о. А. Лошній
Великий піст в
річнім церковнім уставі нашої Церкви
(Часопис Нива за 1936)
1. Поділ річного церковного уставу
Ось так цілий наш церк. рік був би поділений на два курси,
які обіймали би по три научні періоди і по чотири перехідні тижні. Кождий
період обіймав би пересічно по сім тижнів. Після такого поділу церковний рік
був би вичерпаний в цей спосіб, що три періоди по 7 тижнів заповнили би собою
21 тижнів. Коли додамо до цього 4 періодичні тижні в зимних мясницях, то будемо
мати 25 тижнів, що робить 175 днів. А тілько само днів другого курсу робить 350
днів. Та, як розумного і свобідного життя не можна замкнути в наперед усталені,
докладні границі, так і наш устав, як такий, що приналежний для ідеального
проводу такого життя, не можна замкнути докладно, з математичною точністю в
означені періоди, тим більше, що кождого року інакше стрічається Минея з
Тріодю, тому і тими бракуючими до цілости в році 15, зглядно 16 днями розсіваються,
або заповнюються поодинокі, означені періоди в цілім році.
Після цього поділу перший період першого курсу науки нашого
річного уставу обіймав би час від початку церк. року (1. ІХ.) до неділі св.
Отців (11. Х.)[2]. В цім
періоді рядова катавасія, що лучить гадку цього періоду, є ірмоси празника
Воздвиження Ч. Хреста, "Хрест начертав Мойсей..." В суботу і неділі
читаються тут євангелія св. Євангелиста Матея, а в інші дні св. Марка, якому
призначений у нас час посту. Такий порядок євангелій є від XI рядової неділі до
XVII рядового тижня.
Другий період був би від неділі св. Отців до Свята Введення в храм Преч. Діви Марії (4. ХІІ) Тут рядовою катавасією є загально Богородичні ірмоси, „Отверзу уста моя...", а всі рядові євангелія від св. Луки. Третій період є Різдвяно-Богоявленський, в якім рядова катавасія це ірмоси Різдва і Богоявлення, євангелія в пятьох днях тижня знов від св. Марка, а в суботи і неділі від св. Луки. Той порядок рядових неділь і їх євангельських чтеній кождого року міняється з Минеєю після дня минулорічної пасхи і тому научну перевагу у цім першім курсі має Минея зі своїми неподвижними празниками.
Виразніше означені періоди другого курсу річного уставу
нашої Церкви. Тут виразну перевагу над Минейними празниками бере Тріодь. Першим
научним періодом другого курсу є тут сім тижнів великого посту. Рядовою катавасією
у вел. пості є загально Богородична „Отверзу уста моя...", з виїмком
першої і третьої неділі вел. посту, Лазаревої суботи, цвітної неділі і
страсного тижня, де приходять катавасії тріоди денного канона. Євангелія вел. посту
в суботи і неділі є всі від св. Марка, крім першої неділі посту, Лазаревої
суботи і цвітної неділі, де є євангеліє св. Йоана.
Другим періодом другого курсу є дальших сім тижнів св. Пятьдесятниці. Катавасією цього часу є ірмоси пасхи, крім середи Переполовлення і його віддання, а також в неділю 6 по пасці (Про сліпородженого) і на віддання Пасхи, де катавасією є вже ірмоси Вознесення. Рівнож у крузі празника Вознесення є катавасією ірмоси того празника, а в четвер Вознесення і в 7 неділю по пасці (св. ОО. Hiкейського Собору), приходять вже ірмоси Сошествія. В цім періоді св. Пятьдесятниці читаються євангелія від св. Йоана, а апостольські чтенія заповняють діянія апостольські, які в цім періоді висуваються на перший плян, бо тут після діяльности самих апостолів усталює устав наші обовязки до Церкви.
А вже в слідуючім, третім періоді, себто в найближчих сімох
тижнях, до семої рядової неділі, вияснює устав наші обовязки до іновірців, як
дальшого круга наших ближніх. Тут рядовою катавасією є „Отверзу уста
моя...", євангеліє від св. Матея, а з апостольських чтеній читається лист
св. Павла до Римлян, крім перших пятьох днів послідних двох тижнів цього
періоду, в якім читається вже перший лист св. Павла до Коринтян.
Останні чотири тижні, що менше-більше припадають на місять
серпень, завершують цілорічну науку і рівночасно розпочинають новий рік, як про
це була згадка вище.
По такім поділі нашого річного церковного уставу можна мати
загальний образ тих етапів, якими веде нас устав на протязі цілого року і
відповідно навязати період великого посту з попередними періодами, а передовсім
з перехідним періодом зимних мясниць.
2. Навязання Вел. посту до попереднього періоду зимних
мясниць[3].
Наш річний устав піднимається надзвичайної задачі, а саме:
вивести нас з неволі лукавого і нечистого духа, що гніздиться в наших серцях і
завести нас в обіцяний мир в Христі. Ця дорога дуже подібна до вандрівки
вибраного Ізраільського народу. В день нового року (1. IX) завів нас устав
немов на пустиню Сур, якою ішли ми три дні (особливша наука того часу -
Празника Різдва Преч. Діви Марії, субути і неділі перед Воздвиженням Ч. Хреста)
і, не обрітохом води, да бихом пили"[4]
(ст. 5). Все було ще неясне. Потім пішли ми дальше і прийшли в своєрідну Мерру
і, не можахом пити води от Мерри, горка бо бѣ"[5].
