Чин на початок індикту 1 вересня

У сучасній літургійній практиці священники з душпастирських міркувань зазвичай моляться кілька Божественних Літургій в один день. А у давній літургійній традиції Константинополя такими 'душпастирськими міркуваннями' втішалися богослужіння добового кола. У день початку нового року (1 вересня), наприклад, патріарх столичного міста брав участь у трьох вечірнях. І, що цікаво, хоча ці богослужіння відбувалися в межах одного міста, їх чини не поєднували кілька служб (як це приписують сучасні устави), а звершувались відповідно до тих акцентів, які були важливими для кожної із цих церков. Прокімен Великої церкви, наприклад, був щоденним, а в Халкопратії - богородичним. Стихи тропаря теж відрізнялися, так само як і святкові читання. І все це жодним чином не ламало літургійної єдності константинопольської церкви. Є чого повчитись і сучасним церквам, які вважають себе спадкоємницями 'візантійської' традиції :)

Про давню візантійську вечірню кілька слів можна почитати тут.

Чин на початок індикту 1 вересня

Порядок богослужіння на індикт відбувається так.

[Велика Церква]

Увечері, напередодні, співають Прихили, Господи (Пс. 85), потім останній (το τελευταῖον) антифон, після цього Господи, взивав я (Пс. 140), і здійснюється вхід. Прокімен – той, що відповідає дню. Диякон виголошує велику ектенію, а після виголосу, за давнім звичаєм, у Великій церкві залишаються тижневі священнослужителі, а патріарх виходить із вівтаря і прямує до Халкопратії разом із клиром, співаючи Богородице Діво, радуйся, благодатна.

[У Великій Церкві співають три антифони й читають три читання. Перше — з книги Премудрості Соломона, початок: Душі праведних у руці Божій, кінець: і опіка над його вибраними (3,1-9). Друге — також із Соломона, початок: Праведник, навіть якщо вмре передчасно, кінець: бо благодать Божа — над преподобними його, і опіка — над його вибраними (4,7-15). Третє — теж із Соломона, початок: Праведні навіки, кінець: бо дана від Господа нам міць, і влада — від Всевишнього (5,15-6,3).

Після цього співці на амвоні виголошують такий тропар, глас 1: Стовпом терпіння став єси, наслідуючи праотців, преподобний: Йова — у стражданнях, Йосифа — у спокусах, і спосіб життя безтілесних, перебуваючи в тілі. Моли Господа спасти нас.

Стих 1: Покладав надію, … і будуть уповати на Господа (39,2-4).
Стих 2: Сповістив правду… щоб завжди підтримував (10-12).
Стих 3: Нехай звеселяться й зрадіють… не зволікай і даруй достаток (17-18).

А після цього диякон мовить: Премудрість, і відразу читають уривок із Приповідок. А коли минає година і вже наближається захід сонця, читають Житіє святого Симеона. Потім, коли настає час всенічної, звершується вона за чином.]

[Халкопратія]

Там розпочинається вечірня, співають Прихили, Господи (Пс 85), і останній (το τελευταῖον) Господи, взивав я (Пс 140), творять вхід, а як прокімен співають пісню Богородиці: Величає душа моя (Лк. 1:46). Стих: Бо зглянувся на смирення (Лк. 1:48). Потім виголошується ектенія та три малі антифони, тобто Возлюбив я (Пс. 114:1), Увірував (Пс. 115:1) і Хваліте (Пс. 116) разом із Трисвятим.

Після цього читають три читання на честь Богородиці: Вийшов Яків (Бут. 28), Буде від того дня (Іс. 7), Премудрість збудувала (Прип. 9).

Хор співає катавасію, тропар, глас важкий: Радуйся, благодатна Богородице Діво.  Після завершення тропаря та відпусту патріарх прямує до шанованого храму Святої Богородиці в Урвікіях, де кадить і запалює свічки (καὶ ἐθυμία καὶ  ἧπτε κηρούς), оскільки це день освячення цього храму, а потім повертається.

[Урвікії]

Нині ж це не виконується, а лише в церкві звершується Вечірня, читання та решта порядку катавасії так (καὶ ἡ λοιπὴ τῆς καταβασίας ἀκολουθία οὕτως): після ектенії та трьох малих антифонів читаються читання: Душі праведних (Прем. 3,1-9), Праведник, якщо й помре передчасно (Прем. 4,7-15), Праведні вовіки (Прем. 5,15-6,3).

Одразу хор співає тропар, глас 1: Стовпом терпіння став єси, наслідуючи праотців, преподобний: Йова — у стражданнях, Йосифа — у спокусах, і спосіб життя безтілесних, перебуваючи в тілі. Моли Господа спасти нас.

Стих 1: Терплячи, я терпів Господа (Пс. 39:2).

Стих 2: І Він вивів мене з ями страждань (Пс. 39:3).

Вірш 3: І поставив на скелі ноги мої (Пс. 39:3).

Потім виголошується велика ектенія.

Архидиякон виголошує: Премудрість, а з амвона відповідає диякон, який перед тим читав: Благослови, владико.

Інший диякон відповідає: Будьмо уважні, і після цього відбувається відпуст, а потім всенічна за порядком.

