Недільне богослужіння Воскресіння

 Недільне богослужіння Воскресіння

Конституція про Святу Літургію, проголошена 4 грудня 1963 року Другим Ватиканським Собором, підкреслює значення неділі як дня, присвяченого щотижневому святкуванню пасхального таїнства: Страстей, Воскресіння та Прославлення Господа.[1] Хіба це святкування не заслуговує на окреме богослужіння, притаманне саме неділі? Древні християни так і вважали; саме тому вони встановили богослужіння, яке в літургійній термінології називають «катедральним чуванням»[2]; за своїм змістом катедральне чування також можна назвати «богослужінням мироносиць», тобто святих жінок, які принесли пахощі до гробу Господа та першими почули від ангела вістку про Його Воскресіння.

I. Катедральне чування в Антіохії та Єрусалимі
У «Апостольських постановах», ймовірно написаних в Антіохії близько 380 року, вже зафіксоване існування недільного богослужіння.[3] Це ж богослужіння докладно описане Етерією на початку V століття так, як його звершували в Єрусалимі.[4] За словами Етерії, у звичайні дні в Єрусалимі проводилося ранкове богослужіння, на яке приходили віряни.[5] Це богослужіння передувало ранковій псалмодії, яку виконували аскети, предтечі чернецтва.[6] Але в неділю, перед псалмодією аскетів, відбувалося особливе богослужіння на честь Воскресіння Господа.[7]

Богослужіння Воскресіння розпочиналося на світанку, тобто перед сходом сонця, в час, коли святі жінки прийшли до гробу.[8] Люди настільки прагнули не пропустити це святкування, що багато хто приходив завчасно та чекав у дворі або у відкритому атріумі на відкриття базиліки. Щоб провести цей час очікування з благоговінням, співали псалми, кожен з яких завершувався молитвою, виголошеною священником.

Єпископ спускався до Анастасиса — ротонди, де знаходився Святий Гріб; після цього відкривалися двері, і віряни входили. Богослужіння розпочиналося співом трьох псалмів на честь трьох днів, впродовж яких Господь перебував у гробі.[9] Перший псалом співав священник, другий — диякон, а третій — нижчий клірик. Люди долучалися до співу за допомогою приспівів, і після кожного псалма священник виголошував молитву.

Після завершення псалмодії відбувалася загальна поминальна молитва, точна структура якої нам не відома. Далі слідувало урочисте кадіння гробу Господа на згадку про вівідини його святими жінками. Усередині огорожі навколо дверей гробу встановлювали фіксовані кадильниці, в які клали достатню кількість ладану, щоб наповнити весь храм його пахощами.

Символічне значення співів і згаданих обрядів підкреслювалося читанням Євангелія, яке Етерія називає «воскресінням». Цей уривок, принаймні частково, включав оповідь про Страсті, щоб наголосити на перемозі Господа над смертю та єдності пасхального таїнства — смерті та воскресіння Спасителя. Це читання було настільки урочистим, що його виголошував сам єпископ. Люди виражали своє співчуття стражданням Господа вигуками та сльозами.

ВЕЧІРНЯ: давня структура та її конкретні реалізації

 ВЕЧІРНЯ:

давня структура та її конкретні реалізації

У попередньому номері (липень 1963) о. Ботте, директор Вищого інституту літургії в Парижі, загалом виклав основні принципи адаптації в літургійній сфері. У цій статті о. Х. Матеос, професор Східного інституту в Римі, розмірковує над тим, як можна було б адаптувати або створити вечірню молитву для нових християнських громад, надихаючись тим, що було створено в перші століття християнства. Багато наших читачів, читаючи ці рядки, напевно, згадають про гарну традицію, яка існує або існувала донедавна в багатьох місійних пунктах, коли всі разом збиралися на вечірню молитву в церкві. Учні, катехумени, християни, що так чи інакше були пов’язані з місією, та мешканці навколишніх сіл приходили на цю молитву. Це було гарне і зворушливе видовище – бачити та чути, як вони разом співають і моляться в час, коли раптово настає ніч. На жаль, у багатьох місцях ця традиція, як ми вважаємо, поступово зникає. Це частково пояснюється тим, що наші християни мають менше вільного часу, ніж раніше. Але це також, на нашу думку, зумовлено недостатньою адаптацією цієї вечірньої молитви. Вона була над міру залежна від європейських молитовників із чіткими, але сухими формулами, без зовнішніх жестів. Безперечно, місіонери колись прагнули ввести співи кантиків і літаній. Але ці кантики також були привезені ззовні. Участь християн, хоча і реальна, була недостатньо активною та захоплюючою. Відчувалася нестача виразних обрядів... Розмірковуючи над тим, що нам розповідає о. Матеос про давню структуру народної вечірньої молитви у християн перших століть, такої простої, захопливої та колоритної, африканське духовенство, можливо, знайде плідне натхнення для перетворення та оживлення вечірньої молитви у наших парафіях та місіях в Африці. (Прим. ред.)

