Тиха реформа Літургії УГКЦ на користь її зближення із синодальним обрядом

19-е та 20-е століття у церквах Сходу та Заходу були позначені особливою увагою до літургійного життя церкви, яка, своєю чергою вилилась у зародження та діяльність потужних літургійних рухів. Не оминула цікавість до власної літургійної традиції і Українську Греко-Католицьку Церкву. У 1927-30 роках у Львові відбулась ціла низка єпископських конференцій, на яких великої уваги надавалось обговоренню літургійної традиції, результати якої були підсумовані у її літургійних виданнях. У випадку Божественної Літургії таким виданням став Служебник, виданий у Львові у 1930 році з благословення митрополита Андрея Шептицького та решти тодішнього греко-католицького єпископату. На жаль, через подальші непорозуміння між поодинокими єпископами (зокрема і між тими, імена яких містяться на перших сторінках цього служебника), ця літургійна книга так і не була впроваджена у літургійне життя УГКЦ. Справу було передано до вирішення Конгрегації для східних церков, яка, погодившись із існуванням окремого «рутенського» обряду, у 1941 році видала для УГКЦ новий служебник, а відтак і деякі інші літургійні книги, яких дотепер мала б дотримуватись УГКЦ.

Все ж у оновленні «рутенського» обряду римські фахівці, як видно із їх видань, мало звертались до джерел цього обряду, а окрім цього робили певні зміни на користь зближення «рутенського» обряду із т.зв. «чистим» візантійським обрядом.

У цій нотатці наведу лише один приклад такого «повернення» до чистого візантійського обряду, а саме, зміну рубрики, яка стосується сидіння ієрея на горному місці під час читання з Апостола.

Згадана рубрика сучасного служебника УГКЦ звучить наступним чином: «Відомо, що священик не повинен виходити на горне сидіння, ані сидіти на ньому.  Належить йому сидіти з південного боку горного сидіння.». Те, що вона з’явилась внаслідок римської реформи літургійних книг не підпадає жодному сумніву і в цьому можна переконатись, заглянувши у відповідні літургійні книги, перед Служебником 1941 року. Зокрема у служебниках: ЛЬВ1899, ЛЬВ1905, ПЕР1927, ЛЬВ1929, ЛЬВ1930 на цьому місці є цілковито рубрика «Коли читають апостола, ієрей сидить на горньому сідалищі».

Хоча мені не вдалося знайти такої рубрики у служебниках до 1899 року (оскільки у раніших служебниках рубрики про сидіння взагалі відсутні), традиція сидіння ієрея на горному сідалищі є набагато давнішою. Здається першим вказує на неї у своєму творі «Про церкву, 15» св.Симеон Солунський (+1429): «Горнє місце прообразує воплочене Слово, яке сидить праворуч Отця на небесах; решта ж сідалищ, по обох його боках, означають чини достоїнства священних осіб і безплотних сил. Священник служить образом Самого Ісуса Христа». 

Те, що вчення Симеона Солунського було прийняте у традицію нашої української церкви, засвідчено у творі «Про церкву» Феодосія Софоновича, написаному у 1670 році: «Священик йде тоді до горнього місця, символізуючи, що Христос, Який вознісся, сів праворуч від Отця, бо горнє місце значить Христовий Маєстат праворуч Отця і тому, дивлячися на горнє місце, ієрей каже: «Благословен єси на престолі царства», бо це місце символізує Христовий Маєстат і тут же, коли читають Апостол, ієрей сидить на горньому місці, як Христос, праворуч Отця.».

Звідки ж взялась сучасна рубрика про сидіння справа від горного місця? Насправді, прослідкувати її походження виявилось досить просто. Як вже зазначалось попередньо, у виданнях перед 1899 роком, рубрик про місце перебування священика під час читання Апостола просто не вказується. Але, якщо заглянути у московський Служебник 1901 року СЛУ1901, можна побачити у ньому саме ту рубрику і навіть із тією ж послідовністю слів, що й у сучасному служебнику. Щоправда, у цьому служебнику її все ще подано у квадратових дужках [], що само собою вказує на те, що з’явилась вона зовсім нещодавно і мала б регулювати щось, чого попередня літургійна традиція не передбачала.

Щодо виникнення такого літургійного нововведення необхідно було б провести додаткове дослідження. У кожному разі, воно суттєво відрізняється від попередньої традиції (щонайменше від 15-го століття), засвідченої як богословськими коментарями, так і офіційними літургійними виданнями УГКЦ. З огляду і на хід богослужіння, і на літургійне богослов’я ця московська практика є нонсенсом, оскільки, якщо б послідовно її дотримуватись, священик мав би і біля престолу стояти справа, а не перед ним. Це, своєю чергою, означало б, що під час усієї Літургії, чи принаймні на цей момент богослужіння позбавлене предстоятеля.

Ця нотатка є лише малою вказівкою на те, як творилась наша літургійна традиція, а також і на те, що вона потребує серйозних досліджень і завершення тої реформи, яку свого часу започаткував слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький. Найголовнішим завданням при цьому є уникнути спокуси використати Літургію у політичних цілях, навіть якщо вони є церковно-політичними. На прикладі цієї маленької рубрики можна побачити, що внаслідок намагання повернути УГКЦ «чистий» візантійський обряд, який, на думку римських дослідників, був найкраще збережений у його московському варіанті, у жертву було принесено давню літургійну традицію із солідним богословським підґрунтям. До виправлення таких помилок закликає Конституція ІІ Ватиканського собору про святу літургію: «Щоб християнський люд з більшою певністю міг осягнути повноту благодаті у святій літургії, свята Мати-Церква прагне ретельно провести загальне оновлення самої літургії. Адже літургія складається з тієї частини, яка є незмінною, оскільки божественно встановлена, і з тих частин, які улягають змінам і з бігом часу можуть мінятися, – або й мусять, якщо в них, бува, закралося щось неузгоджене із внутрішньою природою самої літургії або ж якщо вони стали невідповідними. Це оновлення має так упорядкувати текст і обряд, щоб священнодійства ясніше виявляли своє значення і щоб християнський люд, наскільки це можливо, міг легше їх  сприймати і брати повну, активну й спільнотну участь у богослужінні». (КСЛ 21)

А для того, щоб зміни не були свавільними, отці собору закликають вдаватися до допомоги фахівців: «Для того щоб була збережена здорова традиція й водночас відкрито шлях для правомірного поступу, переглядові кожної частини літургії мають передувати ретельні богословські, історичні й пасторальні дослідження.» (КСЛ 23)