ЛІТУРГІЯ СВ.ДІОНІСІЯ, ЄПИСКОПА АТЕНСЬКОГО

 Liturgiarum Orientalium Collectio E.Renaudoti. Paris. 1847. T, ii. p. 201.

1-а. Молитва перед поцілунком миру:

Священик: Господи Боже, Ти єси простий, а не складний, і  прихований, в сутності своїй возвишеній! Боже Отче, від Якого походить усяке отцівство, на небі і на землі, Джерело Божественності учасників Божественної природи, і Вдосконалювачу тих, які досягають досконалості; над усі блага Благий єси, і над усяку прекрасність Прекрасніший; Спочинок сумирний, Мир, Злагода і З'єднання всіх душ, уладнай незгоди, які роз'єднують нас між собою, і приведи назад до єдності милосердям, до возвишеної  сутності Твоєї уподібненим. І так, як Ти - Єдиний понад усе, так і ми хай станемо єдині через одностайність доброго ума; щоб, святкуючи це таїнство, були ми єдині, а не розділені перед Тобою; і щоб через обійми Милосердя і узи Любові ми духовно примирилися, як з собою, так і один з одним, через той Твій Мир, який умиротворяє всіх; милістю, милосердям і людинолюб’ям Єдинородного Сина Твого, через Якого і з Яким Тобі слава, честь і влада подобає з Пресвятим Твоїм Духом, нині, і повсякчас і на віки віків.

Вірні: Амінь.

Священник: Мир Всім!

Вірні: І духові твоєму!

Диякон: Хай кожен подасть мир!

Вірні: Усі…

 ВЕЧІРНЯ МОЛИТВА

Уклав: свящ.Хуан Матеос, ТІ 

(Професор літургіки в Східному Інституті. Рим)

Nihil obstat 

Мадрид, 6 грудня 1967 року

ВСТУП

Богословський і душпастирський сенс вечірньої молитви виражений у правилі святого Василія Великого таким чином: "Коли закінчується день, благодаримо за отримані в ньому блага і за добро, яке ми вчинили; і визнаймо недоліки злоби чи немочі та приховані гріхи, які ми вчинили словом, ділом чи в серці, приносячи Богові за все умилостивлення молитвою" (Велике Правило, запитання 37; PG 31, 1015-16).

Дотримуючись цієї концепції святого Василія, і додаючи знання про те як виглядала  молитва, яку Церква по всьому світі практикувала вранці і ввечері, ми маємо три елементи, які, згідно з найпоширенішою традицією, складають вечірню молитву:

1) Подяка Богові за Його блага, виражена псалмом або піснею.

2) Покаянний акт, щоб попросити прощення за гріхи дня. Зазвичай псалмом покаяння обирали 140-й псалом.

3) Прохання і молитви за Церкву і за всіх людей.

Для кращого розуміння цього богослужіння та для полегшення святкування, ми подамо можливий спосіб проведення богослужіння та ширше опишемо вищезазначені пункти святкування.

Церковний простір

Вірні  збираються у формі півкола-підкови, як у монастирському хорі. Місце священика розташоване в арці підкови, обличчям до вівтаря; віряни сидять по обидва боки, обличчям до центру.

У святилищі, перед вівтарем, ставлять високий свічник, на який предстоятель ставитиме запалену свічку.

При вході до святилища на підніжжі ставлять кадильницю (вогнетривкий посуд) з палаючим вугіллям.

У центрі нефа, на півдорозі між місцем священика і вівтарем, розміщений аналой, звернений до вівтаря. Його використовуватмуть солісти для співу і читець для читання Біблії.

Світло таїнств Христових

 Цим дописом завдячую моєму аспіранту і колезі Едуарду Берднику, який вчергове нагадав мені про текст, що мав з’явитись набагато давніше, але до якого ніяк не доходили руки.

У тиждень святкування свята Воздвиження хреста Господнього у львівській катедрі святого Юрія на тетраподі разом із викладеним хрестом можна було зауважити ще одну цікаву деталь - семисвічник. Його і зараз можна там побачити. Зауважу відразу, що, з огляду на сучасну традицію організації храмового простору, таке позиціонування семисвічника є дещо незвичним. Якщо семисвічники і присутні у візантійських храмах, то їх ‘звичне’ місце є радше у святилищі - за престолом, - ніж у храмі вірних. 