Аж висока гадка Воздвиження Ч. Хреста осолодила нам воду Мерри. Опісля прийшли
ми в наш Єлім і тут найшли днанадесять істочников вод і седмдесять стеблій
фініков" та ополчились"[6];
ми розтаборились при джерелах вод науки апостолів і учеників Христа. Тут у
всенароднім торжестві Водосвяття ми визнали в одушевленню, що „Господь просвіщеніє
моє і Спаситель мой, кого убоюся". – та в дальшій дорозі в зимних масницях
ми побачили, що то ще не все, що ми перебули тільки часть дороги, а перед нами
ще друга часть, яку, щоби перейти і розкошуватись плодами обіцяної землі, треба
заняти, здобути, бо дотеперішні мешканці цеї землі так легко, без борби не
уступлять. Старинна грецька думка піднялась до найвищих границь природного
людського пізнання. А тому, що моральний характер все йде за світоглядом, а
такий світогляд у старинних у відношенню до людської природи мав тільки
природне призначення, тому і той природний порядок був у них ідентичний з
моральним порядком. Звідси моральним ідеалом у них був чоловік, що в собі самім
шукав моральної сили, конечної до життя, що розумно призвичаювався і стремів до
сталого опанування волі, підпорядковуючи себе незмінному, сталому і конечному
порядкови світа. В такім вузькім крузі, бо тільки в природних границях
пізнання, розуміли старинні Греки чесноту.
Та Греки вже інтуїтивно відчули, що та їх дорога хоч і дуже
високого, але тільки природного пізнання, ще не покінчена, чого виразом став в
Атенах жертівник невідомому Богови[7],
то завершилось у христіянстві. Дотеперішньому природному призначенню чоловіка
протиставило християнство надприродне життя. Природному ідеалови, довіря на власні
сили, яким був Геракль, христіянство кладе надприродний ідеал Святого. В такім
розумінню й устав нашої Церкви веде нас по тій дорозі пізнання надприродної
правди в першім курсі річної науки, щоби відтак у другім від в. посту на такім
пізнанню будувати в нас самих ідеал нової твари", такого надчоловіка, який
глядівби на щоденні справи людського Життя через відблеск надприродного світа.
До свойого надприродного світогляду переняло христіянство від Греків їх високі
природні досягнення людського ума, а доповнило їх надприродним світлом Божого обявлення.
Однак найкраща сама в собі ідея все лишиться тільки ідеєю,
коли не буде мати застосування до реального життя. Якраз життєвість Христової
ідеї доказує устав в перехіднім часі зимних мясниць.
Хоч христіянська ідея явилась у світі серед неймовірно
тяжких обставин, бо найближчі тій ідеї Ізраільтяни всю свою релігійність оперли
на зовнішности, а погани своєю релігією освятили людські пристрасти, то мимо
того перші подвижники Христової ідеї - монахи, на яких так виразно натякає
устав у зимних мясницях[8],
опанували цей світ так, що з часом все болото неморальности було виметене, а їх
живим прикладом все публичне життя так перемінилося, що те, що перед тим було
уважане можливим і конечним, тепер оказується неможливим і непотрібним, а що
колись уходило за неможливе і непотрібне, тепер стається можливим і конечним.
Так Христова ідея уґрунтувалася в тодішнім зіпсованім світі першими аскетами,
подвижниками молитви і посту, які хоч і тяжкою жертвою, але гідно відповіли
свойому званню і дивним своїм життям доказали, що не той щасливий, що богато
має, а той, що вміє обійтись при найменшім.
Такими прикладами у зимних мясницях змушує нас устав до
застанови над нашими ділами, які в порівнанню до тамтих, життєвих прикладів
Христової ідеї, мусять оказатись, як негідними нас, що носимо на собі імя
христіян. Тепер приходить час звести борбу, зміритись з тими ворогами, що
случайно війшли до нашого життя. Як бруд тілько случайно каламутить воду, так і
пристрасти і злі склонности случайно заволоділи нашим життям. Бо як вода з
самих жерел виходить чиста, а тільки з бігом каламутиться, і то одна вода
більше, друга менше, залежно від почви, по якій тече і скорости, з якою прямує
до моря; а коли по дорозі одна струя лучиться з другою, тоді ще більше вода
мішається і колотиться, так що мутна вода входить до моря, яке вже аж
„воздвизається напастями бур". Але все таки мутність води не належить до
її сути, бо коли вода остоїться, то її мутність паде на дно. Так само і з
нашого тіла, цеї одушевленої землі, з розказу Сотворителя витікає надсуттєва
вода: чуство, бажання, знання, воля, якими приходимо до пізнання наших потреб, як:
їди, пиття, одежі, мешкання, женитьби і т. д. З часом з того всего збирається у
нас ціле море уявлень, понять, плянів... А це море мішають і колотять ріжні
наші відношення, страсти. Щоби це життєве море втихомирити засобами, які подав
нам Спаситель і щоби його води час від часу очищувались і ми могли намул на дні
цього нашого моря розпізнати, що є в нашім життю природне і тим самим
оправдане, а що внесли в нього наші пристрасти і покуси, то в цім прийшов нам з
допомогою устав у зимних мясницях. Він веде нас, немов за руку на ту дорогу, по
якій має піти ревізія случайно внесеного в наше життя намулу. І ми пішли за
його проводом і побачили себе як вигнанців на роздоріжжах чужого краю. Тому ми
співали: ,,На ріках Вавилонських".
В першу тріодну неділю про митаря і фарисея ми побачили, що
й наша релігійність, коли буде оперта на людській хитрости, що то хоче чимбудь
і якнебудь вдоволити Бога, слика притяжу"[9],
то – хотяйби була получена з частою і нахабною заявою відданости – буде
осуджена як фарисей.