«Тижні тайн» Халдейського посту

Вже давно хотів перекласти цю коротеньку статтю о.Хуана Матеоса, але все ніяк не доходили руки. Написана цим великим літургістом ще в далекому 1959-му році, вона розглядає певну особливість постових богослужінь Великого посту халдейської церкви, пов'язаних із практикою причастя. У статті наголошується на двох древніх практиках, які збереглися у приписах щодо періоду Великого посту цієї традиції, а саме: а) на практиці щоденного причастя у цей період і б) на способах щоденного причастя у контексті Літургії Передшеосвячених Дарів та у контексті короткого причастительного чину після Вечірні. Матеос зазначає, що факт присутності таких приписів у контексті богослужінь Великого посту не є чимось особливо постовим, а просто збереженням давнього щоденного чину звершення євхаристійних богослужінь, які збереглися у пості згідно із законом збереження древніх способів служіння у літургійно важливих періодах (вітання всім від Баумштарка).

Ця праця зацікавила мене вже давніше у зв'язку з подібною практикою, яка збереглася у постовому (розумій давньому щоденному) чині богослужінь Великого посту у візантійській традиції. Тут також є (навіть якщо ми про це не здогадуємося відразу) передбачене щоденне причастя або в контексті Літургії Передшеосвячених Дарів - чи то, у  вечірнях за саваїтським способом, в середу і п'ятницю увечір чи, за більш давнім студитським, увечір від понеділка до п'ятниці - або у контексті причастительного чину наприкінці постових вечірень. Ось як виглядають рештки цього причастительного чину: 

«... Трисвяте з малими поклонами, Пресвятая Тройце, і по Отче наш – Господи, помилуй (12). І молитву:

Всесвята́я Тро́йце, єдиносу́щна Вла́до, нероздільне Ца́рство, вся́кого добра́ Причи́но! Благоволи́ ж і до ме́не, грішного; утверди́, врозуми́ се́рце моє́, і вся́ку віддали́ від ме́не скве́рну; просвіти́ мій ро́зум, щоб я постійно сла́вив, співа́в, поклоня́вся і промовля́в: Єди́н Свят, Єди́н Госпо́дь, Ісу́с Христо́с, на сла́ву Бо́га Отця́. Амінь.

Після того: Будь Ім’я́ Госпо́днє благослове́нне від ни́ні і до віку. Тричі.

І псалом 33:

Благословлю́ Го́спода на вся́кий час, завжди́ хвала́ Йому́ – в уста́х моїх. У Го́споді похва́литься душа́ моя́, – хай почу́ють ла́гідні і возвеселя́ться. Возвели́чте Го́спода зо мно́ю і вознесімо Ім’я́ Його́ спільно. Шука́в я Го́спода – і Він почу́в мене́, і від усіх поневіря́нь моїх звільни́в мене́. Приступіте до Ньо́го і просвітітеся, і ли́ця ва́ші не осоро́мляться. Сей убо́гий візва́в – і Госпо́дь почу́в його́, і від усіх скорбо́т його́ спас його́. Ополчи́ться Ангел Госпо́дній довкру́г тих, що боя́ться Його́, і ви́зволить їх. Скушту́йте і спізна́йте, що благи́й Госпо́дь, – блаже́н муж, що упова́є на Ньо́го. Бійтеся Го́спода, всі святі Його́, бо нема́ неста́тку в тих, що боя́ться Його́. Бага́ті зубожіли й голоду́ють, а тим, що шука́ють Го́спода, не забра́кне нія́кого добра́. Прийдіте, ча́да, послу́хайте мене́: стра́ху Госпо́днього навчу́ вас. Хто та люди́на, що пра́гне життя́, що лю́бить ви́діти дні благі? Стри́муй язика́ твого́ від зла і гу́би твої – аби́ не говори́ли облу́ди. Ухиля́йся від зла і твори́ добро́, шука́й ми́ру і біжи́ за ним. Очі Госпо́дні – на пра́ведних і ву́ха Його́ – до моли́тви їх. Лице́ ж Госпо́днє – про́ти тих, що тво́рять зло, щоб ви́нищити із землі па́м’ять про них. Візва́ли пра́ведні – і Госпо́дь почу́в їх, і від усіх скорбо́т їхніх ви́зволив їх. Бли́зько Госпо́дь до сокру́шених се́рцем, і смире́нних ду́хом спасе́. Бага́то скорбо́т у пра́ведних, та од усіх них ви́зволить їх Госпо́дь. Береже́ Госпо́дь усі ко́сті їх, жо́дна з них не сокруши́ться. Смерть грішників лю́та, і ті, що нена́видять пра́ведного, обма́нуться. Ізба́вить Госпо́дь ду́ші слуг Своїх, і не обма́нуться всі, що упова́ють на Ньо́го.

І потім: Досто́йно є воістину велича́ти блаже́нною Тебе́, Богоро́дицю, присноблаже́нну і пренепоро́чну, і Ма́тір Бо́га на́шого. Чеснішу від Херуви́мів і незрівня́нно славнішу від Серафи́мів, що без зотління Бо́га Сло́во породи́ла, су́щу Богоро́дицю, Тебе́ велича́ємо.

Слава, і нині: Господи, помилуй тричі. Благослови. І відпуст.  ... »

Причина цих двох різних способів (Літургія Передшеосвячених Дарів та Звичайний причастительний чин) щоденного причастя полягає у двох джерелах їх походження - одне із парохіяльних церков, де завжди був священник для того, щоб звершити Літургію Передшеосвячених Дарів та монастирських спільнот, які часто були безсвященичими, а інколи і самітницькими і, як такі, не передбачали присутності священника, а відтак і звершення Літургії.

