками вічних твоіх благ, що їх приготовив Ти для тих, що люблять Тебе, Господи, і сподоби нас, Владико, зі сміливістю, неосудно сміти призивати Тебе, небесного Бога Отця, і мовити "Отче наш..." (Літургія св.Василія Великого)

- Боже невимовних і невидимих таїн, у Тебе є сховані скарби премудрости й розуму; Ти відкрив нам служіння цій служби і з-за багатого твого чоловіколюбія поставив нас, грішних, приносити Тобі дари й жертви за наші гріхи і людські невідання. Ти сам, невидимий царю, що твориш діла великі й недослідні, славні й надзвичайні, яким немає числа, споглянь на нас, недостойних рабів твоїх, що стоять перед цим святим жертовником, як перед херувимським твоїм престолом, на якому єдинородний твій Син і Бог наш спочиває під страшними таїнствами, що лежать перед нами. Визволивши і нас, і вірних людей твоїх від усякої нечистоти, освяти душі і тіла всіх нас освяченням невід’ємним, щоб ми з чистим сумлінням, з незасоромленим лицем, з просвіченим серцем причащаючися цих божественних святощів і оживотворювані ними, з’єдналися з самим Христом твоїм, істинним Богом нашим, що сказав: Хто їсть моє тіло і хто п’є мою кров, у мені перебуває і я в ньому; щоб ми, як поселиться і житиме в нас Слово Твоє, Господи, стали храмом пресвятого й поклоняємого твого Духа, визволені від усякого диявольського підступу, що докопується ділом, або словом, або помислом, і одержали обіцяні нам блага, з усіма святими твоїми, що від віку Тобі благоугодні були  і сподоби нас, Владико, зі сміливістю, неосудно сміти призивати Тебе, небесного Бога Отця, і мовити "Отче наш..." (Літургія Передшеосвячених Дарів)

Навіть при швидкому погляді на ці молитви можна зауважити відсутність будь-якого фарисейського порівняння себе із кимось. Бо в тому і суть причастя - усвідомити, що воно є даром Сина Божого для світу. Даром, якого ніхто не заслужив собі ані тим, що "не повів тайни", ані тим, що "поцілунку не дав", ані тим, що "ісповідує як розбійник". Причастя для того, щоб з'єднатися з Христом, щоб "мати Христа, який живе в серцях", щоб "стати храмом Духа Святого", щоб могти називати Бога Отцем не через "не повів, не дав, а ісповідував", а через Сина Божого в серці. Передпричасні молитви наших Літургій вчать нас євхаристійної покори. Причастя не є місцем де хтось може похвалитись власними "заслугами". Тут говорять не про минуле. Тут місце для Вічного. 

Можливо, якщо б вірні виховувались постійним вслуханням у євхаристійне богослов'я церкви, висловлене у цих молитвах, нікому і в голову не прийшла б ідея вставити у передпричасну молитву цієї фарисейської стихири як також і інших дублювань, які лише затемнюють розуміння Літургії. Одне точно є правдивим - якщо приховувати від вірних здорове літургійне богослов'я, висловлене Отцями у самих молитвах Літургії, покликанням на "традицію" тихого відмовляння їх священиком, вони самі знайдуть собі заміну цього богослов'я. Але чи буде воно все ще церковним?