В другу таку неділю - про Блудного сина - побачили ми свій
образ, як не в однім, то в другім сині цього безгранично доброго і милосерного
батька. Коли розвинулася в нас уповні тілесна сила, тоді ми або не хотіли ограничувати
себе потребами духа і домагалися відділення одного від другого і правість життя
бачили в їді, питтю і уживанню, як блудний син, або під притокою правости плекали
духове обжирство і розпусту, коли за найменше добре діло домагалися нагороди і
похвали і любувались своїми заслугами, а рівночасно негодували на чужі провини,
як той, ніби добрий син.
Коли ж так справа з нами стоїть, то якжеж дальше співати,
Многомилостиве"[10].
Тому й Церква, відчуваючи такий наш душевний настрій, має певність, що по
візванню до нас "Воспойте нам от пісней Сіоньских", не буде іншої
відповіди, як „Како воспоєм піснь Господню на землі чуждей"? Дух, вигнаний
з области цеї нашої обіцяної землі, нашого тіла, яке сталось толокою
пристрастей. Тому й устав у третю тріодну неділю - Мясопусну – кріпить нас,
коли образом Страшного суду заохочує і тягне нас до того, щоби ми були мужні в
захованню Божого закону, бо мужність у річах, що відносяться тільки до
дочасного прибутку, буде обернена в трусливість і невільництво, яке пробивається
у тих, іже ошуюю", а мнима трусливість у життю, на землі в тих, „іже
одесную“, що то колись боялись, Трепещу страшного дне судного"[11]
і тому відважно брались за тягар в захованню Божого Закону і дорогою здержаности,
самовідречення, про що говорить вже четверта тріодна неділя - Сиропусна, дійти
до повного щастя. – Тому по такім розумінню має своє рішаюче значіння загальний,
остаточний зазив Церкви до нас, як до своїх дітей: ,,Дщи Вавилоня окаянная:
блажен іже імет, і розбієт младенци твоя о камень". Так вже тут у зимних
мясницях наша Церква тягне нас до того, щоби ми назад вернулись до належної
властивости нашої природи, заховали неподільність нащого єства, чулися собою,
були деревами, що ростуть зі свойого корення і родять овочі, а не пеньками, до
яких поприростало галуззя лукавства і нечистоти, якому ми давали ріст. Так не
годиться жити чоловікови; а щоби наше життя не перейшло на самообмані, то вже
мусимо війти на спасенія стези", дорогу покаяння.
3. Покаянний характер богослужень у Великім пості.
Богослуження великого посту мають визначно покаянний
характер і мають на меті спонукати грішного чоловіка покинути своє дотеперішнє
життя і вертатись на ,,спасенія стези", до Бога. Вже в постовій вечірні
висказане ясно й остаточно рішення, так дуже подібне до такого самого рішення
блудного сина, а саме назад вернутись до Отця, а це: у тих двох, міняючихся
прокіменах: „Не отврати лица твоего"... і "Дал єси достояніє
твоє"... Взагалі кожна вечірня має на ціли навести нас до цього, щоби ми з
заходячим сонцем, з кінцем дня здали рахунок перед Богом, тому характер кожної
вечірні, як такої, є покаянний і тому нема в вечірні тільки змін, як н. пр. в
великопісній утренні. Ріжниця між октоїховою вечірнею, повседневною, і великопісною
є в тім, що у тій є загально покаянний характер і тому там стихири на "Гди
возвах"... зачинаються від стиха: "Аще беззаконія назриши
Гди"..., а тут у великопісній вечірні входиться в подрібности покаяння і
тому нема тут місця для денної памяти Святого і замісць тропаря кличемо на
молитву за нами Богородицю, провідника покаяння Йоана Предтечу, всіх Апостолів
та інших Святих, а маючи такий научно покаянний характер, зачинаємо такі
стихири від слів: "Ізведи із темници душу мою"...
Саме теоретичне й абстрактне роздумавання о Бозі все лиш
підсичує у нас того противного духа, як це було із нашими прародичами в раю.