З цього огляду існувало і два способи зберігання Святих Дарів: а) лише освяченого Хліба для Літургії Передшеосвячених Дарів, та б) Хліба напоєного чи просто 'позначеного' святою Кров'ю для причастя самітників, що досить добре засвідчено у візатнійських джерелах.

Як бачимо, такою була практика не лише у візантійців, а й у християн східно-сирійської традиції, про що і розповідає прекрасна джерельна розвідка о.Хуана Матеоса.

Щоденне (не лише у Великому пості) звершення Літургії Передшеосвячених Дарів засвідчене також у коптійському рукописному євхологіоні Vatican Copt. 17 (AD 1288), де зустрічаємо такий заголовок: “Це є Сповнення Чаші, коли Тіло було освячене і це було необхідним з певної причини. Бо у давніх часах Тіло освячували лише один раз у тиждень, а це Сповнення звершували щоденно. Але коли ця традиція занепала і від неї відмовились, воно перестало бути необхідним за винятком рідких причин.”

Бажаю благословенного і плідного читання :) 

Великий піст в річнім церковнім уставі нашої Церкви

 о. А. Лошній

Великий піст в річнім церковнім уставі нашої Церкви

(Часопис Нива за 1936)

1. Поділ річного церковного уставу

Наш церковний рік, подібно, як і горожанський, обіймає 365, зглядно 366 днів, які є так поділені в науці церковного річного уставу, що перший піврік, від вересня до лютого, обіймає одну половину року, а другий від лютого, зглядно березня до серпня, другу. Границя між одним і другим церковним курсом може кождого року пересуватись, в найбільшій ріжниці о 35 днів, так що цілий лютий, а навіть кілька днів березня припаде на зимні мясниці i тим самим той час буде зачислений до першого курсу. Зимні мясниці в залежности від найближчої пасхи скорочуються, або продовжуються на більше, або менше днів. Цю зміну доповнює устав вставними рядовими неділями від XXVI - XXXI. В кождім разі перед великим постом кожного року мусять мати своє місце чотири тижні вступних тріодних неділь від ХХХІІ до ХХХѴІ, які закінчують перший піврік церк. науки, а рівночасно розпочинають нову науку і приготовляють до практичного життя другого курсу. Так як місяць серпень від першого свойого дня, себто „Проісхожденія Ч. Хреста" закінчує річну науку другого курсу, а рівночасно наново розпочинає і приготовляє до теоретичної науки нового року[1].

Ось так цілий наш церк. рік був би поділений на два курси, які обіймали би по три научні періоди і по чотири перехідні тижні. Кождий період обіймав би пересічно по сім тижнів. Після такого поділу церковний рік був би вичерпаний в цей спосіб, що три періоди по 7 тижнів заповнили би собою 21 тижнів. Коли додамо до цього 4 періодичні тижні в зимних мясницях, то будемо мати 25 тижнів, що робить 175 днів. А тілько само днів другого курсу робить 350 днів. Та, як розумного і свобідного життя не можна замкнути в наперед усталені, докладні границі, так і наш устав, як такий, що приналежний для ідеального проводу такого життя, не можна замкнути докладно, з математичною точністю в означені періоди, тим більше, що кождого року інакше стрічається Минея з Тріодю, тому і тими бракуючими до цілости в році 15, зглядно 16 днями розсіваються, або заповнюються поодинокі, означені періоди в цілім році.

Після цього поділу перший період першого курсу науки нашого річного уставу обіймав би час від початку церк. року (1. ІХ.) до неділі св. Отців (11. Х.)[2]. В цім періоді рядова катавасія, що лучить гадку цього періоду, є ірмоси празника Воздвиження Ч. Хреста, "Хрест начертав Мойсей..." В суботу і неділі читаються тут євангелія св. Євангелиста Матея, а в інші дні св. Марка, якому призначений у нас час посту. Такий порядок євангелій є від XI рядової неділі до XVII рядового тижня.

Другий період був би від неділі св. Отців до Свята Введення в храм Преч. Діви Марії (4. ХІІ) Тут рядовою катавасією є загально Богородичні ірмоси, „Отверзу уста моя...", а всі рядові євангелія від св. Луки. Третій період є Різдвяно-Богоявленський, в якім рядова катавасія це ірмоси Різдва і Богоявлення, євангелія в пятьох днях тижня знов від св. Марка, а в суботи і неділі від св. Луки. Той порядок рядових неділь і їх євангельських чтеній кождого року міняється з Минеєю після дня минулорічної пасхи і тому научну перевагу у цім першім курсі має Минея зі своїми неподвижними празниками.

Виразніше означені періоди другого курсу річного уставу нашої Церкви. Тут виразну перевагу над Минейними празниками бере Тріодь. Першим научним періодом другого курсу є тут сім тижнів великого посту. Рядовою катавасією у вел. пості є загально Богородична „Отверзу уста моя...", з виїмком першої і третьої неділі вел. посту, Лазаревої суботи, цвітної неділі і страсного тижня, де приходять катавасії тріоди денного канона. Євангелія вел. посту в суботи і неділі є всі від св. Марка, крім першої неділі посту, Лазаревої суботи і цвітної неділі, де є євангеліє св. Йоана.

