Недільне богослужіння Воскресіння

 Недільне богослужіння Воскресіння

Конституція про Святу Літургію, проголошена 4 грудня 1963 року Другим Ватиканським Собором, підкреслює значення неділі як дня, присвяченого щотижневому святкуванню пасхального таїнства: Страстей, Воскресіння та Прославлення Господа.[1] Хіба це святкування не заслуговує на окреме богослужіння, притаманне саме неділі? Древні християни так і вважали; саме тому вони встановили богослужіння, яке в літургійній термінології називають «катедральним чуванням»[2]; за своїм змістом катедральне чування також можна назвати «богослужінням мироносиць», тобто святих жінок, які принесли пахощі до гробу Господа та першими почули від ангела вістку про Його Воскресіння.

I. Катедральне чування в Антіохії та Єрусалимі
У «Апостольських постановах», ймовірно написаних в Антіохії близько 380 року, вже зафіксоване існування недільного богослужіння.[3] Це ж богослужіння докладно описане Етерією на початку V століття так, як його звершували в Єрусалимі.[4] За словами Етерії, у звичайні дні в Єрусалимі проводилося ранкове богослужіння, на яке приходили віряни.[5] Це богослужіння передувало ранковій псалмодії, яку виконували аскети, предтечі чернецтва.[6] Але в неділю, перед псалмодією аскетів, відбувалося особливе богослужіння на честь Воскресіння Господа.[7]

Богослужіння Воскресіння розпочиналося на світанку, тобто перед сходом сонця, в час, коли святі жінки прийшли до гробу.[8] Люди настільки прагнули не пропустити це святкування, що багато хто приходив завчасно та чекав у дворі або у відкритому атріумі на відкриття базиліки. Щоб провести цей час очікування з благоговінням, співали псалми, кожен з яких завершувався молитвою, виголошеною священником.

Єпископ спускався до Анастасиса — ротонди, де знаходився Святий Гріб; після цього відкривалися двері, і віряни входили. Богослужіння розпочиналося співом трьох псалмів на честь трьох днів, впродовж яких Господь перебував у гробі.[9] Перший псалом співав священник, другий — диякон, а третій — нижчий клірик. Люди долучалися до співу за допомогою приспівів, і після кожного псалма священник виголошував молитву.

Після завершення псалмодії відбувалася загальна поминальна молитва, точна структура якої нам не відома. Далі слідувало урочисте кадіння гробу Господа на згадку про вівідини його святими жінками. Усередині огорожі навколо дверей гробу встановлювали фіксовані кадильниці, в які клали достатню кількість ладану, щоб наповнити весь храм його пахощами.

Символічне значення співів і згаданих обрядів підкреслювалося читанням Євангелія, яке Етерія називає «воскресінням». Цей уривок, принаймні частково, включав оповідь про Страсті, щоб наголосити на перемозі Господа над смертю та єдності пасхального таїнства — смерті та воскресіння Спасителя. Це читання було настільки урочистим, що його виголошував сам єпископ. Люди виражали своє співчуття стражданням Господа вигуками та сльозами.

ВЕЧІРНЯ: давня структура та її конкретні реалізації

 ВЕЧІРНЯ:

давня структура та її конкретні реалізації

У попередньому номері (липень 1963) о. Ботте, директор Вищого інституту літургії в Парижі, загалом виклав основні принципи адаптації в літургійній сфері. У цій статті о. Х. Матеос, професор Східного інституту в Римі, розмірковує над тим, як можна було б адаптувати або створити вечірню молитву для нових християнських громад, надихаючись тим, що було створено в перші століття християнства. Багато наших читачів, читаючи ці рядки, напевно, згадають про гарну традицію, яка існує або існувала донедавна в багатьох місійних пунктах, коли всі разом збиралися на вечірню молитву в церкві. Учні, катехумени, християни, що так чи інакше були пов’язані з місією, та мешканці навколишніх сіл приходили на цю молитву. Це було гарне і зворушливе видовище – бачити та чути, як вони разом співають і моляться в час, коли раптово настає ніч. На жаль, у багатьох місцях ця традиція, як ми вважаємо, поступово зникає. Це частково пояснюється тим, що наші християни мають менше вільного часу, ніж раніше. Але це також, на нашу думку, зумовлено недостатньою адаптацією цієї вечірньої молитви. Вона була над міру залежна від європейських молитовників із чіткими, але сухими формулами, без зовнішніх жестів. Безперечно, місіонери колись прагнули ввести співи кантиків і літаній. Але ці кантики також були привезені ззовні. Участь християн, хоча і реальна, була недостатньо активною та захоплюючою. Відчувалася нестача виразних обрядів... Розмірковуючи над тим, що нам розповідає о. Матеос про давню структуру народної вечірньої молитви у християн перших століть, такої простої, захопливої та колоритної, африканське духовенство, можливо, знайде плідне натхнення для перетворення та оживлення вечірньої молитви у наших парафіях та місіях в Африці. (Прим. ред.)

 ВЕЧІРНЯ МОЛИТВА

Уклав: свящ.Хуан Матеос, ТІ 

(Професор літургіки в Східному Інституті. Рим)

Nihil obstat 

Мадрид, 6 грудня 1967 року

ВСТУП

Богословський і душпастирський сенс вечірньої молитви виражений у правилі святого Василія Великого таким чином: "Коли закінчується день, благодаримо за отримані в ньому блага і за добро, яке ми вчинили; і визнаймо недоліки злоби чи немочі та приховані гріхи, які ми вчинили словом, ділом чи в серці, приносячи Богові за все умилостивлення молитвою" (Велике Правило, запитання 37; PG 31, 1015-16).