Тому Бог вигнав їх з раю на те, щоби вже дальше досвідом приходили до пізнання своїх
слабих сторін тіла і духа, і щоби трудом і вправою духових і тілесних сил
приготовлялися до своєї земної задачі. Так само і наш устав ще в зимних
мясницях відійшов від теоретичного роздумування про Бога, а реальним фактом
нашого життя протиставив такі самі факти з життя перших подвижників Христової
ідеї і цею вибраною дорогою провадить нас дальше й у В. пості, де на кожній вечірні
подає вже систематично подані факти з книги Буття (Битія), а щойно потім каже
читати книгу притчей. Ті стисло означені засади мудрости, зібрані Соломоном, не
мали би успіху без попереджаючих, історичних відомостей з книги Буття. Бо не
маючи знання цих історичних фактів, представлених в книзі Буття, не можемо мати
правдивого поняття про Бога і Його Провидіння, бо тоді, замість цього поняття
про Бога, до якого доходимо історичними фактами Його діяння, бере місце наша
фантазія і представляємо собі Бога, як такого Володітеля, що-то легко, без
труду, без журби і без клопоту, хотяй богато роздав, але ще більше має і ми
взоруючись на такій фантазії, самі у відношенню до Бога стаємось такими, що
акти нашого богопочитання стаються тільки шумними торжествами, а коли і з
нашого майна дари приносимо Богови, то тільки те, що нам легко збуває, без чого
легко можемо обійтися, щоби часом не забогато дали, і в першім пляні себе забезпечуємо,
бо - як то кажуть - від достатку голова не болить. В такій духовій пустині
(обмежености й ограничености) наша молитва стається пустим многословієм, або
своєрідним поученням Бога, як Він має задоволити наші частні потреби. Щоби нас
відтягнути від такого видуманого, фантазійного богопочитання, каже устав на вечірнях
у В. пості читати книгу Буття, щоби ми на основі поданих там фактів набрали
правдивого поняття про Боже Провидіння. А коли наш ум набере такого дійсного,
реального розуміння Бога, тоді і наша молитва, немов запах кадила, буде входити
в поодинокі факти Божого сотворення, в яких дорого оплачений досвід пережитих
родів не піде марно, але ввійде в розуміння цеї мудрости, що конечним,
необхідним і вічним є Божий закон, яким будемо себе кріпити проти всіх атаків і
бур ріжноманітних наших пристрастей. Тому по прочитанню таких історичних відомостей
з книги Буття і узнавши, що в наших умних силах є таке Христове світло,
наступає чудовий обряд на Літургії Преждеосвящених Дарів із запаленим
трисвічником і кадилом, при словах: „Премудрость прості" і "Світ
Христов просвіщаєт всіх". Тепер у В. пості постимо ми вже дальше в
просвіченню, як в самім празнику такої самої назви, бо на це світло реагуємо
вже покаянним настроєм і робимо потрійний поклін до землі, а читання Притчей
слухаємо вже при замкнених царських вратах. В цім дусі дальше розвивається
покаянна акція у співі молитви: „Да ісправится". А щоби дати належний
вираз покаянному характерові в дальшім тягу цього богослуження, то на такім
торжественнім обрядовім акті, яким є вхід з Найсвятішими Тайнами, самі не
співаємо Херувимської пісні, як це є на кождій совершенній Літургії, але
відликуємось в пісні: "Нині сили небесния"... до тих небесних сил,
які на суді будуть служити Богови.
Дуже багато обрядових змін прибирає у В. пості друге, дуже
важне, денне богослуження, яким є утрення. Утрення є таким приготуванням до
Літургії, як в річнім крузі перші чотири Тріодні неділі до Вел. посту. Тому, як
ті все мусять мати своє місце в річнім церк. крузі, так і утрення обовязково
мусить бути приготованням до особливого, своєрідного, субєктивного нашого
наставлення в Літургії, - Утрення взагалі має дати товчок до гідного ділання у
новий день. А тому, що мудрий, заки має почати щось ділати, то вперед пізнає
свій стан, так для такого самого пізнання поставлені на початку утренні 6
псальмів (3, 37, 62, 87, 102 і 142). Щойно по такім пізнанню, разом зі сходячим
сонцем приходить в непостнім часі звіщення Різдва Христового між людьми. А цю
гадку тоді найліпше віддає і ободрює нас Божою любовю запів: „Бог Гдь і явися
нам, благословен грядий во імя Гдне". Та в покаянних днях В. посту схід
сонця має нам пригадувати другий прихід Христа на суд. Тому устав приписує
тепер, відповідніший такому часови, запів: "Аллилуя", що значить:
Хваліть Господа, Господь йде судити".
Як певна любов Божа приходить нам на згадку запіву:
"Бог Гдь і явися нам"... так при запіві "Аллилуя"[12]
з такою самою певністю відчуваємо другий прихід нашого Спасителя, як Судді.
Такого приходу Христа домагається вже сам розум, бо є неможливо, щоби
Сотворитель всім лишив волю, а собі неволю.
При однім і другім запіві, а саме в непостнім часі "Бог
Гдь"..., а в В. пості „аллилуя“, читаються окремі чотири стихи, які у В.
пості є взяті з прор. Ісаії (XXVI, Icaiï 9-15), якраз з того самого місця, яке
є рівночасно основою пятої пісні канону. Одні й другі стихи, хотяй інші, але виражають
ту саму гадку і є вони рівночасно диспозицією дальшої утренні, у якій
підноситься причину морального зла, гріха, а заразом і засоби, якими
скріплюється в нас чеснота.
І так, як першою причиною гріха є незнання Божих добродійств,
а противно їх пізнанням підсилюється чесноту, тому на такі Божі добродійства
натякає перший стих на "Бог Гдь"... - "Ісповідайтеся Гдеви яко
благ: яко во вік милость его", як також перший стих на „аллилуя" у В.
пості" "От нощи утренюєт дух мой к тебі Боже, зане світ повелінія
Твоя". Як там цю Божу доброту вихвалюється в тропарях, сідалних, полієлею,
величаніях, а в неділю ще й у воскресних тропарях: „Ангельський Собор"...
з припівом Благословен єси Гди"..., а все те находить свій вираз і назовні
у звуках великого дзвону, так також покаянний настрій у В. пості, хоч має ту
саму ціль, а саме пізнати Божі добродійства, але це пізнання зноситься вище над
тамтим, що так вимовно виражає одушевлення Божою добротою. Тут ці добродійства
стосується до себе. Тому вже й у стиху є згадка на Божі, повеління". А
Божі прикази, то не забаганки бутного, але це вияснення вічного і незмінного Божого
Проводу на те, щоби ми не ходили в незнанню свойого призначення. Тому мудрий
таких приказів не може поминати. Як в непостовій утренні взірцем до кінцевих
слів запіву: "Бог Гдь"... - „благословен грядий во імя Гдне" був
тропар Святого, так тут у постній утренні в запіві Аллилуя" нема місця на
такі взори. Тут верховодить гадка, звернена до нас самих, що зближається до нас
час суду. Як на початку церковного року ми чули, що хто любить отця, або матір,
або і т. д. паче мене, ність мене достоїн",[13]
так тут у в. пості певність цього факту, приходу Христа на суд, що виражується
у співі "Аллилуя", льогічно доконує цього, що кождий "забивает
отця і матер... токмо печеться о страшнім суді, како предстати Богу"[14].