Другим періодом другого курсу є дальших сім тижнів св. Пятьдесятниці. Катавасією цього часу є ірмоси пасхи, крім середи Переполовлення і його віддання, а також в неділю 6 по пасці (Про сліпородженого) і на віддання Пасхи, де катавасією є вже ірмоси Вознесення. Рівнож у крузі празника Вознесення є катавасією ірмоси того празника, а в четвер Вознесення і в 7 неділю по пасці (св. ОО. Hiкейського Собору), приходять вже ірмоси Сошествія. В цім періоді св. Пятьдесятниці читаються євангелія від св. Йоана, а апостольські чтенія заповняють діянія апостольські, які в цім періоді висуваються на перший плян, бо тут після діяльности самих апостолів усталює устав наші обовязки до Церкви.

ЛІТУРГІЯ СВ.ДІОНІСІЯ, ЄПИСКОПА АТЕНСЬКОГО

 Liturgiarum Orientalium Collectio E.Renaudoti. Paris. 1847. T, ii. p. 201.

1-а. Молитва перед поцілунком миру:

Священик: Господи Боже, Ти єси простий, а не складний, і  прихований, в сутності своїй возвишеній! Боже Отче, від Якого походить усяке отцівство, на небі і на землі, Джерело Божественності учасників Божественної природи, і Вдосконалювачу тих, які досягають досконалості; над усі блага Благий єси, і над усяку прекрасність Прекрасніший; Спочинок сумирний, Мир, Злагода і З'єднання всіх душ, уладнай незгоди, які роз'єднують нас між собою, і приведи назад до єдності милосердям, до возвишеної  сутності Твоєї уподібненим. І так, як Ти - Єдиний понад усе, так і ми хай станемо єдині через одностайність доброго ума; щоб, святкуючи це таїнство, були ми єдині, а не розділені перед Тобою; і щоб через обійми Милосердя і узи Любові ми духовно примирилися, як з собою, так і один з одним, через той Твій Мир, який умиротворяє всіх; милістю, милосердям і людинолюб’ям Єдинородного Сина Твого, через Якого і з Яким Тобі слава, честь і влада подобає з Пресвятим Твоїм Духом, нині, і повсякчас і на віки віків.

Вірні: Амінь.

Священник: Мир Всім!

Вірні: І духові твоєму!

Диякон: Хай кожен подасть мир!

Вірні: Усі…

 ВЕЧІРНЯ МОЛИТВА

Уклав: свящ.Хуан Матеос, ТІ 

(Професор літургіки в Східному Інституті. Рим)

Nihil obstat 

Мадрид, 6 грудня 1967 року

ВСТУП

Богословський і душпастирський сенс вечірньої молитви виражений у правилі святого Василія Великого таким чином: "Коли закінчується день, благодаримо за отримані в ньому блага і за добро, яке ми вчинили; і визнаймо недоліки злоби чи немочі та приховані гріхи, які ми вчинили словом, ділом чи в серці, приносячи Богові за все умилостивлення молитвою" (Велике Правило, запитання 37; PG 31, 1015-16).

Дотримуючись цієї концепції святого Василія, і додаючи знання про те як виглядала  молитва, яку Церква по всьому світі практикувала вранці і ввечері, ми маємо три елементи, які, згідно з найпоширенішою традицією, складають вечірню молитву:

1) Подяка Богові за Його блага, виражена псалмом або піснею.

2) Покаянний акт, щоб попросити прощення за гріхи дня. Зазвичай псалмом покаяння обирали 140-й псалом.

3) Прохання і молитви за Церкву і за всіх людей.

Для кращого розуміння цього богослужіння та для полегшення святкування, ми подамо можливий спосіб проведення богослужіння та ширше опишемо вищезазначені пункти святкування.

Церковний простір

Вірні  збираються у формі півкола-підкови, як у монастирському хорі. Місце священика розташоване в арці підкови, обличчям до вівтаря; віряни сидять по обидва боки, обличчям до центру.

У святилищі, перед вівтарем, ставлять високий свічник, на який предстоятель ставитиме запалену свічку.

При вході до святилища на підніжжі ставлять кадильницю (вогнетривкий посуд) з палаючим вугіллям.

У центрі нефа, на півдорозі між місцем священика і вівтарем, розміщений аналой, звернений до вівтаря. Його використовуватмуть солісти для співу і читець для читання Біблії.

Світло таїнств Христових

 Цим дописом завдячую моєму аспіранту і колезі Едуарду Берднику, який вчергове нагадав мені про текст, що мав з’явитись набагато давніше, але до якого ніяк не доходили руки.

У тиждень святкування свята Воздвиження хреста Господнього у львівській катедрі святого Юрія на тетраподі разом із викладеним хрестом можна було зауважити ще одну цікаву деталь - семисвічник. Його і зараз можна там побачити. Зауважу відразу, що, з огляду на сучасну традицію організації храмового простору, таке позиціонування семисвічника є дещо незвичним. Якщо семисвічники і присутні у візантійських храмах, то їх ‘звичне’ місце є радше у святилищі - за престолом, - ніж у храмі вірних. 

Мені достеменно не відомо, коли саме і з якої нагоди настоятель вирішив зробити цю літургійну зміну, але вона заслуговує окремого допису. Отож, семисвічник - що це і яке його основне призначення.