Дотримуючись цієї концепції святого Василія, і додаючи знання про те як виглядала  молитва, яку Церква по всьому світі практикувала вранці і ввечері, ми маємо три елементи, які, згідно з найпоширенішою традицією, складають вечірню молитву:

1) Подяка Богові за Його блага, виражена псалмом або піснею.

2) Покаянний акт, щоб попросити прощення за гріхи дня. Зазвичай псалмом покаяння обирали 140-й псалом.

3) Прохання і молитви за Церкву і за всіх людей.

Для кращого розуміння цього богослужіння та для полегшення святкування, ми подамо можливий спосіб проведення богослужіння та ширше опишемо вищезазначені пункти святкування.

Церковний простір

Вірні  збираються у формі півкола-підкови, як у монастирському хорі. Місце священика розташоване в арці підкови, обличчям до вівтаря; віряни сидять по обидва боки, обличчям до центру.

У святилищі, перед вівтарем, ставлять високий свічник, на який предстоятель ставитиме запалену свічку.

При вході до святилища на підніжжі ставлять кадильницю (вогнетривкий посуд) з палаючим вугіллям.

У центрі нефа, на півдорозі між місцем священика і вівтарем, розміщений аналой, звернений до вівтаря. Його використовуватмуть солісти для співу і читець для читання Біблії.

Літургія поставлена на коліна

Давно хотів написати про це, але аж тепер з’явився час і натхнення.

Літургійна традиція нашої церкви зберегла надзвичайно давню і цікаву традицію завершення періоду П’ятдесятниці – славного 50-денного святкування Воскресіння Христового і очікування Зіслання Святого Духа. Згідно із цією традицією у цей період не можна було молитись навколішки. Тому увечір в неділю П’ятдесятниці в храмах відбувався особливий чин молитов навколішки. Ця традиція є дуже давньою і сягає часів, коли свято П’ятдесятниці справді було останнім днем святкування, про що виразно говориться в одній із молитов.

Чин П’ятдесятниці оригінально походить із давньої константинопольської традиції і, як кожне із богослужінь добового кола, у його основній структурі складалось із трьох антифонів, під час завершення останнього з яких відбувався вхід предстоятеля у святилище. Якщо це передбачалось урочистістю дня, після входу слідували біблійні читання. В інших випадках, відразу після входу диякон виголошував мирну ектенію, яку священник завершував молитвою відпусту і главоприклонною молитвою.

Невідомо коли, але цей, початково окремий, чин було долучено до звичайної щоденної вечірні, яка теж мала свої п’ять основних молитов і, відтак, ці тексти продублювалися – другі молитви в нашому чині коліноприклонних молитов (Благословен єси, Господи Владико вседержителю…, Господи, Господи, Ти ізбавив нас від усякої стріли…, Боже великий і вічний, святий людинолюбний…, Боже великий і вишній, Ти єдиний маєш безсмертя…, Господи Боже наш, що прихилив небеса… ) власне і є п’ятьма давніми молитвами константинопольської вечірні. Дві останні з них все ще є частиною навіть сучасної вечірні як 8-а світильна та главоприклонна.

Анафора для неділь Великої Чотиридесятниці

Ми звикли до того, що православні церкви назагал досить консервативні, коли йдеться про створення нових літургійних текстів, особливо, коли йдеться про центральне християнське богослужіння - Божественну Літургію. Цей стереотип пробує зламати своїми літургійними новотворами доктор богослов'я, диякон Православної Церкви Америки Микола Денисенко. Він наважився створити кілька нових анафор, одну з яких - на неділі Великої чотиридесятниці - ставлю тут в українському перекладі для ознайомлення. 

Те, що такі тексти знову, після майже півтори тисячі років, знову починають з'являтися в богословському надбанні православної церкви, є свідченням живої віри церкви і вказівкою на те, що богослов'я виходить поза межі суто академічної дисципліни, а стає тим, чим воно і покликане бути - молитвою, перед лицем Господа, зродженою любов'ю до Нього і бажанням ісповідувати віру в Нього тут і тепер. 

 

Анафора для неділь Великої Чотиридесятниці

Диякон: Станьмо прості! Станьмо зі страхом! Будьмо уважні, щоб святе возношення в мирі приносити.

Вірні: Милість, мир, жертву хвали.

Священник: Благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога Отця і сопричастя Духа Святого хай буде з вами.

Вірні: І з духом твоїм!

Священник: Вгору піднесім серця!

Вірні: Піднесли до Господа.

Священник: Благодарім Господа.

Вірні: Достойно і праведно єсть поклонятися Отцю, і Сину, і Святому Духові – Тройці єдиносущній і нероздільній!

Священник: Достойно і праведно Тебе благодарити Творця вселенної, Ти бо сформував людину на образ Твій і подобу, назвавши добрим усе творіння. Ти уклав завіт з отцем нашим Авраамом, утворюючи народ святий із зів’ялої утроби Сари. Великий пророк Твій Мойсей - свідок правиці Твоєї кріпкої в переможної – провадив народ Твій вибраний від рабства до свободи у їх власному краю. Як і Мойсей, Ісус Навин стояв на святій землі у присутності архангела Твого. Разом із ними й ми, долучаючись до херувимів і серафимів, співаємо пісню переможну викликуючи, проголошуючи і мовлячи:

Вірні: Свят, свят, свят, Господь Саваот! Повне небо і земля слави Твоєї! Осанна в вишніх! Благословен, Хто гряде в ім’я Господнє! Осанна в вишніх!