Подібно, як пророк Ісаія, коли побачив у видінню Бога, настрашився самої гадки
цього видіння, хотяй відчув, що ідея цього видіння конечна до засвідчення
правди, так і наша Церква співом "Аллилуя" насуває на своїх дітей
страх перед неминучою конечністю Божого суду, але й рівночасно дає вираз довіря
в Божу святість тим, що зараз по „Аллилуя" каже співати Тройчні.
Другою причиною гріха є малодушність до борби з похотями, що
воюють в нає і поза нами. На ту причину, як також і на середники до усунення її
вказує другий стих на "Бог Гдь...","Обишедше обишодше мя, і
іменем Гдним противлялся їм". В непостній утренні треба нам вказати на ті
причини, з яких виходять пристрасти і внішні вороги чесноти, що силуються
піймати нас в сіти гріха. Тому в такій утренні робить це устав знеслими
степенними св. Йоана Дамаскина на те, щоби відтак в прокімені коротко ствердити
позитивну життєву засаду, а потім в Євангелію вже таки приймити той образ
життя, що його словом і ділом назначив Христос, а на доказ такого приняття
опісля вже чинно, йдемо і цілуємо ту книгу Христового життя. Та в постній утренні
те все відпадає, бо хто в тім ще не освідомлений, то піст для такого
безуспішний. Тут коротко і просто і ясно: ,,Правді научітеся живущії на
землі", бо від Бога належиться нам суд, а в нім праведним заплата, а
грішникам кара.
Недовірчиве понимання нещастя цього життя і самої смерти є
причиною гріха. Щоби нам дати цього мужнього духа, в якім ми відчували би, що
прикрости життя і сама смерть є лиш огнем, що очищує від непевної дочасности до
щасливої вічности, то в непостній утренні скріплюємо себе в цім словами
третього стиха: „Не умру, но жив буду, і повім діла Господня". Грозили
мені, але я на ті грозьби відповідав: "Страха вашего не імам убоятися,
ніже соблазнитися, яко с нами Бог"[15].
А в Вел. пості третій стих є: „Зависть приймет люди ненаказанния".
Необізнаних з Божим законом людей, неправедних переймає зависть. Їх бута кличе Бога
на суд. Та така ніби відвага грішників є тільки до суду, бо на суді ця бута
буде обернена в страх. Непохитньої мужности набуваємо в кождій утренні, а саме
у покаяннім чині по євангелію, в 50 псальмі і в дальших виразно покаянних
молитвах і стихах, де після прикладу розбійника на хресті кличемо помилування.
Так покріплені відвагою, взиваємо заступництва наших наших св. Покровителів
східньої Церкви в молитві:„Спаси, Боже люди твоя..." з 12-разовим:
"Господи помилуй" і закінчуємо цю часть утренні возгласом з надією,
що Божа милість, доброта і милосердя нас не вижене, а милостивно прийме. До
особлившої мужности заохочує нас устав в чотирьох перших тріодних неділях в тій
части утренні, в покаянних молитвах, Покаянія отверзи ми двери..."
"На спасенія стези..." і "Множества содіяних мною зол..."
Тільки в Христі одиноке наше спасення, а хто цього не знає,
то таке незнання стається у нього четвертою причиною гріха. Противно, коли
опремося на цей угольний камінь, яким є Христос, то не захитаємось по віки.
Тому й четвертий стих на „Бог Господь..." є: "Камень, єгоже небрегоша
зиждущії, сей бисть во главу угла: от Господа бисть сей: і єсть дивен во очесіх
наших". Хотяй не розуміємо вповні Божого Провидіння, але віримо, бо бачимо
наглядні факти, на яких опирається наше знання. На тих фактах дивного Божого
Провидіння основується дальша часть утренні, що оспівується в каноні. Ця
послідовність Божого Провидіння, як дальшого й остаточного Божого явлення
оказується в В. пості в четвертім стиху на "Аллилуя": "Приложи
їм злая Гди, приложи злая славним землі". Не дуріться, бо то, що вам
належиться, стріне вас. А коли не хочете того зла, то покайтеся, поки час. В В.
пості для виразнішого засвідчення Божої правди, а рівночасно, щоби унагляднити
святість у явленню Бога в тілі, то мало згадується і просто лишається другі
моменти дивного Божого Провидіння, а тільки до IX і VIII пісні, які основані на
згадці про Воплочення Божого Сина, добирається за порядком одну з других канонних
пісень і в цей спосіб повстають великопостні Трипіснці, які мають нас зблизити
до Херувимського потрійного Свят".
4. Вузчий огляд науки в поодиноких тижнях В. посту
Час св. В. посту, який - через зимні мясниці - наступає по
річнім празнику Богоявлення, або Просвічення, має на ціли те просвічення, яке
подав устав в першім курсі своєї науки, перенести в область нашої волі.
Незгідність Христової ідеї з реальним, дійсним нашим життям мала нас в зимних
мясницях довести до того, щоби ми, вступаючи у в. піст, були вже освідомлені
про нашу виновність вміли відділити в своїм життю те, що внесли до нього наші
забаганки і пристрасти, від того, що є в нім природне і мудре і тим самим
оправдане. Тому вже в першім тижні В. посту підіймається устав того, щоби
набуті, життєві наші забаганки і пристрасти в їді, питтю, уборі, мешканню і т.