До історії обряду святого вогню, який звершують у Велику Суботу в Єрусалимі

                                                                  Ніколай Успенський

До історії обряду святого вогню, який звершують у Велику Суботу в Єрусалимі

Вибрана мною тема в основному торкатиметься історичних витоків священнодії, відомої ще як роздавання благодатного вогню від Гробу Господнього.

Заледве можна вказати на ще якийсь інший християнський обряд, який створив би довкола себе таку обширну літературу, як єрусалимський обряд святого вогню. «У всіх паломників, які побували в Єрусалимі і мали нагоду провести тут день Великої Суботи, пише проф. Дмітрієвський, до якого віросповідання вони б не належали, якого би світогляду не дотримувалися, неодмінно одне з перших місць в їх записках відведено описові релігійного обряду цього святого дня».[1]

За описом проф. Дмітрієвського,[2] нині цей обряд звершують таким чином. Наприкінці утрені, коли архідиякон завершує читати Євангеліє і мовить слова «Вони ж пішли і замкнули гріб, запечатавши камінь печаттю», в каплицю Св. Гробу входять запалювачі світильників, які гасять в ньому вогні і наливають в лампади нової оливи. Головний воротар Святогробського храму запечатує двері каплиці чотирма восковими печатями на шнурах. Близько 2 години дня грецький патріарх в супроводі єпископів і решти клиру урочистим чином входить у Святогробський храм. Тут він південними дверима входить у вівтар церкви св. Воскресіння. За православним патріархом таким самим урочистим чином вступають у храм патріарх вірменський і митрополит коптійський (абун), які займають належні їм місця у храмі. Численний грецький клир, зодягшись у блискучі ризи, процесійно виходить з вівтаря з хрестом, 12-ма хоругвами, рипідами, два диякони несуть пучки свічок «для зручного передавання св. вогню в народ», і за ними крокує патріарх з посохом у правій руці. Зі співом стихири «Воскресіння Твоє, Христе Спасе, ангели оспівують на небесах, і нас на землі сподоби чистим серцем Тебе оспівувати і славити» вони виходять із церкви Воскресіння перед каплицею Гробу Господнього і тричі обходять її. Відтак, зупинившись перед дверима, які ведуть у каплицю, співають «Світло тихе». Завершивши спів цього піснеспіву, все духовенство повертається у вівтар храму Воскресіння, а патріарх, залишившись перед каплицею, знімає з себе мітру, саккос, омофор і палицю, і залишається у стихарі, епітрахилі з поясом і в нарукавниках. Патріарший драгоман (відповідальна особа для офіційних відносин між патріархом і турецькою державною адміністрацією) знімає з дверей каплиці печаті і впускає туди патріарха, за яким входить і вірменський патріарх, також з пучками свічок. Двері каплиці закривають. Вірменський патріарх залишається у притворі Ангела, а грецький патріарх підходить до ложа Спасителя і, схиливши коліна, молиться за те, щоб Бог «світлом пізнання Свого просвітив язичників, які перебувають у пітьмі, і через Своє зішестя в ад небесних, земних і підземних сповнив світлом; щоб це світло, яке роздають від світлоносного Його Гробу вірним, послужило даром просвічення, зціленням від хвороб, жахом для демонів, і щоб Спаситель благословив і освятив тих, які благочестиво торкаються його. і дарував їм ходити у світлі заповідей Його як синів світла». Молитва патріарха триває чверть години або 20 хвилин. 

Аж ось із дзвіниці церкви Воскресіння лунає голосний передзвін на повну, і з отворів північної і південної стін каплиці з’являються перші пучки свічок з яскраво палаючим вогнем. Кожен з паломників, тримаючи у своїй руці в’язку із 33 свічок, за числом років життя Спасителя, спішить запалити їх від вогню клириків, які стоять ззовні північної і південної сторін каплиці, і першими отримують вогонь зі Св. Гробу. З каплиці з’являється патріарх, який тримає в руках по пучкy запалених свічок. Він іде у вівтар, де знімає ризи, і відтак у супроводі свити відходить в патріархію на відпочинок.

Видавалося б зухвалістю очікувати з висот вогню у певний день, годину і хвилини; видавалося б недостойним християнського звання з року в рік шукати знамення від Гробу Христа, божественне достоїнство Якого засвідчили своєю кров’ю апостоли і незліченна кількість мучеників; нарешті, здається, було б святотатством вимагати надприродного вогню для лампад від Того, Який для величного таїнства Євхаристії взяв природні плоди землі – хліб і вино; однак серед християн східних обрядів – православного, вірмено-григоріанського, яковітського і коптійського – дуже поширеним є вірування у надприродне чудесне походження «благодатного вогню». 

Таїнство Літургії Передшеосвячених Дарів

Літургія Передшеосвячених Дарів є одним із

найдивовижніших богослужінь у всіх класичних християнських традиціях. Її початки сягають часів, коли євхаристійне богослужіння, центром якого є велична ісповідь віри - Анафора, була зарезервована лише для неділь і великих свят. Анафора, як про неї висловлювались великі мужі церкви і творці нинішніх євхаристійних текстів Божественних Літургій, свв.Василій Великий та св.Йоан Золотоуст, вимагає від служителя особливого приготування і уваги, щоб мовлене молитовне слово (до речі, саме тому апостоли і вибрали дияконів для служіння при столах, щоб могти служити Слову євхаристійної молитви) торкалося сердець присутніх на Літургії вірних і відкривало їх для дії Духа Святого (зішли Духа Твого Святого на нас і на ці дари). Звідси зрозуміло, що щоденний подвиг такого богослужіння є надзвичайно складним. Тим більше, що в давні часи молитви Анафори не були записаними текстами, а мовленим Словом, яке очільник спільноти готував і виголошував, щоразу наново.