Мені достеменно не відомо, коли саме і з якої нагоди настоятель вирішив зробити цю літургійну зміну, але вона заслуговує окремого допису. Отож, семисвічник - що це і яке його основне призначення.

До історії обряду святого вогню, який звершують у Велику Суботу в Єрусалимі

                                                                  Ніколай Успенський

До історії обряду святого вогню, який звершують у Велику Суботу в Єрусалимі

Вибрана мною тема в основному торкатиметься історичних витоків священнодії, відомої ще як роздавання благодатного вогню від Гробу Господнього.

Заледве можна вказати на ще якийсь інший християнський обряд, який створив би довкола себе таку обширну літературу, як єрусалимський обряд святого вогню. «У всіх паломників, які побували в Єрусалимі і мали нагоду провести тут день Великої Суботи, пише проф. Дмітрієвський, до якого віросповідання вони б не належали, якого би світогляду не дотримувалися, неодмінно одне з перших місць в їх записках відведено описові релігійного обряду цього святого дня».[1]

За описом проф. Дмітрієвського,[2] нині цей обряд звершують таким чином. Наприкінці утрені, коли архідиякон завершує читати Євангеліє і мовить слова «Вони ж пішли і замкнули гріб, запечатавши камінь печаттю», в каплицю Св. Гробу входять запалювачі світильників, які гасять в ньому вогні і наливають в лампади нової оливи. Головний воротар Святогробського храму запечатує двері каплиці чотирма восковими печатями на шнурах. Близько 2 години дня грецький патріарх в супроводі єпископів і решти клиру урочистим чином входить у Святогробський храм. Тут він південними дверима входить у вівтар церкви св. Воскресіння. За православним патріархом таким самим урочистим чином вступають у храм патріарх вірменський і митрополит коптійський (абун), які займають належні їм місця у храмі. Численний грецький клир, зодягшись у блискучі ризи, процесійно виходить з вівтаря з хрестом, 12-ма хоругвами, рипідами, два диякони несуть пучки свічок «для зручного передавання св. вогню в народ», і за ними крокує патріарх з посохом у правій руці. Зі співом стихири «Воскресіння Твоє, Христе Спасе, ангели оспівують на небесах, і нас на землі сподоби чистим серцем Тебе оспівувати і славити» вони виходять із церкви Воскресіння перед каплицею Гробу Господнього і тричі обходять її. Відтак, зупинившись перед дверима, які ведуть у каплицю, співають «Світло тихе». Завершивши спів цього піснеспіву, все духовенство повертається у вівтар храму Воскресіння, а патріарх, залишившись перед каплицею, знімає з себе мітру, саккос, омофор і палицю, і залишається у стихарі, епітрахилі з поясом і в нарукавниках. Патріарший драгоман (відповідальна особа для офіційних відносин між патріархом і турецькою державною адміністрацією) знімає з дверей каплиці печаті і впускає туди патріарха, за яким входить і вірменський патріарх, також з пучками свічок. Двері каплиці закривають. Вірменський патріарх залишається у притворі Ангела, а грецький патріарх підходить до ложа Спасителя і, схиливши коліна, молиться за те, щоб Бог «світлом пізнання Свого просвітив язичників, які перебувають у пітьмі, і через Своє зішестя в ад небесних, земних і підземних сповнив світлом; щоб це світло, яке роздають від світлоносного Його Гробу вірним, послужило даром просвічення, зціленням від хвороб, жахом для демонів, і щоб Спаситель благословив і освятив тих, які благочестиво торкаються його. і дарував їм ходити у світлі заповідей Його як синів світла». Молитва патріарха триває чверть години або 20 хвилин. 

Аж ось із дзвіниці церкви Воскресіння лунає голосний передзвін на повну, і з отворів північної і південної стін каплиці з’являються перші пучки свічок з яскраво палаючим вогнем. Кожен з паломників, тримаючи у своїй руці в’язку із 33 свічок, за числом років життя Спасителя, спішить запалити їх від вогню клириків, які стоять ззовні північної і південної сторін каплиці, і першими отримують вогонь зі Св. Гробу. З каплиці з’являється патріарх, який тримає в руках по пучкy запалених свічок. Він іде у вівтар, де знімає ризи, і відтак у супроводі свити відходить в патріархію на відпочинок.