д., які вже сталися немов другою нашою природою, взяти у тверді карби Божого
ладу-закону. Щойно на тій основі Божого порядку вказує устав особлившими собі середниками
у другім тижні В. посту дорогу до правости, на якій у третім тижні заохочує до
мужности через поклін хресту, щоби вже в четвертім тижні В. посту через
здержаність дійти до панування над собою. Щойно так скріплених морально у
володінню над своїми забаганками і пристрастями в кінцевих трьох останніх тижнях
В. посту підносить нас устав вже вищими, христіянськими середниками покори і
лагідности до такого просвічення в любови, у якім вже самим життям переходими
до морального нашого воскресення, яке оспівуємо в найбільшім, тріюмфальнім,
річнім святі Великодня. Розберемо це після вказівок уставу подрібно в
поодиноких тижнях В. посту.
І
Памяткою вигнання Адама з раю, яку обходиться в неділю
Сиропусну, як граничну між зимними мясницями і В. постом, Церква виказала нам,
що у тій, хоч і гіркій карі містився заразом і завязок спасення. Бо Бог не на
те вигнав Адама з раю, щоби він у безвиглядности й розпуці безнадійно блукав по
землі і всі свої забаганки і пристрасти пустив у дикий танець своєї самоволі
але, щоби досвідом цілого свойого життя, поволи і постепенно доходив до цеї
мудрости і переконня, що сам зі себе нічого не може, а вся його вартість і сила
лежить у свідомім і свобіднім захованню Божого ладу закону. Тому тут, у В.
пості в чудний спосіб, вже самими зовнішніми, великопісними практиками, тягне
нас Церква до того, щоби ми не змушені фізичною конечністю, але добровільно
самі ввійшли на ту дорогу вигнання і відреклись себе, обмежуючись у всіх
життєвих наших вигодах, щоби всі наші давні вимоги і пристрасти, які ще
донедавна неповздержна наша фантазія уважала за конечні й потрібні, а про які
ми щойно у зимних мясницях переконались, що в життю можемо обійтись без них,
вже тепер взяти у тверді карби Божого закону.
Основою нашого ділання не можуть бути самовільні забаганки
нашого серця, бо тоді не нам буде користь, а злому духови, який, гніздиться у
наших серцях "[16].
І так, як в крузі Різдвяного свята усталив устав віру, як цей найвідповідніший
чинник, який має кермувати нашим життям, так тут, у В. пості, вже в першім його
тижні вертається устав до цеї мудрости життя з віри і завершує її в І. неділю
В. посту в нюже православіє воспоминається". Цею згадкою хоче устав оперти
наше покаяння на правильности y Bipi.
Правильність і законність вже у матеріяльнім світі є така
очевидна, що без них не можна собі навіть представити цього світа. Тож коли вже
цей зовнішній лад і порядок являється немов душею всесвіта, так що формальним
предметом всіх наук є всебічне шукання правильности, ладу і міри, без огляду на
те, чи це шукання буде відноситись до чисел, фігур, звізд, тонів, красок, чи
кождої іншої річи, то найвищою наукою дня нас буде всетаки наука, яка навчить
нас знаходити такий самий лад-гармонію у нашім життю. А в моральнім порядку
життя образом такого ладу буде все добре зорганізоване військо. Коли військо
буде зоружене, а некарне і нездисципліноване, то все буде тільки страшною
ватагою розбишак. Так і чоловік, як моральне єство, зоружене розумом і
свободою, зійде на бездоріжжа хаосу, коли свідомо і добровільно не підчинить себе
імперативам вищої Божої Мудрости.
До такої беззастережної субординації Божому законови мають
нас потягнути приміри таких святих, які за життя були жовнірами і як такі
підчинювались приказам команди. Тому вже в першу суботу В. посту каже устав обходити
памятку жовніра, св. Мученика Теодора Тирона[17].
Рівночасно в ту саму суботу памяткою дивного заховання посту тими христіянами,
які — мимо хитрого пляну Юліяна Відступника - були непричасні в самовільній
ідоложертвенній поживі, а вдоволились звичайними вареними зернами пшениці
(коливо), вказує устав тою загальною, у всіх народів піднесеною до якогось
релігійного культу, стравою[18],
на ту, злучену з захованням в життю вищого Божого закону, правду, за якою, як
дальший наслідок йде вже нагорода воскресення, бо коли зерно не впаде до землі,
то само лишаєьтся, а коли ввійде в землю, то приносить богатий плід".
(Іван ХІІ, 24). Такою памяткою св. Теодора Тирона, як також одиноким вже після
Минеї, полієлейним святом у в. пості св. 40 Мучеників (9. ІІІ.), також
жовнірів, хоче Церква вже на початку цього св. часу приготовити нас до цього,
щоби ми були вже так утверджені у вірі і так беззастережено і твердо стояли при
Божім законі, щоби з повною свідомістю, серед найгірших життєвих обставин могли
повторити слова XVII Катизми, яка тепер в недільних утреннях приходить замість
"полієлею", а які таким могучим акордом завершують першу статтію в парастасі:
"Яко аще би не закон твой поученіємоє бил, тогда убо погибл бих во смренії
моєм; во віки не забуду оправданій твоїх, яко в них оживил мя єси".
Де як де, але у вірі правильність і субординація тій правильности
мусить бути. Хто хочби в однім тільки случаю не підпорядкувався у вірі, той тим
самим нарушує весь Божий закон; а хто нарушує порядок, той руйнує загальне добро,
яке без порядку не може істнувати.