Священник: Боже, праотці наші співали, ‘хто як Ти, Господи, серед богів? Хто як Ти, величний у святості, дивний у славі, твориш чудеса?’ Святий народ Твій подорожував пустелею і взивав до Тебе, аж доки ти втамував спрагу їх. Як Бог неописанний, безначальний, ніколи не зримий ніким, Ти сотворив життя із небуття. Ти створив народ святий з лона Сари, послав святого Предтечу і Хрестителя Йоана з Єлизавети, а нам послав Марію Богоматір з лона Анни. Марія ж зродила Христа Бога нашого, якого всесвятим Духом Твоїм у пустелю на сорокаденний піст і молитву попровадив Єси. У послуху Тобі Він, відмовившись від хліба лихим пропонованого, Сам пожертвував Себе нам як Хліб Життя з любові за життя світу. Він заповідаючи ученикам Своїм чинити вечерю на Його спомин, взяв хліб, благословив, розламав його і дав його своїм святим ученикам, мовлячи:

Прийміть, їжте, це єсть Тіло моє, що за вас і за багатьох ламається на відпущення гріхів.

Вірні: Амінь.

Священник: І подібним чином після вечері Він взяв чашу, мовлячи: 

Пийте з неї всі, це єсть Кров Моя, Нового Завіту, що за вас і за багатьох проливається на відпущення гріхів.

Вірні: Амінь.

Священник: Благодаримо Тебе за пасху, за хрещення в Йордані, за сорок днів у пустелі і перемогу над лихим, за страсті, хрест, смерть, погребення, сходження до аду і звільнення в’язнів його, за тридневне воскресіння, вознесіння, праворуч Отця сидіння, всесвятого Духа зіслання і за друге і славне пришестя. Жертвуючи Тобі Твоє від Твоїх за всіх і за все,

Вірні: Тебе оспівуємо, Тебе благословимо, Тебе благодаримо, Боже наш.

Священник: Милосердний і співчутливий Боже, як праотець наш Яків, ми боремось, щоб бути вірними Тобі. Кволі духовно і струджені тілесно стоїмо перед Тобою на землі святій з смиренням покладаючи перед Тобою ці жертовні дари наші. Освяти нас і дари ці сходженням Святого Духа Твого і яви їх (+) Тілом і Кров’ю Господа нашого, Бога і Спаса Ісуса Христа. Боже отців і матерів наших, так як Ти живив святих праотців наших водою чистою і манною в пустелі, сподоби нас, стати синами і доньками Твоїми, народом святим і священством царським через участь у святому Тілі і Крові Сина Твого Господа нашого Ісуса Христа.

Подай нам єдність віри, спільність Духа Святого, відпущення гріхів, оздоровлення душ і тіл, звільнення від пристрастей і спокус та примирення у спільнотах наших.

Подай нам божественну благодать Твою і укріпи нас для годування голодних, зодягання нагих, відвідування хворих та ув’язнених, надавання прихистку для бездомних, милостині для вдів і сиріт, проповіді євангелія Твого, утішення упосліджених, щоб ми були свідкими воскресіння Твого і носіями Твоєї благодаті.

Пом’яни, Господи, всіх усопших в очікуванні воскресіння до життя вічного: отців, матерів, патріархів, пророків, апостолів, проповідників, євангелистів, мучеників, ісповідників, подвижників і всіх праведників, звершених у вірі.

Особливо нашу всесвяту, пречисту, благословенну владичицю Богородицю і приснодіву Марію.

Вірні співають відповідний богородичний.

Священник: Святого Йоана, Предтечу і Хрестителя, святих славних і всехвальних апостолів, святого ім’я, пам’ять якого ми звершуємо нині і всіх святих Твоїх.

Пом’яни, Господи, всіх, хто відійшов з життя цього перед нами, які тут в по всьому світі уснули у Господі: [священник поминає відповідні імена. Диякон, завершивши кадити престіл теж поминає імена живих і мертвих]

Пом’яни всіх єпископів православних, пресвітерів, дияконів і вірних;

Пом’яни тих, які терплять хворобу, депресію чи узалежнення; пом’яни рабів, тих, кого експлуатують, утиснених, переслідуваних і всіх в’язнів;

Пом’яни всіх вдів, вдівців, сиріт, втікачів, бездомних, приходьків, чужинців, вбогих і даруй їм прихисток, захист, утвердження і мир;

Пом’яни всіх подорожуючих і всіх відсутніх з оправданої причини. Пом’яни наше воїнство і всю владу нашу.

Пом’яни, Господи, всіх тих за кого ми приносимо тиху молитву нашу:

Всі на хвилю стишуються.

Священник: Передусім пом’яни, Господи, архієпископа (митрополита) нашого ім’я, і єпископа нашого ім’я. Даруй їх святим церквам Твоїм у мирі, безпеці, пошані, здоров’ї і довголітті для правильного голошення істини Твоєї у світі.

Вірні: І всіх, і все!

Священник: І дай нам єдиним серцем і устами славити пречесне і величне ім’я Твоє, Отця, і Сина, і Святого Духа нині і повсякчас і на віки віків.

Вірні: Амінь.

 

 

Микола Денисенко

Микола Денисенко є професором і завідувачем кафедри Еміля та Ельфріди Йохум в Університеті Вальпараїсо. До цього він викладав в Університеті Лойоли Мерімаунт в Лос-Анджелесі (2010-2017). Денисенко закінчив Університет Міннесоти (бакалавр бізнесу, 1994), Свято-Володимирську православну духовну семінарію (магістр богослов'я, 2000) та Католицький університет Америки (доктор філософії, 2008). Його останні книги: "Віра народу: Літургія вірних у православ'ї" (Rowman and Littlefield) та "Православна Церква в Україні: Століття розділення" (Видавництво Університету Північного Іллінойсу). Він є дияконом Православної Церкви в Америці, висвячений у 2003 році.

---

[1] https://praytellblog.com/index.php/2020/09/23/anaphora-for-the-great-forty-days/

Світло таїнств Христових

 Цим дописом завдячую моєму аспіранту і колезі Едуарду Берднику, який вчергове нагадав мені про текст, що мав з’явитись набагато давніше, але до якого ніяк не доходили руки.