Видавалося б зухвалістю очікувати з висот вогню у певний день, годину і хвилини; видавалося б недостойним християнського звання з року в рік шукати знамення від Гробу Христа, божественне достоїнство Якого засвідчили своєю кров’ю апостоли і незліченна кількість мучеників; нарешті, здається, було б святотатством вимагати надприродного вогню для лампад від Того, Який для величного таїнства Євхаристії взяв природні плоди землі – хліб і вино; однак серед християн східних обрядів – православного, вірмено-григоріанського, яковітського і коптійського – дуже поширеним є вірування у надприродне чудесне походження «благодатного вогню». 

Таїнство Літургії Передшеосвячених Дарів

Літургія Передшеосвячених Дарів є одним із

найдивовижніших богослужінь у всіх класичних християнських традиціях. Її початки сягають часів, коли євхаристійне богослужіння, центром якого є велична ісповідь віри - Анафора, була зарезервована лише для неділь і великих свят. Анафора, як про неї висловлювались великі мужі церкви і творці нинішніх євхаристійних текстів Божественних Літургій, свв.Василій Великий та св.Йоан Золотоуст, вимагає від служителя особливого приготування і уваги, щоб мовлене молитовне слово (до речі, саме тому апостоли і вибрали дияконів для служіння при столах, щоб могти служити Слову євхаристійної молитви) торкалося сердець присутніх на Літургії вірних і відкривало їх для дії Духа Святого (зішли Духа Твого Святого на нас і на ці дари). Звідси зрозуміло, що щоденний подвиг такого богослужіння є надзвичайно складним. Тим більше, що в давні часи молитви Анафори не були записаними текстами, а мовленим Словом, яке очільник спільноти готував і виголошував, щоразу наново.

СЛУЖБА БОЖА СВ. ЙОАНА ЗОЛОТОУСТОГО

СЛУЖБА БОЖА

СВ. ЙОАНА ЗОЛОТОУСТОГО

ЗІ СЛУЖБАМИ

НАМІРЕНЬ.

ЛЬВІВ, 1927.

 

СЛУЖБА БОЖА

СВ. ЙОАНА ЗОЛОТОУСТОГО

ЗІ СЛУЖБАМИ РІЖНИХ НАМІРЕНЬ.

ПЕРЕКЛАВ

Свщ. Д-р ЯРОСЛАВ ЛЕВИЦЬКИЙ.

 

ЛЬВІВ, 1927.

НАКЛАДОМ МИХАЙЛА ГАРУХА.

З ДРУКАРНІ ВИД. СП. ,.ДІЛО“, РИНОК 10.

 

Ч. 302/1927.

Позваляється печатати і приватно уживати.

Від гр. кат. Митрополичого Ординаріяту.

Львів, дня 15. січня 1927.

+ АНДРЕЙ, Митрополит.

З гр. кат. Митрополичої Консисторії.

Львів, дня 15. січня 1927.

А. БАЧИНСЬКИЙ,.

Ґєн. Вік.

 

ПЕРЕДНЕ СЛОВО.

Службу Божу св. Йоана Золотоустого перекладано вже кілька разів на українську мову. Найновійший переклад се проф. І. Огієнка. Мій переклад узглядняє всі ті переклади, а крім того переклад Я. Головацького (на німецьку й польську мову). При перекладі придержувався я передовсім текстів грецьких і старословянських. Очевидно, що міродатним для мене був все таки апробований і уживаний у нас текст старословянський.

Деякі архаїзми в мові і оригінальна складня пісень, задержані в перекладі зі зрозумілих причин — нарочно.

ПЕРЕКЛАДЧИК.