II.
На основі так поставленої правильности у першім тижні В.
посту, за якою для осягнення вищого добра мусить іти й воля, підчиняючися тій
правильности, подає Церква в другім тижні і в другу неділю В. посту свою пропозицію
до зміни нашого життя. Колиж ця правильність опирається на надприродних основах
віри, то тим самим на такій правильности оперта й зміна життя не може бути тільки
зовнішня, поверховна, але глибока, внутрішня, яка стреміла би до осягнення
такого надприродного нашого добробуту, який, як найтісніше з нами злучений,
обявлявся би у моральній нашій правости. А така внутрішня, моральна наша
правість може бути осягнена тільки покаянням. Тому вже з відданням, празника
Богоявлення і на протязі зимних мясниць устав нашої Церкви звертає нас до покаяння.
До покаяння чули ми виразне візвання ще в неділю по Просвіченню, коли уставове
євангеліє тої неділі кінчалося словами: „Оттолі начат Ісус проповідати, і глаголати:
покайтеся приближися бо царство небесное". (Мат. IV, 17). А тут, в
євангелію другої неділі В. посту вказується вже немов на овоч покаяння, що
міститься у безмежнім змісті Христового висказу: „Чадо, отпущаються тебі грѣхи твої".
(Марк. ІІ. 5). Ті слова, на території початкової діяльности Христа, в
Капернаумі, стались іскрою, яка запалила і поділила його авдиторію на два
табори. Одних, що відчули властиву область післанництва Христа і себе підчинили
Йому, вступивши на дорогу покаяння, і других, які лишилися в нерозкаянню. Тими
послідними були фарисеї, хотяй представляли себе упривілейованими в Бога і тому
не вміняли собі за вину обиджувати, зневажати, насміхатися з других. Тому то
дорога до покаяння для них була замкнена, бо вони, утверджені в такім своїм
упривілейованню, шукали в Христа увільнення тільки від дочасних, зовнішніх
нещасть, бо своєї внутрішньої, моральної виновности вони не бачили. З причини
такого їх психічного наставлення мали вони замкнені очі на дивні діла Христа, а
їх серце лишилося без вражіння на почуту правду, бо слово Христа не найшло в
них рефлексії свідомого й охочого розуміння, а як пустий, беззмістовий звук
відбилось об їх уші. На них сповнилися слова пророка Іcaït (VI, 9, 10): "Слухом
услишите і не уразумѣєте: і видяще узрите і не увидите: Одебелѣ бо серце людей
сихъ, і ушима своїма тяжко слишаша, і очи свої смѣниша, да не когда узрять очима,
і ушима услишать"... Тому й Христос, знаючи безвиглядність покаяння в
фарисеїв, уникав їх, а радо приставав навіть з явними і великими грішниками[19],
які скорше від фарисеїв давали запоруку навернення.
Так також і наш устав зробив. На боці лишає тих, що не по
правильности в вірі, а своєю тільки фантазією виробили собі свою спеціяльну
правість, а в особлившу свою опіку бере тих, які обєктивно і правильно
розуміють і відчувають свою правість, бо лиш перед такими буде отворена дорога
до морального поступу і досконалости, які на Бога і вічність глядять так, як
каже віра. Таким у відношенню до Бога все щось буде бракувати, а буде
бракувати, а тим самим їх, хочби й давно розпочата праця в досконалости, доки
жиють, ніколи не буде завершена. Такі тільки характери є спосібні до поступу,
зближення себе до ідеалу в осягненню надприродного добра - тому їх провадить
устав в дальших тижнях В. посту. Але, щоби й для тих, які вже в основі свойого успосіблення,
через систематичність у фарисейській поверховности стались неспосібними до
покаяння, бодай щось, що ще вдасться зробити і тим самим і зглядом них
вивязатися, які вже явно, немов серед білого дня грішать, то для таких призначені
високі пророцтва Ісаії, які приписує устав читати на VI часі, себто серед
білого дня, в саме полудне.
III.
На фундаменті так глибоко понятої правости, щож ліпше може
нас до неї заохотити й ободрити, як не знамя побіди нашого Спасителя - хрест?
Тому й найближча, третя неділя посту є хрестопоклонна. Ті, що вступають на дорогу
правости, в хресті набирають вже мужности. А тоді перед ними уступає
дотеперішній ангел-сторож, який огненним мечем боронив вступу до раю, бо
хрестом проганяється страх перед самою смертю, за брамами якої несеться вже
голос нашого Спасителя: знов війдіть в рай[20].
У такім значінню, що тягне аж до такої мужности в осягненню
внутрішньої правости, може тут, у цім часі, найскорше від четверга третього
тижня посту[21]
припасти радісний празник Благовіщення Преч. Діви Марії. В цім празнику, побіч
тріюмфу Божої Правди, підноситься також Преч. Діву Марію, яка, як перша героїня
в борбі зі злом, заохочує нас до такої самої мужности. Тому вже тут співаємо їй
побідні пісні, як вибраній Володітельці.[22]
Хрест, як знамя смерти і побіди нашого Спасителя, є оруддям,
що має нам додати не тільки відваги на дорозі життя, але рівночасно й вказати,
чим маємо ми піднестись до володіння над нижчою частю нашої природи. Тому хрест
лишається на тетраподі до поклонення на цілий майже четвертий тиждень В. посту.