До історії обряду святого вогню, який звершують у Велику Суботу в Єрусалимі

                                                                  Ніколай Успенський

До історії обряду святого вогню, який звершують у Велику Суботу в Єрусалимі

Вибрана мною тема в основному торкатиметься історичних витоків священнодії, відомої ще як роздавання благодатного вогню від Гробу Господнього.

Заледве можна вказати на ще якийсь інший християнський обряд, який створив би довкола себе таку обширну літературу, як єрусалимський обряд святого вогню. «У всіх паломників, які побували в Єрусалимі і мали нагоду провести тут день Великої Суботи, пише проф. Дмітрієвський, до якого віросповідання вони б не належали, якого би світогляду не дотримувалися, неодмінно одне з перших місць в їх записках відведено описові релігійного обряду цього святого дня».[1]

За описом проф. Дмітрієвського,[2] нині цей обряд звершують таким чином. Наприкінці утрені, коли архідиякон завершує читати Євангеліє і мовить слова «Вони ж пішли і замкнули гріб, запечатавши камінь печаттю», в каплицю Св. Гробу входять запалювачі світильників, які гасять в ньому вогні і наливають в лампади нової оливи. Головний воротар Святогробського храму запечатує двері каплиці чотирма восковими печатями на шнурах. Близько 2 години дня грецький патріарх в супроводі єпископів і решти клиру урочистим чином входить у Святогробський храм. Тут він південними дверима входить у вівтар церкви св. Воскресіння. За православним патріархом таким самим урочистим чином вступають у храм патріарх вірменський і митрополит коптійський (абун), які займають належні їм місця у храмі. Численний грецький клир, зодягшись у блискучі ризи, процесійно виходить з вівтаря з хрестом, 12-ма хоругвами, рипідами, два диякони несуть пучки свічок «для зручного передавання св. вогню в народ», і за ними крокує патріарх з посохом у правій руці. Зі співом стихири «Воскресіння Твоє, Христе Спасе, ангели оспівують на небесах, і нас на землі сподоби чистим серцем Тебе оспівувати і славити» вони виходять із церкви Воскресіння перед каплицею Гробу Господнього і тричі обходять її. Відтак, зупинившись перед дверима, які ведуть у каплицю, співають «Світло тихе». Завершивши спів цього піснеспіву, все духовенство повертається у вівтар храму Воскресіння, а патріарх, залишившись перед каплицею, знімає з себе мітру, саккос, омофор і палицю, і залишається у стихарі, епітрахилі з поясом і в нарукавниках. Патріарший драгоман (відповідальна особа для офіційних відносин між патріархом і турецькою державною адміністрацією) знімає з дверей каплиці печаті і впускає туди патріарха, за яким входить і вірменський патріарх, також з пучками свічок. Двері каплиці закривають. Вірменський патріарх залишається у притворі Ангела, а грецький патріарх підходить до ложа Спасителя і, схиливши коліна, молиться за те, щоб Бог «світлом пізнання Свого просвітив язичників, які перебувають у пітьмі, і через Своє зішестя в ад небесних, земних і підземних сповнив світлом; щоб це світло, яке роздають від світлоносного Його Гробу вірним, послужило даром просвічення, зціленням від хвороб, жахом для демонів, і щоб Спаситель благословив і освятив тих, які благочестиво торкаються його. і дарував їм ходити у світлі заповідей Його як синів світла». Молитва патріарха триває чверть години або 20 хвилин. 

Аж ось із дзвіниці церкви Воскресіння лунає голосний передзвін на повну, і з отворів північної і південної стін каплиці з’являються перші пучки свічок з яскраво палаючим вогнем. Кожен з паломників, тримаючи у своїй руці в’язку із 33 свічок, за числом років життя Спасителя, спішить запалити їх від вогню клириків, які стоять ззовні північної і південної сторін каплиці, і першими отримують вогонь зі Св. Гробу. З каплиці з’являється патріарх, який тримає в руках по пучкy запалених свічок. Він іде у вівтар, де знімає ризи, і відтак у супроводі свити відходить в патріархію на відпочинок.

Видавалося б зухвалістю очікувати з висот вогню у певний день, годину і хвилини; видавалося б недостойним християнського звання з року в рік шукати знамення від Гробу Христа, божественне достоїнство Якого засвідчили своєю кров’ю апостоли і незліченна кількість мучеників; нарешті, здається, було б святотатством вимагати надприродного вогню для лампад від Того, Який для величного таїнства Євхаристії взяв природні плоди землі – хліб і вино; однак серед християн східних обрядів – православного, вірмено-григоріанського, яковітського і коптійського – дуже поширеним є вірування у надприродне чудесне походження «благодатного вогню». 