У тиждень святкування свята Воздвиження хреста Господнього у львівській катедрі святого Юрія на тетраподі разом із викладеним хрестом можна було зауважити ще одну цікаву деталь - семисвічник. Його і зараз можна там побачити. Зауважу відразу, що, з огляду на сучасну традицію організації храмового простору, таке позиціонування семисвічника є дещо незвичним. Якщо семисвічники і присутні у візантійських храмах, то їх ‘звичне’ місце є радше у святилищі - за престолом, - ніж у храмі вірних. 

Мені достеменно не відомо, коли саме і з якої нагоди настоятель вирішив зробити цю літургійну зміну, але вона заслуговує окремого допису. Отож, семисвічник - що це і яке його основне призначення.

Меса св.Мира: Свято священства. Але якого?

Патрік Реґан

Меса св.Мира: Свято священства. Але якого?

РОЗВИТОК СУЧАСНОЇ МЕСИ СВ.МИРА

До реформи Страсної седмиці Пієм XII, проголошеної 16 листопада 1955 р. і запровадженої в 1956 р., єпископ благословляв єлей хворих і єлей катехуменів і освячував св.Миро в катедрі під час Меси в Cena Domini або Меси Вечері Господньої, яку всюди святкували зранку у Великий четвер. Пій XII проголосив, щоб віднині Месу Вечері Господньої звершували увечір, а освячення єлею залишилося вранці, але вже не під час Меси Вечері Господньої, а під час укладеної окремо для цієї мети — Меси св.Мира. Тайні молитви та ппрефація були взяті з давно забутої Missa Chrismalis із древнього Геласіанського Сакраментаря.[1] Відсутній у геласіанському списку попричастен, було вибрано з веронської збірки папських мес.[2] До молитов було додано два читання. Апостольське послання узяте з Якова 5:13-16. Воно радить церкві молитися над хворими, «помазуючи їх єлеєм», додаючи, що «молитва віри спасе хворих і Господь підійме їх».[3] Євангеліє від Марка 6:7-13 звіщає про те, що дванадцять [апостолів] «виганяли багатьох бісів і багатьох недужих помазували єлеєм та зцілювали їх». Причасним антифоном слугують два вірші з уривку Марка 6:12-13.[4]

Божественна Літургія у святих отця нашого Йоана Золотоустого

 Божественна Літургія

у святих отця нашого Йоана Золотоустого

Бажаючи звершити Божественну Літургію, священник мовить цю молитву: Го́споди, простягни́ ру́ку Твою́ з висоти́ свято́ї осе́лі Твоє́ї й укріпи́ мене́ на служіння Твоє́, яке́ пе́редо мно́ю: щоб неосу́дно ста́вши пе́ред страшни́м престо́лом Твоїм, безкро́вне священнодійство зверши́в я. Бо Твоя́ єсть си́ла і сла́ва на віки віків. Амінь.

Відтак зодягається у всі ризи, готує із принесених вірними Дарів хліб і вино для звершення Євхаристії, ставить їх на тетраподі та покриває покрівцями.

Диякон: Го́сподеві помолімся.

Священник мовить цю молитву: Бо́же, Бо́же наш, Ти посла́в небе́сний хліб, пожи́ву всьо́му світові – Го́спода на́шого і Бо́га Ісу́са Христа́ як Спаси́теля і Відкупи́теля і Благодійника, що благословля́є і освя́чує нас; Сам благослови́ Предло́ження оце́ і прийми́ його́ в наднебе́сний Твій жерто́вник. Пом’яни́, як благи́й і чоловіколю́бець, тих, що принесли́, і тих, за ко́го прине́сено, і нас неосу́дними збережи́ в священнодіянні боже́ственних Твоїх Таїн.

Бо святи́ться і прославля́ється всечесне́ і вели́чне Ім’я Твоє́, Отця́, і Си́на, і Свято́го Ду́ха, ни́ні і повсякча́с, і на віки віків.

Вірні: Амінь.

Літургія Слова

Священник кадить Дари, храм та вірних і, віддавши кадильницю, стає перед тетраподом і виголошує: Благослове́нне Ца́рство Отця́, і Си́на, і Свято́го Ду́ха, ни́ні і повсякча́с, і на віки віків.

Диякон: Го́сподеві помолімся.

Священник мовить молитву першого антифону: Го́споди Бо́же наш, чия́ вла́да незрівня́нна і сла́ва неося́жна, чия́ ми́лість безмірна і чоловіколю́біє невимо́вне; Сам, Влади́ко, з благосе́рдя Твого́ спогля́нь на нас і на святи́й храм сей, і вчини́ з на́ми і співмолільниками на́шими ба́гаті ми́лості Твої і щедро́ти Твої. Бо подоба́є Тобі вся́ка сла́ва, честь і поклоніння, Отцю́, і Си́ну, і Свято́му Ду́хові, ни́ні і повсякча́с, і на віки віків.

Вірні: Амінь.

І співають перший антифон: 

Стих: Бла́го єсть ісповідувати Го́спода, і співа́ти Імені Твоє́му, Всеви́шній.

Приспів: Молитвами Богородиці, Спасе, спаси нас.

Стих: Звіща́ти вдо́світа ми́лість Твою́ і вірність Твою́ – на вся́ку ніч.

Приспів: Молитвами Богородиці, Спасе, спаси нас.

Стих: Бо пра́вий Госпо́дь Бог наш, і нема́є непра́вди в Нім.

Приспів: Молитвами Богородиці, Спасе, спаси нас.

Стих: Сла́ва Отцю́, і Си́ну, і Свято́му Ду́хові, ни́ні і повсякча́с, і на віки віків. Амінь.

