Літургійна
традиція нашої церкви зберегла надзвичайно давню і цікаву традицію завершення
періоду П’ятдесятниці – славного 50-денного святкування Воскресіння Христового
і очікування Зіслання Святого Духа. Згідно із цією традицією у цей період не
можна було молитись навколішки. Тому увечір в неділю П’ятдесятниці в храмах
відбувався особливий чин молитов навколішки. Ця традиція є дуже давньою і сягає
часів, коли свято П’ятдесятниці справді було останнім днем святкування, про що
виразно говориться в одній із молитов.
Чин П’ятдесятниці
оригінально походить із давньої константинопольської традиції і, як кожне із
богослужінь добового кола, у його основній структурі складалось із трьох антифонів, під час
завершення останнього з яких відбувався вхід предстоятеля у святилище. Якщо це
передбачалось урочистістю дня, після входу слідували біблійні читання. В інших
випадках, відразу після входу диякон виголошував мирну ектенію, яку священник
завершував молитвою відпусту і главоприклонною молитвою.
Невідомо коли, але цей, початково окремий, чин було долучено до звичайної щоденної вечірні, яка теж мала свої п’ять основних молитов і, відтак, ці тексти продублювалися – другі молитви в нашому чині коліноприклонних молитов (Благословен єси, Господи Владико вседержителю…, Господи, Господи, Ти ізбавив нас від усякої стріли…, Боже великий і вічний, святий людинолюбний…, Боже великий і вишній, Ти єдиний маєш безсмертя…, Господи Боже наш, що прихилив небеса… ) власне і є п’ятьма давніми молитвами константинопольської вечірні. Дві останні з них все ще є частиною навіть сучасної вечірні як 8-а світильна та главоприклонна.