Символи і символізм візантійської літургії

 Протопресвітер Олександр Шмеман

Символи і символізм візантійської літургії: Літургійні символи та їх богословське тлумачення^[1]

Якими б знаннями про Візантію не володів освічений західний інтелектуал, він принаймні чув про «багатий символізм» візантійського богослужіння. Справді, поняття «символи» і «символізм» стали практично синонімами візантійської Літургії. Це кліше таке очевидне, що не потребує жодних додаткових роз'яснень. На противагу цьому кліше, я спробую тут показати, що візантійський літургійний символізм ставить нас перед питаннями, важливими не лише для розуміння візантійської літургії, а й усього візантійського релігійного мислення. Ця стаття є лише спробою означити цю проблему так, як я її розумію, і в найзагальніших рисах накреслити можливі шляхи її вирішення.

    Зазвичай, поверхнево сприйнятий символізм вважають суттєвим елементом візантійської літургії і чимось, що не являє особливо серйозної проблеми. Існує безліч візантійських і повізантійських - грецьких, руських, сербских та ін. - тлумачень, в яких усі літургійні дії, та й сама літургія, сприймаються передусім як символічні зображення, тобто як дії, які «виявляють», «означають», іншими словами, «символізують» щось інше, чи то події минулого, певні ідеї або богословські трердження. Цей символізм, властивий усьому візантійському богослужінню, особливо детально розпрацьовано у коментарях на основне богослужбове дійство - богослужіння Євхаристії. Практично всі коментатори сприймають Божественну Літургію як символічне зображення життя і служіння Христа від Його народження у Вифлеємі до славного Вознесіння на Небо. Так, проскомидія, тобто обряд приготування євхаристійних дарів хліба і вина, - це символ Різдва Христового; так званий «Малий Вхід» - символ Його явління світові; «Великий Вхід», перенесення Дарів на престіл, - символ погребення Христа і Його урочистого входу в Єрусалим^[2] і т. п.

Проблеми літургійного благочестя «чотирьох чотиридесятниць»

свящ.Василь Рудейко

Проблеми літургійного благочестя «чотирьох чотиридесятниць»

Візантійська літургійна традиція є однією із найбільших скарбниць вселенського літургійного благочестя як також і світового культурного надбання. Остаточно сформована у 16-му столітті і зафіксована виданнями т.зв. «editio princeps», приготованими критським гуманістом і друкарем Димитрієм Дукасом, починаючи з 1526-го року[1] вона є об’єктом подиву та предметом дослідження численних молільників та науковців. Візантійська літургійна традиція є також однією з найбільш відомих східних традицій. Водночас вона є однією із найменш осмислених, покритих таїнственними покровами «символічних тлумачень» традицій, сакральність яких рідко наважуються порушувати. Це з одного боку є зрозумілим, оскільки, щойно утвердившись, ця традиція втратила державу, для якої була створена, переховувалась у тісних монастирських мурах людьми, які ставили собі за мету не стільки осмислити її, скільки зберегти для майбутнього. Тому, осмислення літургійного благочестя візантійської традиції – нагальне завдання, яке дотепер стоїть перед дослідниками літургії.

У цій короткій доповіді спробуємо поставити кілька питань, які стосуються постового благочестя візантійської традиції. Це лише початок довшої дискусії, тому ані поставлені питання не будуть вичерпними, ані спроби відповідей на них не будуть остаточними.

Сучасна візантійська літургійна традиція знає чотири основних постових періоди  - Різдвяний піст, Великий піст, Апостольський піст та Успенський піст, які, хоча й жоден з них не триває 40 днів, у грецькій термінології прийнято називати «τεσσαρακοστη» чи «чотиридесятниця». Логіка встановлення цих періодів полягає у необхідності своєрідної зупинки «statio» перед основними святами кіл літургійного року рухомого (Різдво), нерухомого (Пасха), свят Богородиці (Успіння) та свят святих (первоапостоли Петро і Павло). Кожен із цих постових періодів має свою унікальну історію встановлення та розвитку,[2] а також і свої проблемні аспекти, щодо яких хотілося б поставити кілька питань, а також запропонувати попередні міркування щодо можливостей їх вирішення.