Приспів: Молитвами Богородиці, Спасе, спаси нас.

Тиха реформа Літургії УГКЦ на користь її зближення із синодальним обрядом

19-е та 20-е століття у церквах Сходу та Заходу були позначені особливою увагою до літургійного життя церкви, яка, своєю чергою вилилась у зародження та діяльність потужних літургійних рухів. Не оминула цікавість до власної літургійної традиції і Українську Греко-Католицьку Церкву. У 1927-30 роках у Львові відбулась ціла низка єпископських конференцій, на яких великої уваги надавалось обговоренню літургійної традиції, результати якої були підсумовані у її літургійних виданнях. У випадку Божественної Літургії таким виданням став Служебник, виданий у Львові у 1930 році з благословення митрополита Андрея Шептицького та решти тодішнього греко-католицького єпископату. На жаль, через подальші непорозуміння між поодинокими єпископами (зокрема і між тими, імена яких містяться на перших сторінках цього служебника), ця літургійна книга так і не була впроваджена у літургійне життя УГКЦ. Справу було передано до вирішення Конгрегації для східних церков, яка, погодившись із існуванням окремого «рутенського» обряду, у 1941 році видала для УГКЦ новий служебник, а відтак і деякі інші літургійні книги, яких дотепер мала б дотримуватись УГКЦ.

Все ж у оновленні «рутенського» обряду римські фахівці, як видно із їх видань, мало звертались до джерел цього обряду, а окрім цього робили певні зміни на користь зближення «рутенського» обряду із т.зв. «чистим» візантійським обрядом.

Літургійні особливості свята Стрітення

 Літургійні особливості свята Стрітення

Свято Стрітення Господнього, безсумнівно, належить до найдавніших християнських свят. З огляду на це, а також з огляду на те, що воно може співпадати із періодом Великої Чотиридесятниці воно мало б містити цікаві літургійні особливості давнього християнського богослужіння, втрачені у сучасній літургійній практиці. У сучасній практиці їх не так багато, проте у давніх слов’янських та грецьких джерелах вони є і, на мою думку, вони прекрасні. Ось що вдалось віднайти у давніх уставах і опублікувати ще у далекому 1884 році проф.Алексію Дмітрієвському:  

«За нинішнім уставом, якщо свято Стрітення випадає на понеділок першого тижня, то служба його переноситься на неділю Сиропусну, але в обителях Кирилівської та інших в XVI в. вона відбувалася в цей самий день. Напередодні служили малу вечірню. На «Господи, взиваю», співали стихири свята, на стиховні – стихири Тріоді з щоденними приспівами. Стихир на «Господи, взиваю» на великої вечірні десять: Тріоді 3 і 7 свята, а іноді: стихира самогласна дня двічі. 3 Тріоді, п'ять свята, слава і нині свята. Прокімен з Тріоді, паремії свята. Літургія Йоана Златоуста з вечірнею, на якій розташування стихир на «Господи, взиваю» було таке ж, як і вище. Після паремій співали «Хай возноситься молитва моя». Ця остання особливість, якої немає в нинішньому типіку, має підтвердження в рукописних грецьких типіках. Увечері читали канон Андрія Критського. Повечір'я мале. (Див. Ркп. м. Синод. библ. № 902, л. 229 об.— 231; № 814, л. 84 об—88; Устав ркп. Солов. библ. № 1117. л. 139 об., 140; ркп. Волокол. библ. № 338, л. 117 об. —120.)

Якщо Стрітення випадало в один з днів Великого посту, то в навечір'я на «Господи, взиваю» співали спочатку стихири Тріоді, а потім стихири свята. Паремії дня і свята, після яких співали «Хай возноситься». Всенічне бдіння починалося великим повечір'я, часи 3 і 6 відбувалися окремо від інших з поклонами і катизмами. 9 час з'єднували з вечірнею. Стихир на «Господи, взиваю» співали десять: свята 5, Тріоді 2, подібних 3, слава і нині свята. Паремії свята і дня «Хай возноситься молитва моя», літургія Златоуста (Див. Ркп. Солов. библ. № 1416, л. 281 об., 282; №1118, л. 224; № 1128, л. 174, 172; ркп. Анз. ск. № 88, № 207, № 86, л. 147 об., 148; ркп. св. Варсоноф. л. 303 об., 304; ркп. Типогр. библ. 288, л. 206 об., 207; 289, л. 239; ркп. м. Синод. библ. № 331, л. 155; № 337, л. 233; слич. Τυπικ. ркп. той же библ. № 379, л. 109 об.; № 380, л. 97, № 381. л. 94; № 456, л. 70 об., 71; Τυπικ. изд. Венец. 1577, л. 41 об.). Є одна пам'ятка, в якій вказується, що літургія звершується Василія Великого (Див. Ркп. Солов. библ. № 1118, л. 224 об.)».

Див.: А.А.Дмітрієвський, Богослужение в Русской церкви в 16-м веке, Казань 1884, 167-168.

Ці вказівки дуже цікаві, оскільки вони додають кілька штрихів до розуміння давніх літургійних структур:

-         Передусім, цікавим є те, що у свято Стрітення вдавнину могли звершувати різні Божественні Літургії, як Василія, так і Златоуста і навіть, згідно із певними пам’ятками, Передшеосвячених Дарів (А.А. Дмитриевский, Описание литургических рукописей, хранящихся в библиотеках Православного Востока, Т.3, Киев 1917, 289).