СЛУЖБА БОЖА СВ. ЙОАНА ЗОЛОТОУСТОГО

СЛУЖБА БОЖА

СВ. ЙОАНА ЗОЛОТОУСТОГО

ЗІ СЛУЖБАМИ

НАМІРЕНЬ.

ЛЬВІВ, 1927.

 

СЛУЖБА БОЖА

СВ. ЙОАНА ЗОЛОТОУСТОГО

ЗІ СЛУЖБАМИ РІЖНИХ НАМІРЕНЬ.

ПЕРЕКЛАВ

Свщ. Д-р ЯРОСЛАВ ЛЕВИЦЬКИЙ.

 

ЛЬВІВ, 1927.

НАКЛАДОМ МИХАЙЛА ГАРУХА.

З ДРУКАРНІ ВИД. СП. ,.ДІЛО“, РИНОК 10.

 

Ч. 302/1927.

Позваляється печатати і приватно уживати.

Від гр. кат. Митрополичого Ординаріяту.

Львів, дня 15. січня 1927.

+ АНДРЕЙ, Митрополит.

З гр. кат. Митрополичої Консисторії.

Львів, дня 15. січня 1927.

А. БАЧИНСЬКИЙ,.

Ґєн. Вік.

 

ПЕРЕДНЕ СЛОВО.

Службу Божу св. Йоана Золотоустого перекладано вже кілька разів на українську мову. Найновійший переклад се проф. І. Огієнка. Мій переклад узглядняє всі ті переклади, а крім того переклад Я. Головацького (на німецьку й польську мову). При перекладі придержувався я передовсім текстів грецьких і старословянських. Очевидно, що міродатним для мене був все таки апробований і уживаний у нас текст старословянський.

Деякі архаїзми в мові і оригінальна складня пісень, задержані в перекладі зі зрозумілих причин — нарочно.

ПЕРЕКЛАДЧИК.

Про білі клобуки

 Про білі клобуки 

Настольная книга священнослужителя, т.4, 115-116

Деякі російські святителі давнини носили білі клобуки. Іконографія зображає в таких клобуках свв. Митрополитів Петра, Алексія, Йону, Филипа. Історичні дані вперше свідчать про білий клобук у Новгородского архиєпископа Василія (+ 1354), який йому подарував, згідно із переданням, Константинопільский патріарх. З цього часу новгородські владики за традицією носили білі клобуки, прикрашені іконами та золотим шиттям. На Московському Соборі 1564 р. білий клобук також присвоїли Московському Митрополиту. Із встановленням патріархії в Росії у 1589 р. білі клобуки почали носити російські патріархи. На Соборі 1666—1667 рр. всім митрополитам було дано право носіння білих клобуків. Але при цьому клобуки митрополитів за формою нічим не відрізнялись від монаших клобуків нового (грецького) зразка (з твердою циліндричною камілавкою), лише «намітка» (кукулій) у них стали білими. А клобуки патріархів зберегли древню форму сферичного ковпака, обтягнутого білим кукулієм, кінці якого також відрізнялись від кінців монашої намітки. Три конці патріаршого клобука починаються майже від ковпака, два з них спадають спереду на груди, третій — на спину. Зверху патріаршого клобука (на маківці) стали ставити хрест, лицевий бік клобука прикрашали іконами, кінці кукулія золотим шиттям оздоблювали зображення херувимів чи серафимів. Сучасний клобук Московського Патріарха на лицевому боці і на кінцях кукулія має образи шестикрилих серафимів, у всьому решта він подібний до клобуків древніх російських патріархів. Білий колір митрополичих та патріарших клобуків означає особливу чистоту помислів і просвітлення Божественним світлом, що відповідає вищим ступеням церковної єрархїї, покликанням яких є також відображати вищі ступені духовного стану.

Символи і символізм візантійської літургії

Протопресвітер Олександр Шмеман

Символи і символізм візантійської літургії: Літургійні символи та їх богословське тлумачення

Якими б знаннями про Візантію не володів освічений західний інтелектуал, він принаймні чув про «багатий символізм» візантійського богослужіння. Справді, поняття «символи» і «символизм» стали практично синонімами візантійської літургії. Це кліше таке очевидне, що не потребує жодних подальших роз'яснень. Всупереч цьому кліше, я постараюсь тут показати, що візантійський літургійний символізм ставить нас перед питаннями, які важливі не лише для розуміння візантійської літургії, але й усієї візантійської релігійної думки. Дана стаття є лише спробою означити цю проблему так, як я її розумію, і накреслити, за необхідності, у найзагальніших рисах можливі шляхи її вирішення.

Святкування Різдва: віддати Богові Боже

Вкотре дискусія про синхронізацію церковних свят із астрономічним календарем. Поволі починаю розуміти те, що існує якась загальна неосвіченість, і то передусім у клерикальних колах, щодо християнського розуміння часу і святкування. 

Німа церква

Для мене завжди це було дикістю, але зараз це набуває особливого поширення - німі церковні спільноти. З одного боку, люди ніби і приходять до церкви і відчувають потребу бути в церкві, відчувають необхідність перебувати в присутності Бога, а все ж ця присутність не є літургійною, такою, де усі присутні є присутніми активно, беручи повну участь у таїнстві, яке звершує Церква, тобто увесь люд Божий. 