Про білі клобуки

 Про білі клобуки 

Настольная книга священнослужителя, т.4, 115-116

Деякі російські святителі давнини носили білі клобуки. Іконографія зображає в таких клобуках свв. Митрополитів Петра, Алексія, Йону, Филипа. Історичні дані вперше свідчать про білий клобук у Новгородского архиєпископа Василія (+ 1354), який йому подарував, згідно із переданням, Константинопільский патріарх. З цього часу новгородські владики за традицією носили білі клобуки, прикрашені іконами та золотим шиттям. На Московському Соборі 1564 р. білий клобук також присвоїли Московському Митрополиту. Із встановленням патріархії в Росії у 1589 р. білі клобуки почали носити російські патріархи. На Соборі 1666—1667 рр. всім митрополитам було дано право носіння білих клобуків. Але при цьому клобуки митрополитів за формою нічим не відрізнялись від монаших клобуків нового (грецького) зразка (з твердою циліндричною камілавкою), лише «намітка» (кукулій) у них стали білими. А клобуки патріархів зберегли древню форму сферичного ковпака, обтягнутого білим кукулієм, кінці якого також відрізнялись від кінців монашої намітки. Три конці патріаршого клобука починаються майже від ковпака, два з них спадають спереду на груди, третій — на спину. Зверху патріаршого клобука (на маківці) стали ставити хрест, лицевий бік клобука прикрашали іконами, кінці кукулія золотим шиттям оздоблювали зображення херувимів чи серафимів. Сучасний клобук Московського Патріарха на лицевому боці і на кінцях кукулія має образи шестикрилих серафимів, у всьому решта він подібний до клобуків древніх російських патріархів. Білий колір митрополичих та патріарших клобуків означає особливу чистоту помислів і просвітлення Божественним світлом, що відповідає вищим ступеням церковної єрархїї, покликанням яких є також відображати вищі ступені духовного стану.

Символи і символізм візантійської літургії

Протопресвітер Олександр Шмеман

Символи і символізм візантійської літургії: Літургійні символи та їх богословське тлумачення

Якими б знаннями про Візантію не володів освічений західний інтелектуал, він принаймні чув про «багатий символізм» візантійського богослужіння. Справді, поняття «символи» і «символизм» стали практично синонімами візантійської літургії. Це кліше таке очевидне, що не потребує жодних подальших роз'яснень. Всупереч цьому кліше, я постараюсь тут показати, що візантійський літургійний символізм ставить нас перед питаннями, які важливі не лише для розуміння візантійської літургії, але й усієї візантійської релігійної думки. Дана стаття є лише спробою означити цю проблему так, як я її розумію, і накреслити, за необхідності, у найзагальніших рисах можливі шляхи її вирішення.

Святкування Різдва: віддати Богові Боже

Вкотре дискусія про синхронізацію церковних свят із астрономічним календарем. Поволі починаю розуміти те, що існує якась загальна неосвіченість, і то передусім у клерикальних колах, щодо християнського розуміння часу і святкування. 

Німа церква

Для мене завжди це було дикістю, але зараз це набуває особливого поширення - німі церковні спільноти. З одного боку, люди ніби і приходять до церкви і відчувають потребу бути в церкві, відчувають необхідність перебувати в присутності Бога, а все ж ця присутність не є літургійною, такою, де усі присутні є присутніми активно, беручи повну участь у таїнстві, яке звершує Церква, тобто увесь люд Божий. 

Нині все частіше церковні зібрання є мовчазними. Священики, дяки, хори є учасниками літургійного дійства, а переважна більшість просто стоїть і чекає не звершення, а радше завершення літургійного богослужіння. 

Сказати, що така "літургія" не відповідає її задумові - не сказати нічого. Насправді, така літургія перестає бути літургією. Це радше літургійна драма. Навіть дуже мистецько виконана, ця драма не те що не будує церкву, насправді, вона нищить її. Навчившись бути спостерігачами, а не ісповідниками в церкві, вірні (а в лексиконі клерикалізованої церковної спільноти - миряни) вчаться бути мовчазними шодо церковних справ і поза мурами церковної будівлі. Не навчившись ісповідувати Бога і Його Істину в церкві, вони просто нездатні ісповідувати її поза нею. Не навчившись молитись в церкві, вони черпають натхнення для особистого молитовного життя поза нею або й взагалі не відчувають спромоги молитися. 

Як і у випадку церковної молитви, яку вони чують чи за якою спостерігають у виконанні "спеціалістів", так само вони не наважуються ісповідувати Христа поза церквою, очікуючи, що це зроблять саме "спеціалісти".

Покликання літургії, натомість, є зворотнім - робити спеціалістів з усіх, хто приходить до церкви. Заохочувати, навчившись прославляти та ісповідувати Христа в церкві, так само прославляти і ісповідувати Його "на всякому місці володіння Його", а передусім вдома з родиною, на роботі з співробітниками, в колі друзів з однодумцями.