-         Відтак, піснеспів «Хай возноситься молитва моя» могли спавіти не лише на Літургії Перешеосвячних Дарів, а й на вечірнях з Літургіями Василія і Златоуста. (Ця особливість засвідчена також і на вечірні недільного всенощного бдіння у описі подорожі Йоана і Софронія до Ніла Синайського)

-         Правдоподібно, початковою Літургією свята Стрітення, якщо воно співпадало з неділею, або  переносилось на неділю, була Літургія св.Василія у поєднанні із вечірнею (як і в невечір’я інших важливих Господських свят – Пасхи, Різдва Богоявляння). У будні звершували вечірню з Літургією Передшеосвячених Дарів. Натомість, вечірня із Літургією Йоана, правдоподібно, є наслідком зміщення акцентів свята із господського  на богородичне. Відтак, Літургію у цей день звершували за прикладом святкування свята Благовіщення у яке навіть донині у певних випадках звершують її за таким чином.

З цього огляду свято Стрітення є не лише святом зустрічі Нового і Старого Завітів, Бога і людини, а й зустріччю нового і старого уставів 😊   

Притча про митаря і фарисея у текстах четвертого тижня посту

У своїх попередніх дописах я вже вказував на те, що наша літургійна традиція періоду великого посту пережила певні зміни, які вплинули на розуміння літургійних структур  подекуди аж до невпізнання.

Зокрема, ідеться про дублювання двох пам’ятей неділь на початку великого посту – неділі про митаря і фарисея та неділі про блудного сина, які у давній традиції Єрусалиму містились у четвертій та третій неділі посту відповідно. Це і досі можна прослідкувати у літургійних текстах постової тріоді, якщо уважно спостерігати за темами, які озвучуються у молитовних текстах. Щодня, починаючи від «третьої» неділі посту та впродовж усього четвертого тижня посту існує принаймні один літургійний текст, який заохочує молільника пригадати собі євангельський уривок притчі про митаря і фарисея, та, поставивши себе у контекст цієї притчі, стати на шлях покаяння і навернення.

'Арцивурієві' дні Сиропусного Тижня

 Згідно із сучасним уставом періоду Великого посту у середу та п'ятницю Сиропусного Тижня немає звичаю звершувати Євхаристійну Літургію. У Львівській Постовій Тріоді, опублікованій у 1906 році Стравропігійним Інститутом з благословення митрополита Андрея Шептицького, на стор. 43 можна прочитати наступне: "Розумним буде знати, що у Палестині, у країні Єрусалимській, не прийняли від святих отців [звичаю] звершувати 'повної' Літургії у середу та у п'ятницю Сиропусного Тижня ані Передшеосвяченої, бо у ці два дні співаємо 'Алилуя' з поклонами увечір і зранку, як було сказано вище.
Після вечірні ж у ці два дні їмо сир і яйця, дотримуючись правила, во святих отця нашого Никифора, патріарха Константинопольського, ісповідника, який мовить: 'Належить постити монахам у середу і п'ятницю сиропусні'. Це правило відкидає яковітське передання та тетрадитську єресь".
Така аргументація, щоправда, є досить дивною, оскільки, по-перше, спів 'Алилуя' на утрені і вечірні є впродовж усього періоду Великого Посту, що жодним чином не заваджає принаймні у середи і п'ятниці, а, згідно із джерелами аж до 17-18-го століття, навіть щодня, звершувати Літургію Передшеосвячених Дарів. Навіть більше, до певного періоду (подекуди до 15-16 століття), не кожен святий мав свій окремий тропар, а відтак, устав приписував у такі дні співати на утрені 'Алилуя' замість 'Бог Господь явився нам' і питання звершення Літургії у такі дні не піддавалось дискусії.
Також і інший припис - їсти сир і яйця після вечірні у середу і п'ятницю - викликає подив з огляду на Никифорів заклик до посту, бо ж їдження сиру і яєць для монашества якраз не є великим виявом посту.
Відтак, справжнього обґрунтування потрібно шукати деінде.

Практика древньої церкви
Якщо заглянути у древні джерела візантійської традиції, то можна побачтии, що давньою літургійною традицією Царгородських церков було звершувати у середу і п'ятницю Сиропусного Тижня Літургію Передшеосвячених Дарів.

Літургійна мандрівка з Христом

Йоана 9, 39 – 10, 9: Євангеліє, яке нині читали в церквах візантійської традиції має чітко виражених три аспекти духовного життя хритсиянина, на які він постійно мав би спиратись. Передусім "Я прийшов у цей світ на суд: щоб ті, що не бачать, бачили, і ті, що бачать, сліпими стали". Образ, який Христос використовує тут, мав би бути досить зрозумілим для юдеїв, які його слухали. Завдяки світлу людина бачить, але світло може і сліпити. Світло може бути темрявою. Господь, Який ішов з ізраїльським пустелею був світлом для них, але темрявою для ворогів їх.

Вірую в єдиний святий соборний апостольський ТЕКСТ

Останнім часом багато думаю про літургійну традицію з огляду на її різноманітність. Христос в принципі не дав нам літургійних текстів. Навіть молитва Отченаш була не незмінним наказом, а радше відповіддю на запит апостолів про зразок молитовного слова, а не тексту (тому є дві її версії, одна в Луки, а інша в Матея). Євангеліє говорить нам не про незмінну літургійну молитву, за укладеними уставами, а про живе спілкування з небесним Отцем через Нього у Святому Дусі. Саме в цьому міститься можливість кожного народу, відповідно до його культури, творити свої молитовні традиції. Традиції, які мали б бути живими, а не незмінними. Копти, візантійці, римляни, вірмени, етіопи, сирійці східні і західни мають свої, найкращі для них літургійні традиції. 