Нині все частіше церковні зібрання є мовчазними. Священики, дяки, хори є учасниками літургійного дійства, а переважна більшість просто стоїть і чекає не звершення, а радше завершення літургійного богослужіння. 

Сказати, що така "літургія" не відповідає її задумові - не сказати нічого. Насправді, така літургія перестає бути літургією. Це радше літургійна драма. Навіть дуже мистецько виконана, ця драма не те що не будує церкву, насправді, вона нищить її. Навчившись бути спостерігачами, а не ісповідниками в церкві, вірні (а в лексиконі клерикалізованої церковної спільноти - миряни) вчаться бути мовчазними шодо церковних справ і поза мурами церковної будівлі. Не навчившись ісповідувати Бога і Його Істину в церкві, вони просто нездатні ісповідувати її поза нею. Не навчившись молитись в церкві, вони черпають натхнення для особистого молитовного життя поза нею або й взагалі не відчувають спромоги молитися. 

Як і у випадку церковної молитви, яку вони чують чи за якою спостерігають у виконанні "спеціалістів", так само вони не наважуються ісповідувати Христа поза церквою, очікуючи, що це зроблять саме "спеціалісти".

Покликання літургії, натомість, є зворотнім - робити спеціалістів з усіх, хто приходить до церкви. Заохочувати, навчившись прославляти та ісповідувати Христа в церкві, так само прославляти і ісповідувати Його "на всякому місці володіння Його", а передусім вдома з родиною, на роботі з співробітниками, в колі друзів з однодумцями.

Якщо літургія не виконує цього свого первинного завдання, вона є мертвою, навіть звершена досконало з естетичного боку, навіть з найкраще складеними текстами і обрядами, навіть із найбагатше оздобленими церквами. Я жодним чином не проти того, щоб літургія була простацькою. Аж ніяк. Вона має бути високомистецькою і почасти складною, але водночас зрозумілою, такою у якій церква впізнаватиме свою віру, своє ісповідання, в якій вона немов у дзеркалі пізнаватиме саму себе перед обличчям Бога, у якій вона впізнаватиме свій діалог з Ним, проситиме Його і чутиме Його, відчуватиме на собі досвід Його присутності.

Саме тому основним завданням тих, які провадять літургію, є самим зрозуміти те, що відбувається, і розкривати таїнство іншим. Спостерігати за тим, чи відкликається церква на те, чим вони їй служать. Є її "Амінь" реальним підтвердженням усім церковним тілом того, що сказав предстоятель чи виконали співці і хори церковні чи просто "символічним" актом, даниною древності традиції, приписом уставу монастиря, який уже давно не існує, страхом втратити щось неосмислено цінне?

Іншими словами чи є наше літургісання подібним до читання Святого Письма етіопським вельможею, який не користав з нього аж поки не зустрівся з Филипом? Це питання на які треба відповідати собі перед спробами осмислення нашого літургійного благочестя чи його реформування.

Німі церкви наших міських парохій кажуть нам про те, що час осмислення настав. Німі церкви кричать про те, що наше літургійне життя у глибокій кризі. А відсутність чітких християнських позицій у суспільстві волає про те, що якщо нічого не зміниться, церква, а відтак християнство перестане відігравати будь яку роль у побудові нашого майбутнього, як найближчого так і остаточного.

Літургійне vs паралітургійне

Мій друг і соратник на поприщі боротьби за відновлення літургійного благочестя співець церковний і просто добра людина Андрій Шкраб'юк у одному з дописів заторкнув архиважливу тему параліургійних практик і разом із ними тему т.зв. латинізації. Ми з ним часто про це говоримо і часто ламаємо списи на тлі цієї, передусім культурної, проблеми.

Насправді, питання це є в рази більше складним, ніж просте протиставлення "латинського" "східному" чи "уніатського" "православному", що б ми не розуміли під цими, складними для означення, термінами. Тому хочу сказати кілька слів про них як я їх розумію. 

Літургійні святкування Різдва Христового

Святкування Різдва Христового починається із своєрідного підготовчого періоду. Сорокаденний піст перед святкуванням Різдва Господа повинен підготувати наші душу і тіло для прийняття Слова, що йде родитися, щоб визволити людину від безсловесся — у літургійній мові це відповідник тваринності — і піднести її на рівень божества.

Оскільки довгий сорокаденний піст перед Різдвом формувався дуже довго, годі очікувати від нього літургійних текстів, подібних до тріодей Великого посту. Перші “різдвяні” тексти з’являються на свято Введення в храм пресвятої Богородиці на каноні утрені: «Христос раждається! Славіте!» - звучатиме кожного дня наприкінці першої пісні канону. Ці ірмоси відтепер будуть присутні у кожній утрені аж до свята Різдва Христового.

Ти один з Святої Тройці?

Василь Рудейко

Ти один з Святої Тройці?

Сучасний чин Божественної Літургії, згідно із служебником УГКЦ, передбачає можливість скорочення чину трьох антифонів на початку богослужіння. Зазвичай опускають весь другий антифон із малою ектенією та заключною молитвою, долучаючи типовий для другого антифону піснеспів «Єдинородний Сину» до «Слави» першого антифону.[1]

Ця можливість у нашій церкві стала вже настільки загальною, що священики чи дяки, які намагаються відновити спів другого антифону на літургії, наражаються на жорстку критику і виглядають в очах «двоантифонників» майже відступниками від послуху синодові УГКЦ, переступниками традицій і закостенілими рубрицистами.