МОЛИТВИ ТРЕТЬО-ШОСТОГО ЧАСУ У ВЕЛИКОМУ ПОСТІ

Сучасна літургійна традиція у великому пості передбачає моління третього і шостого часів разом і при цьому приписує на шостому часі читання із старозавітних пророчих книг. Як і у багатьох інших випадках нашої літургійної традиції історично тут сталось певне непорозуміння через відсутність серйозного осмислення цієї традиції. Передусім, дивним є саме поєднання двох чинів молитов (у третій та у шостий час), кожне з яких має визначене богослов'я, прив'язане до того чи іншого часу. При чому, події не обов'язково богословськи пов'язані між собою. У третій час святкуємо Зіслання Святого Духа, у шостий - Розп'яття Христа. Що ж тоді означає ця традиція? Насправді у традиції молитов ттретьошостого часу ідеться про абсолютно інший тип моління не пов'язаний із звичними для нас часами. Третьошостий час - молитва, яка походить із того періоду візантійської літургійної історії, коли ще не існувало поділу денних на третій, шостий і дев'ятий. Натомість існував особливий чин моління перед полуднем, основним завданням якого було щоденне читання Святого Письма. Якщо дивитись на поватиканську реформу часолова у Римокатолицькій церкві, то цей час відповідав би Часу Читання. Не дуже відомо, як він виглядав поза постом, але у час Великої Чотиридесятниці Третьошостий час разом із Літургією Передшеосвячених Дарів були богослужіннями із особливим каехитичним акцентом. На них читали старозавітні читання із П'ятикнижжя, Книг Мудрості і Пророків. У той спосіб вірні та ті, які готувалися до хрещення могли пройти серйозну біблійну катехизу переплетену співом прокіменів із псалтиря від першого до останнього псалма. У молитвах давнього Третьошостого часу присутні моління якраз за тих, які намагаються вникнути у глибини біблійного богослв'я: "Хай прийде благодать Твоя на нас, слуг Твоїх, і хай скріпить нас благовість навчання Твого. Отче милосердя, просвіти нутро наше і всі наші члени волею Твоєю, і очисти нас від усякого зла і гріха". У контексті відновлення катедрального обряду в УГКЦ було б дуже добрим і в наших катедрах повернутись до давніх джерел нашої традиції (бо саме такими їх ми прийняли із Володимировим хрещенням) і відновити цей забутий, але прекрасний чин читання Святого Письма. Особливо у рік молитви він міг би стати молитовним супроводом тим, хто прагнув би читати і вглиблюватись у таїнства Божественного об'явлення.
У 9-му столітті у Константинополі такий порядок богослужінь зберігався лише у час Великого посту. Тут подаємо реконструкцію цього чину за давніми грецькими джерелами. Детальнішу інформацію щодо третьошостого часу можна почерпнути із поданої вкінці допису бібліографії. Протопсалту Андрієві Шкраб'юку величезна вдяка за літературну редакцію тексту.

МОЛИТВИ ТРЕТЬО-ШОСТОГО ЧАСУ

У ВЕЛИКОМУ ПОСТІ

[Священик і диякон починають на середині храму,

не входять у святилище.

Священик одягає єпітрахиль, якщо бажає – то й фелон.]

Диякон: Благослови, владико.

Священик: Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Антифон 1

Диякон: Господеві помолімся.

Вірні: Господи, помилуй.

Священик (молитва 1-го антифону): Боже, Ти царюєш на Херувимах, Тебе прославляють Серафими; споглянь на нас, смиренних і недостойних слуг Твоїх, і вознеси ум наш до прославлення Твоєї благости, ізбав нас від усякого ворожого нападу, щоб ми, просвічені Твоїм світлом і волею Твоєю до всякого доброго діла проваджені, удостоїлися Царства Твого небесного і були причислені до лику всіх вибраних Твоїх,

бо Ти Бог наш, і Тобі славу возсилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині і повсякчас, і на віки віків.

Вірні: Амінь.

І співають пcалом 24 з приспівом Молитвами Богородиці, Спасе, спаси нас після кожного стиха:

Богослужіння Великого посту як засіб євангелізації

На основі доповіді, виголошеної на Науковій конференції "Liturgia hodín ako prostriedok novej evanjelizácie" у Прешові (Словаччина) 25.03.2014

свящ.В.Рудейко, доктор богослов’я

Богослужіння Великого посту як засіб євангелізації

Справжня літургія стала можливою завдяки Воплоченню Божого Слова. Сáме Воплочення Ісуса Христа надало остаточного значення всім спробам Бога спасти упалу людину (Євр. 1.1-3). Народження в тілі, життя з людьми, страждання, смерть, похорон, воскресіння, вознесіння і сидіння праворуч Отця стало центром християнського святкування і жодна християнська літургія не має на меті нічого іншого окрім радісного проголошення радісної новини (євангелія) спасіння людини через участь у житті Воплоченого Слова.[1] Саме зараз, у час, коли Церква закликає до нової євангелізації, не зайвим буде подивитись на те, як відбувалась євангелізація вдавнину і чи не можемо ми запозичити певних «євангелізаційних» методів давнини для їх використання у сучасному контексті.

Літургійні традиції церков візантійського обряду особливо наповнені біблійною і проповідницькою складовою у час Великого посту – період, коли зазвичай готували до хрещення катехуменів - , тому вартує глянути саме на великопосні традиції під оглядом євангелізації.