Якщо літургія не виконує цього свого первинного завдання, вона є мертвою, навіть звершена досконало з естетичного боку, навіть з найкраще складеними текстами і обрядами, навіть із найбагатше оздобленими церквами. Я жодним чином не проти того, щоб літургія була простацькою. Аж ніяк. Вона має бути високомистецькою і почасти складною, але водночас зрозумілою, такою у якій церква впізнаватиме свою віру, своє ісповідання, в якій вона немов у дзеркалі пізнаватиме саму себе перед обличчям Бога, у якій вона впізнаватиме свій діалог з Ним, проситиме Його і чутиме Його, відчуватиме на собі досвід Його присутності.

Саме тому основним завданням тих, які провадять літургію, є самим зрозуміти те, що відбувається, і розкривати таїнство іншим. Спостерігати за тим, чи відкликається церква на те, чим вони їй служать. Є її "Амінь" реальним підтвердженням усім церковним тілом того, що сказав предстоятель чи виконали співці і хори церковні чи просто "символічним" актом, даниною древності традиції, приписом уставу монастиря, який уже давно не існує, страхом втратити щось неосмислено цінне?

Іншими словами чи є наше літургісання подібним до читання Святого Письма етіопським вельможею, який не користав з нього аж поки не зустрівся з Филипом? Це питання на які треба відповідати собі перед спробами осмислення нашого літургійного благочестя чи його реформування.

Німі церкви наших міських парохій кажуть нам про те, що час осмислення настав. Німі церкви кричать про те, що наше літургійне життя у глибокій кризі. А відсутність чітких християнських позицій у суспільстві волає про те, що якщо нічого не зміниться, церква, а відтак християнство перестане відігравати будь яку роль у побудові нашого майбутнього, як найближчого так і остаточного.

Літургійне vs паралітургійне

Мій друг і соратник на поприщі боротьби за відновлення літургійного благочестя співець церковний і просто добра людина Андрій Шкраб'юк у одному з дописів заторкнув архиважливу тему параліургійних практик і разом із ними тему т.зв. латинізації. Ми з ним часто про це говоримо і часто ламаємо списи на тлі цієї, передусім культурної, проблеми.

Насправді, питання це є в рази більше складним, ніж просте протиставлення "латинського" "східному" чи "уніатського" "православному", що б ми не розуміли під цими, складними для означення, термінами. Тому хочу сказати кілька слів про них як я їх розумію. 

Літургійні святкування Різдва Христового

Святкування Різдва Христового починається із своєрідного підготовчого періоду. Сорокаденний піст перед святкуванням Різдва Господа повинен підготувати наші душу і тіло для прийняття Слова, що йде родитися, щоб визволити людину від безсловесся — у літургійній мові це відповідник тваринності — і піднести її на рівень божества.

Оскільки довгий сорокаденний піст перед Різдвом формувався дуже довго, годі очікувати від нього літургійних текстів, подібних до тріодей Великого посту. Перші “різдвяні” тексти з’являються на свято Введення в храм пресвятої Богородиці на каноні утрені: «Христос раждається! Славіте!» - звучатиме кожного дня наприкінці першої пісні канону. Ці ірмоси відтепер будуть присутні у кожній утрені аж до свята Різдва Христового.

Ти один з Святої Тройці?

Василь Рудейко

Ти один з Святої Тройці?

Сучасний чин Божественної Літургії, згідно із служебником УГКЦ, передбачає можливість скорочення чину трьох антифонів на початку богослужіння. Зазвичай опускають весь другий антифон із малою ектенією та заключною молитвою, долучаючи типовий для другого антифону піснеспів «Єдинородний Сину» до «Слави» першого антифону.[1]

Ця можливість у нашій церкві стала вже настільки загальною, що священики чи дяки, які намагаються відновити спів другого антифону на літургії, наражаються на жорстку критику і виглядають в очах «двоантифонників» майже відступниками від послуху синодові УГКЦ, переступниками традицій і закостенілими рубрицистами.

Спробуймо глянути на цей феномен із перспективи історичної літургіки та логіки самого богослужіння.

