«Херувимська
пісня» та її паралелі —
жанр ранньохристиянських співів Сходу
А. Баумштарк, д-р філос.
Той, кому бодай раз пощастило бути присутнім на богослужінні Божественної Літургії грецького обряду, ніколи не забуде цього моменту — величного й драматичного «Великого входу».
Євангеліє вже прочитане. Давня, ще мучеником-філософом Юстином
засвідчена вселенська молитва за всі потреби Церкви, яка на Заході збереглася
лише у вигляді урочистих молінь Великої п’ятниці, пролунала у ритмічному
чергуванні диякона й народу. Прозвучали й слова, якими колись наказувалося оглашенним
залишити храм — після завершення богослужіння Слова, єдиного доступного для
них. Священик тихим голосом прочитав дві перші молитви, участь у яких дозволено
лише хрещеним — «вірним». І ось відчиняються двері іконостасу, що досі
закривали від людей святиню вівтаря; виходить увесь клир, який бере участь у
Святій Жертві, і урочисто, повільним кроком проходить через храм. Із бічної
каплиці, де перед початком Літургії були приготовлені Дари — проскомидія, — він
з благоговінням несе до вівтаря хліб і вино та всі посудини, потрібні для
євхаристійної трапези. Це — велична процесія, яку візантійське мистецтво
зображало як небесне видіння Христа — Первосвященика, Який звершує Жертву серед
ангельських хорів.
Те, що спонукало до цього образу, безперечно, пов’язане з дивовижним
співом, який вінчає цей момент — своєю могутньою звуковою силою, глибиною
змісту та простою красою стародавньої мелодії він довершує ефект «Великого
входу». Сміливо передбачаючи те, що має здійснитися у Чині освячення Дарів,
спів уже зараз вітає хліб і вино як самого прославленого Христа, що входить,
супроводжуваний ангельськими силами:
Херувимів таїнственно зображаючи
і Животворящій Тройці трисвятую пісню співаючи, всяку нині житейську відложім
печаль, щоб і Царя всіх ми прийняли, що Його в славі невидимо супроводять ангельські
чини. Алилуя, алилуя, алилуя.
Цей текст, за своїми першими словами, у літургійній мові грецької Церкви називається «Херувимською піснею» (Ὁ χερουβικὸς ὕμνος). За словами візантійського історика Кедрена, її автором був імператор-поет Юстин II (565–578). У будь-якому разі, з варіантом «Царя слави» її вже в VI столітті засвідчив патріарх Євтихій Константинопольський. Взагалі, текст цієї, безперечно, автентично ранньохристиянської строфи в найдавніший час мав чимало варіантів. В одній вірменській версії, де вона з’являється як очевидне запозичення з візантійської у вірменську Літургію, бракує триразового «Алилуя», а фінал подано так:
«Щоб прийняти Царя всіх і урочисто явити хори ангелів».