Коліноприклонні молитви

Проблема цієї літургійної традиції, як і у багатьох інших випадках - технічна накладка древньої та пізніших традицій без того, щоб синхронізувати змісти. Отож. Коліноприклонні молитви - древня традиція завершення періоду П'ятдесятниці у який, згідно із приписом Першого Вселенського Собору не можна було постити і приклоняти коліна "радости Воскресенія ради". Відтак, після завершення періоду пасхальноі радості, перша понеділкова вечірня носила покаянний характер і містила кілька молитов, які знову відкривали період можливості посту і моління із схиленими колінами і вказували на їх духовну користь. Зрозуміло, що у час встановлення цієї традиції ані свято Зіслання не святкували так як зараз із восьмиденним посвяттям і з коротким постовим періодом перед ним, ані свято Вознесіння не святкували окремо від нього. Все змінилося тоді коли свята Вознесіння, Зіслання Святого Духа та Понеділок Святого Духа вокремились в окремі свята із передсвяттями і посвяттями і в цьому уподібнились до решти Господніх свят. Передусім, зник період П'ятдесятниці, як період посвяття Воскресіння. Він із 50-ох днів скоротився до 40, щоб забезпечити "історичність" свята - у 40 день після Воскресіння. Відтак віддання свята Воскресіння звершується у переддень Вознесіння. Другою зміною, було уподібнення свята Зішестя Святого Духа до великих Господніх свят таких як Пасхи і Різдва. Існують навіть особливі Великі часи П'ятдесятниці, щоб уподібнити це свято до Пасхи. І звичайно ж є піст у п'ятницю перед Зішестям, а субота, яка слідує після цього є т.зв. "задушною" тобто вселенським поминанням усопших і вона теж має нотки посту. В принципі, період П'ятдесятниці, як особливий період святкування Воскресіння було втрачено і через виокремлення Світлого тижня як восьмиденного "посвяття" свята Воскресіння після звершення якого п'ятниці у літургійних календарях зараз вже позначають як легкий піст. Третьою зміною було додавання восьмиденного посвяття свята Зіслання, яке у візантійській традиції має особливий статус "загальниці" - періоду, в який не можна постити. Самі по собі ці зміни кожна зокрема зрозумілі і, можливо, навіть додоречні, але усі вкупі вони ставлять серйозні питання: - що означають ці молитви, якщо піст вже був, принаймні у передсвяття Зіслання Святого Духа? - що означають ці молитви на початку другого дня свята Зіслання Святого Духа, який, згідно із усією решта традицією треба святкувати так само як і сам день свята? - що означають ці молитви на початку загальниці - періоду, коли, згідно із рештою взантійської традиції постити не можна? Відповідь на них дуже проста: у цих молитвах ми, як і у випадку багатьох інших літургійних обрядів (напр. входів і виходів на Літургії), маємо до діла із древньою традицією, яка, не будучи осмисленою і синхронізованою із пізнішими змінами, втратила свій первинний зміст і є лише вказівкою на "добрі старі часи", коли все було логічним. Якими можуть бути виходи із цієї ситуації? У нинішній традиції найменш болючою зміною було б перенести ці молитви на один тиждень, тобто молитись їх на понеділковій вечірні після неділі всіх святих, коли завершиться період П'ятдесятниці та посвяття свята Зіслання Святого Духа. І, звичайно ж, необхідно наголосити на тому що у весь цей період від свята Воскресіння аж до Неділі Всіх Святих, згідно із постановою святого першого вселенського собору, немає жодного посту ані коліноприклонень. Докладніше про історичні осбливості згаданих літургійний розвитків див. тут: Patrick Regan, Fifty Days and the Fiftieth Day // Worship 55 (1981), 194-218.

Приватна і літургійна молитва

Дискусії про молитву "Царю небесний" у час П'ятдесятниці, чи радше відсутність її у цей час, породили дискусії про приватну та літургійну молитву. Виявилось, що багато християн, традиція яких забороняє молитись цю молитву у час П'ятдесятниці, мовляв, не молимось, бо чекаємо на Духа, все ж знайшли вихід - вони моляться цю молитву "приватно". Взагалі, це логічний вихід тоді, коли "логіка" традиції не дотягує до загальної логіки. Бо й справді, що може бути кращим приготуванням до святкування Зіслання Святого Духа, як молитва про Його прихід до нас (прийди і вселися в нас), чи радше про актуалізацію Його в нас, бо насправді ми Його вже отримали у Таїнстві Миропомазання. Сумніваюсь, що апостоли мовчки очікували приходу Утішителя. Насправді вони так сильно молились про Його прихід і пам'ять про цю молитву була такою сильною, що у свідмості їх наступників третій час (час приходу Духа Святого у день П'ятдесятниці) став часом щоденної молитви саме про прихід Духа (Господи, Пресвятого Духа Твого на апостолів Твоїх зіслав єси, Його, Благий, не відійми від нас, але онови Його в нас, молимо Тебе!). Більше того, навіть коли інші щоденні молитовні часи під тиском уподобань змінили свої тематичні акценти на розважання над стражданнями і смертю Спасителя, молитва про щоденне оновлення Духа Святого зберігалась аж донині. До речі, набагато дієвішим міг би бути припис у час П'ятдесятниці молитись третій час за "постовим" уставом!!! Але повернімось до антагонізму "приватна" - "літургійна" молитва. Чому літургійна молитва мала б бути "табу" для її осмислення? Чому літургійна молитва мусить мати якусь особливу "алогічну" логіку? Хіба літургія церкви не мала б бути "школою молитви"? Якщо так, то школа мала б навчати певної логіки, якою вірні мали б керуватися у їх реальному житті. Вона не мала б спонукати вірних до подвійності "церква" - "життя". Вона не мала б перетворювати приватну молитву у дійсність в якій можна те, чого не можна в церкві. Навпаки, суть у тому, щоб наша особиста молитва була у суголоссі із молитвою літургійною чи то пак молитвою церкви, щоб вона із неї виходила і до неї провадила. Інакше наша "приватна молитва стане своєрідною сублімацією, як вона у багатьох і є зараз: в церкві не можна, але "для приватного вжитку" можна всьо, навіть молитва до 4-ї особи божої. Це духовна шизофренія. І боротись із нею можна лише осмислюючи літургійну традицію, яка дісталась нам у спадок. При потребі, цю традицію необхідно реставрувати, подібно до древніх ікон, реставруючи які і шар за шаром знімаючи недолугі спроби "домалювати їх, можна побачити справжній шедевр. Шедевр, який, навіть напівзнищений, дає можливість побачити цілість і який, з огляду на його шедевральність, вартує наслідувати і, вдосконалюючись, творити нові шедеври поклоніння Богові.