Теорія розвитку трьох антифонів о. Хуана Матеоса

Науковим поштовхом і своєрідним «дозволом» до скорочень у структурах візантійської Літургії Слова стала серія статей викладача Східного Інституту в Римі о.Хуана Матеоса, які згодом з’явились як монографічне видання у науковій серії згаданого Інституту.[2]

Основні аргументи о. Матеоса щодо присутності трьох антифонів у візантійській літургії позначені тодішнім баченням розвитку візантійського богослужіння взагалі і зводяться до наступних кількох позицій:

- із писань св. Йоана Золотоустого (†407) неможливо побачити присутність жодних інших початкових обрядів (вступний виголос, ектенія, антифони, трисвяте), окрім мирствування;

- триантифонна структура хоча й зустрічається у багатьох богослужіннях константинопольської традиції, але відсутня у богослужіннях Єрусалиму, і в Божественній Літургії є пізнім елементом;

- антифони радше походять із притаманного Константинополю стаційного богослужіння і лише згодом стають частиною Літургії Слова;

- у «Містагогії» св. Максима Ісповідника (†662), яка мала б свідчити про давнішу константинопольську традицію, неможливо побачити існування особливих початкових обрядів;

- перший, хто виразно згадує про три антифони Божественної Літургії, – св. Герман Константинопольський (†740) див. ст. 343, але навіть за умови існування традиції трьох антифонів у 8-му столітті цілковито вона прийнялася не швидше 12-го століття; (Див. Тлумачення св.Йоана Постника († 595) ст.309)

- ані з текстів антифонів, ні з молитов, які їх супроводжують, неможливо вивести їх причетність до початку Літургії Слова візантійскої церкви.

Спробуймо переглянути аргументацію о.Хуана Матеоса.

Служіння служителів Слова

Навіялось дискусіями про мовне питання

Яскраві єпископи християнської давнини переважно вчили риторику. Вони вміло вміли висловити свою віру досконало володіючи словом. Їх твори стали надбанням не лише християнської думки, а й шедеврами світової літератури. 

Тоді візантійська чи й будь-яка інша християнська традиція творила мову. Християни називали цих атлантів мови Отцями. Їх твори часто ставали молитовними текстами - мовою, якою церква спілкується з Богом.

Нині ми далекі від цього. Рідко яка сучасна церква творить мову. Літургійні переклади молитов сучасних церков за рідкісними винятками є радше розмінюванням великих купюр християнського надбання кишеньковою дріботою. Я не знаю жодного прикладу вживаного в церкві літургійного тексту який можна було б назвати шедевральним. 

Мистецько осмислене ісповідання віри

Вже вдруге за останніх два тижні читаю тексти про важливість емоційно-досвідного у літургії. Нещодавно прочитав статтю лютерансько-візантійського священика о.Роланда Фріча, нині прекрасний FB-допис Андрія Шкраб'юка. Насправді, дуже б хотів, щоб наша літургія стала також зрозумілою, бо дотепер не знайшов жодного доброго коментаря до неї, такого, який зміг би задовільнити мою потребу розуміння літургії. Вона є, ця потреба розуміння, закладена в самому літургійному дійстві так само як і в християнстві і Христі. Слово стає Тілом не для того, щоб усунути тіло з його розумовим компонентом, але для того, щоб тіло зробити словесним. Таїнство має артикулюватися: Різдво Христа просвітило світові світло знання/розуміння (Тропар Різдва ГНІХ).

Таїнство малої ектенії

Вирішив написати коротку нотатку, бо багато питають, чого в нас, мовляв, так багато тих малих єктеній, чи не мож їх скоротити?

Що це таке?

Малою ектенією у візантійському обряді називають коротку серію прошень яка завершується виголосом священика. Виголос священика зазвичай є завершенням молитви, яку він мав би мовити "тайно", поки диякон виголошує наступні прошення:

- Ще і ще в мирі Господеві помолімся.

- Заступи, спаси, помилуй і охорони нас, Боже, Твоєю благодаттю.

- Пресвяту, пречисту, преблагословенну, славну владичицю нашу Богородицю і Приснодіву Марію з усіма святими пом'янувши самі себе і один одного і все життя наше Христу Богові віддаймо.

Звідки то взялся?