Спробуймо глянути на цей феномен із перспективи історичної літургіки та логіки самого богослужіння.

Теорія розвитку трьох антифонів о. Хуана Матеоса

Науковим поштовхом і своєрідним «дозволом» до скорочень у структурах візантійської Літургії Слова стала серія статей викладача Східного Інституту в Римі о.Хуана Матеоса, які згодом з’явились як монографічне видання у науковій серії згаданого Інституту.[2]

Основні аргументи о. Матеоса щодо присутності трьох антифонів у візантійській літургії позначені тодішнім баченням розвитку візантійського богослужіння взагалі і зводяться до наступних кількох позицій:

- із писань св. Йоана Золотоустого (†407) неможливо побачити присутність жодних інших початкових обрядів (вступний виголос, ектенія, антифони, трисвяте), окрім мирствування;

- триантифонна структура хоча й зустрічається у багатьох богослужіннях константинопольської традиції, але відсутня у богослужіннях Єрусалиму, і в Божественній Літургії є пізнім елементом;

- антифони радше походять із притаманного Константинополю стаційного богослужіння і лише згодом стають частиною Літургії Слова;

- у «Містагогії» св. Максима Ісповідника (†662), яка мала б свідчити про давнішу константинопольську традицію, неможливо побачити існування особливих початкових обрядів;

- перший, хто виразно згадує про три антифони Божественної Літургії, – св. Герман Константинопольський (†740) див. ст. 343, але навіть за умови існування традиції трьох антифонів у 8-му столітті цілковито вона прийнялася не швидше 12-го століття; (Див. Тлумачення св.Йоана Постника († 595) ст.309)

- ані з текстів антифонів, ні з молитов, які їх супроводжують, неможливо вивести їх причетність до початку Літургії Слова візантійскої церкви.

Спробуймо переглянути аргументацію о.Хуана Матеоса.

Служіння служителів Слова

Навіялось дискусіями про мовне питання

Яскраві єпископи християнської давнини переважно вчили риторику. Вони вміло вміли висловити свою віру досконало володіючи словом. Їх твори стали надбанням не лише християнської думки, а й шедеврами світової літератури. 

Тоді візантійська чи й будь-яка інша християнська традиція творила мову. Християни називали цих атлантів мови Отцями. Їх твори часто ставали молитовними текстами - мовою, якою церква спілкується з Богом.

Нині ми далекі від цього. Рідко яка сучасна церква творить мову. Літургійні переклади молитов сучасних церков за рідкісними винятками є радше розмінюванням великих купюр християнського надбання кишеньковою дріботою. Я не знаю жодного прикладу вживаного в церкві літургійного тексту який можна було б назвати шедевральним. 

Мистецько осмислене ісповідання віри

Вже вдруге за останніх два тижні читаю тексти про важливість емоційно-досвідного у літургії. Нещодавно прочитав статтю лютерансько-візантійського священика о.Роланда Фріча, нині прекрасний FB-допис Андрія Шкраб'юка. Насправді, дуже б хотів, щоб наша літургія стала також зрозумілою, бо дотепер не знайшов жодного доброго коментаря до неї, такого, який зміг би задовільнити мою потребу розуміння літургії. Вона є, ця потреба розуміння, закладена в самому літургійному дійстві так само як і в християнстві і Христі. Слово стає Тілом не для того, щоб усунути тіло з його розумовим компонентом, але для того, щоб тіло зробити словесним. Таїнство має артикулюватися: Різдво Христа просвітило світові світло знання/розуміння (Тропар Різдва ГНІХ).

Таїнство малої ектенії

Вирішив написати коротку нотатку, бо багато питають, чого в нас, мовляв, так багато тих малих єктеній, чи не мож їх скоротити?

Що це таке?

Малою ектенією у візантійському обряді називають коротку серію прошень яка завершується виголосом священика. Виголос священика зазвичай є завершенням молитви, яку він мав би мовити "тайно", поки диякон виголошує наступні прошення:

- Ще і ще в мирі Господеві помолімся.

- Заступи, спаси, помилуй і охорони нас, Боже, Твоєю благодаттю.

- Пресвяту, пречисту, преблагословенну, славну владичицю нашу Богородицю і Приснодіву Марію з усіма святими пом'янувши самі себе і один одного і все життя наше Христу Богові віддаймо.

Звідки то взялся?

Священство П'ятдесятниці

Від недавна у західній традиції почали вітати священиків у Великий Четвер із "професійним святом". Мовляв, Христос відслужив першу Службу Божу, а тому це - день священства. Це перейшло також до певної міри і на УГКЦ. Деякі священики вітають один одного у Великий Четвер із святом.
Насправді ж таке ототожнення Великого Четверга із священством у римській традиції є лише даниною пануючій там євхаристійній монокультурі - феномену, згубному для літургійного благочестя церкви, наслідком якого є зведення всього священичого служіння до звершення євхаристії. Насправді ж священство - набагато ширше покликання і є немислимим без інших священнодій - уприсутнень Христа, так чудово описаних у 7 пункті конституції про святу літургію ІІ Ватиканського собору.