Логіка пасхальних богослужінь у нас абсолютно заламана

Розмовляла Іванка Рудакевич

З наближенням свята Пасхи в розкладі богослужінь “з’являються” нові назви: Утреня страстей, Царські часи, Єрусалимська утреня, Вечірня з Літургією Василія Великого. Хтось на ці богослужіння ходить, а хтось навіть не знає, що такі існують. Про значення тих богослужінь у передпасхальний час говоримо з отцем Василем Рудейком, доктором богослов’я, заступником голови Патріаршої літургійної комісії УГКЦ, священиком храму священномученика Климентія Шептицького у Львові.

– Коли починається пасхальне тридення, у Велику п’ятницю?

– Пасхальне тридення – це п’ятниця, субота, неділя. Літургійно це тридення починається у четвер ввечері Вечірнею з Літургією Василія Великого, яка є спомином Тайної вечері. Тільки у нас усі богослужіння зсунені на півдня, і ця вечірня тепер відбувається у четвер зранку.

Тридення святкуємо як одне свято, під час якого йдемо крок за кроком: спочатку Тайна вечеря, потім схоплення Ісуса, хрестовий хід до Голготи, розп’яття, покладення в гріб. І як завершення – воскресіння. Ці три дні богослужбово дуже насичені. Богослужіння, які тоді звершуємо, є дуже давніми, вони походять з Єрусалиму, зародилися у IV ст. Подібно святкують і вірмени, і копти, і сирійці, і римо-католики.

Німа церква

Для мене завжди це було дикістю, але зараз це набуває особливого поширення - німі церковні спільноти. З одного боку, люди ніби і приходять до церкви і відчувають потребу бути в церкві, відчувають необхідність перебувати в присутності Бога, а все ж ця присутність не є літургійною, такою, де усі присутні є присутніми активно, беручи повну участь у таїнстві, яке звершує Церква, тобто увесь люд Божий. 

Нині все частіше церковні зібрання є мовчазними. Священики, дяки, хори є учасниками літургійного дійства, а переважна більшість просто стоїть і чекає не звершення, а радше завершення літургійного богослужіння. 

Сказати, що така "літургія" не відповідає її задумові - не сказати нічого. Насправді, така літургія перестає бути літургією. Це радше літургійна драма. Навіть дуже мистецько виконана, ця драма не те що не будує церкву, насправді, вона нищить її. Навчившись бути спостерігачами, а не ісповідниками в церкві, вірні (а в лексиконі клерикалізованої церковної спільноти - миряни) вчаться бути мовчазними шодо церковних справ і поза мурами церковної будівлі. Не навчившись ісповідувати Бога і Його Істину в церкві, вони просто нездатні ісповідувати її поза нею. Не навчившись молитись в церкві, вони черпають натхнення для особистого молитовного життя поза нею або й взагалі не відчувають спромоги молитися. 

Як і у випадку церковної молитви, яку вони чують чи за якою спостерігають у виконанні "спеціалістів", так само вони не наважуються ісповідувати Христа поза церквою, очікуючи, що це зроблять саме "спеціалісти".

Покликання літургії, натомість, є зворотнім - робити спеціалістів з усіх, хто приходить до церкви. Заохочувати, навчившись прославляти та ісповідувати Христа в церкві, так само прославляти і ісповідувати Його "на всякому місці володіння Його", а передусім вдома з родиною, на роботі з співробітниками, в колі друзів з однодумцями.

Якщо літургія не виконує цього свого первинного завдання, вона є мертвою, навіть звершена досконало з естетичного боку, навіть з найкраще складеними текстами і обрядами, навіть із найбагатше оздобленими церквами. Я жодним чином не проти того, щоб літургія була простацькою. Аж ніяк. Вона має бути високомистецькою і почасти складною, але водночас зрозумілою, такою у якій церква впізнаватиме свою віру, своє ісповідання, в якій вона немов у дзеркалі пізнаватиме саму себе перед обличчям Бога, у якій вона впізнаватиме свій діалог з Ним, проситиме Його і чутиме Його, відчуватиме на собі досвід Його присутності.

Саме тому основним завданням тих, які провадять літургію, є самим зрозуміти те, що відбувається, і розкривати таїнство іншим. Спостерігати за тим, чи відкликається церква на те, чим вони їй служать. Є її "Амінь" реальним підтвердженням усім церковним тілом того, що сказав предстоятель чи виконали співці і хори церковні чи просто "символічним" актом, даниною древності традиції, приписом уставу монастиря, який уже давно не існує, страхом втратити щось неосмислено цінне?

Іншими словами чи є наше літургісання подібним до читання Святого Письма етіопським вельможею, який не користав з нього аж поки не зустрівся з Филипом? Це питання на які треба відповідати собі перед спробами осмислення нашого літургійного благочестя чи його реформування.

Німі церкви наших міських парохій кажуть нам про те, що час осмислення настав. Німі церкви кричать про те, що наше літургійне життя у глибокій кризі. А відсутність чітких християнських позицій у суспільстві волає про те, що якщо нічого не зміниться, церква, а відтак християнство перестане відігравати будь яку роль у побудові нашого майбутнього, як найближчого так і остаточного.