Священство П'ятдесятниці

Від недавна у західній традиції почали вітати священиків у Великий Четвер із "професійним святом". Мовляв, Христос відслужив першу Службу Божу, а тому це - день священства. Це перейшло також до певної міри і на УГКЦ. Деякі священики вітають один одного у Великий Четвер із святом.
Насправді ж таке ототожнення Великого Четверга із священством у римській традиції є лише даниною пануючій там євхаристійній монокультурі - феномену, згубному для літургійного благочестя церкви, наслідком якого є зведення всього священичого служіння до звершення євхаристії. Насправді ж священство - набагато ширше покликання і є немислимим без інших священнодій - уприсутнень Христа, так чудово описаних у 7 пункті конституції про святу літургію ІІ Ватиканського собору.

"Якщо Літургію св.Василія служать без вечірні"

У Апостолі Рим 1991 на сторінках 505, 508, на яких подані змінні текстии для Літургій св.Василія Великого у Великі Четвер і Суботу, подана рубрика: "На Літургії св.Василія Великого, якщо служиться без вечірні", але далі не вказується подальший устав цих літургій.
В принципі, з огляду на поширену нині практику звершувати ці літургії в Четвер і Суботу зранку, ця рубрика виглядає цілком корисною, бо молитись про те, що ми "на захід сонця прийшли" в 10:00 зранку, якось, не тойво. Все ж цікавим є чи існують якісь детальніші устави служіння, бо ці богослужіння мають цінні змінні тексти, опустити які було б дуже шкода, зокрема стихири "на Господи візвав" і читання з книг Виходу та Даниїла з завершуючими їх біблійними піснями, які є чи не найдавнішими елементами пасхального чування.

... розірвалася церковна завіса ...?

У недавньому дописі Андрій Протопсалт підняв тему катапетасми в УГКЦ. Я аж сам зацікавився в чому тут основна проблема. Трошки літератури, яку я переглянув з того часу дозволяють на лише коротку нотатку для блоґу. На щось більше зараз немає часу. Та й накопичення аргументів насправді мало додає до основної лінії.

Катапетасма-воздух
Здається первинно "катапетасмою" називали те, що ми нині звикли називати "воздухом" - покров для св.Дарів, основним призначенням якого є охороняти Дари від комах. Так, наприклад у Германа Константинопольського "катапетасмою" все ще називається "воздух" ПСО 1,373, 396.

Психологічна розцінка церковних гласів

Подаємо тут розцінку давніх грецьких мислителів (Платона, Арістотеля, Кассіодора і Птолемея). Свої спостереження робили вони на основі реакцій окремих темпераментів. В загальному ж їхня розцінка й досі дійсна. Подаємо найсуттєвіші риси:

ГЛАС 1 (дорійський): поважний, статечний, величавий; проганяє оспалість та лінивство; побуджує до чину. Відповідає темпераментові флеґматика.

ГЛАС 2 (лідійський): тихомирний, привітний, погідний; розвіює турботу, смуток, підбадьорює у зневірі. Відповідає темпераментові санґвініка.

ГЛАС 3 (фригійський): палкий, бойовий, поривистий; здатний викликати спалах міцних почуттів, зокрема любові. Відповідає темпераментові холерика.

ГЛАС 4 (міксолідійський): має легкий перехід від смутку до радості, від бездіяльності до чину; побуджує, наче подих ласки, до побожності. Відповідає темпераментові меланхоліка.

ГЛАС 5 (іподорійський): меланхолійний, заспокоює внутрішні терзання; мелодія благальна з нотками плачу та просьби про допомогу.

ГЛАС 6 (іполідійський): настроює духа до побожності, співчуття, любові ближнього; вплітаються в нього тужливі тони закоханої людини.

ГЛАС 7 (іпофригійський): м'який, пестливий, зворушливий; є начебто сповіщенням ласки помилування; є осолодою для серця, коли у ньому містяться гіркі почуття.

ГЛАС 8 (іпоміксолідійський): споріднений своєю тонацією з першим голосом; дає обіцянку майбутньої прослави; настроює до молитви людей скромних,вдумливих, побожних.

Розцінки ці стосуються старогрецького співу, тож не цілком будуть вони відповідати пізнішим церковним пісням, хоч зберегли основну тонацію.

(З книги Р.Головацького, Пояснення богослужінь, Львів 1998)