Як пісня при поклоненню хресту: „Кресту твоєму покланяемся
Владико і святое воскресеніє твоє славим", для плиткого розуміння є
нонсенсом, бо поверховний погляд на життя не розуміє й не може поставити побіч
себе таких понять, як "хрест“ і „владика", так після глибшого й
Божого розуміння життя, якраз ті поняття є зі собою у найбільшій гармонії. Бо
ніколи не буде добрим, христіянським володітелем і наставником той, що буде
розуміти своє верховне, родинне, суспільне, національне, а тим більше церковне становище
тільки так, щоби легко, без клопоту, тільки панувати, давати розкази, без
рівночасного фактичного і дійсного відчуття їх виконання. Такий все буде тільки
тираном, але ніколи христіянським володітелем, „владикою". Тому при кождій
згадці на хрест згадується все в наших богослуженнях і кождочасне державне,
світське начальство, яке в першій мірі має бути сторожем зовнішнього порядку і
яке дорогою правного примусу, карними своїми законами і розпорядками має
стреміти до зовнішньої моральности, щоби не було публичних насильств, згіршень,
пиятик, розпусти і т. п. Тому „да тихоє і безмолвноє житіє поживемъ во вся- комь
благочестії і чистотѣ", каже св. Ап. Павло в листі до Тимотея (II 1-2),
"прежде всѣхъ, творити молитви, моленія за вся человѣки: за царя, і за
всѣхъ, іже во власти суть". В такім розумінню, то все, при згадці на
хрест, на місці будуть ті слова в наших богослуженнях, які відносяться до такої
світської влади, яка не руководячись само волею, а сповняючи справедливість,
навіть в моральних ділах людей, причиняється до загального порядку.
IV.
Хрестом уводить Церква у наше життя не тільки чесноту
мужности в осяганню внутрішньої нашої правости, але рівночасно в четвертий
тиждень і четверту неділю В. посту хрестом закріплює у нас моральну чесноту повздержности.
Бо як в руки світської влади є вложена Провидінням тільки зовнішня спонука до
повздержности, то Церкві, яка має берегти чистоти моральних засад людей і яка
йде до внутрішньої моральности дорогою етичної дисципліни, дав Бог такі
середники, якими може впливати на тайні і скриті людські діла. Тому то
неповздержним подобаються тільки такі бесіди, які схлібляють їх пристрастям, а
найсильніші і найбільше переконливі аргументи проти їх пристрастей будуть вони
відкидати як собі ворожі, або, як то кажуть, притиснені до кута, на зверх
будуть навіть потакувати, але хиба лиш на те, щоби скорше збутися того, що їх
переконує. В цім огляді неповздержні подібні до глухого і німого, який є все
без вражіння на словний аргумент. З цеї то причини наводить устав в євангеліях
з четвертої суботи і найближчої четвертої неділі посту ті місця, де подаються
уздоровлення таких глухих і німих. Наука про повздержність може мати успіх
тільки для тих, що вже покушали овочів повздержности, а для глухих і німих має устав
певніший і сильніший аргумент, а ним є згадка на померших. Таку згадку робить
устав в другу, третю і четверту суботу В. посту. Ця згадка, це немов граната,
що має розбити стіну упереджень неповздержних. Бо скорше чи пізніше, голос
Божої правди мусить таки прийти до нашого серця і то як не тепер, то при
воскресенню мертвих коли то, сам Господь в повелѣнії, во гласѣ Архангеловѣ, і
во трубѣ Божії, снидет с небесе". (1 Солун. IV, 16).
Коли у воєнній штуці явними нападами і стрілами не можна
здобути укріплень, тоді уживають тайних і укритих середників, а ними є підкопи
і підкладання мін, якими напевно і найсильніші укріплення висаджується в
воздух. Подібними підкопами в моральній области, якими можна збурити і найсильнішу
стіну упереджень неповздержних, є молитва і піст. На ті найуспішніші середники
вказує Христос, а за Ним i Церква, коли в четверту неділю В. посту каже читати Євангеліє,
в якім говориться, що: „Род сей нічимже может ізити, токмо молитвою і
постом". (Марк. ІХ. 29).
Молитва, як глибше розуміння мудрости Божого Провидіння, і
піст, як всякий рід уморення тіла і пристрастей, є найпевнішими середниками,
якими можемо вступити на дорогу повздержности і вірою ходити в Божім законі. Молитвою
і постом підносимося до загальної і необмеженої ціли нашого буття, якою є Бог;
ними пізнаємо, що чоловік, це таке єство, яке, хотяй само в собі не має початку
життя, то мимо цього Бог оказався необмеженим в терпінню для того черва, якого
називає чоловіком. Бо чоловік, хотяй і гордить Богом і відказує Йому свого
послуху, вище ставляючи камінь - ідола від Бога, то все те перетерпів Довготерпеливий
і каючимся чоловіком тішиться, наче якою дорогою знахідкою. Тоді кріпить його,
піддержує, одушевляє, заохочує, і пригортає до себе, наче своє життя. До такого
правильного поняття про Бога доходиться якраз молитвою і постом. А хто вже
дійшов до того, такий не буде вже ставати побіч з Богом і немов торгуватись з
Ним за своє спасення. Такий не буде домагатись від Бога запевнення, поруки,
(завіту, клятви)[23] у Божій
прихильности і праведности, бо він не буде вже вагатись, чи має жертвувати Богови
свою независимість, чи ні. Для такого не лишається вже інше відношення до Бога,
як дитинне, безуслівне віддання себе Його св. волі.
V
Тон такого беззастережного віддання себе Божій волі пробивається
вже у пятім тижні В. посту. Цей тон завершується четвергом Великого канону,
суботою Акафістовою i Ѵ неділею В. посту. В четвер каже устав впасти до землі, щоби
більше не падати в сіти гріха[24],
а в суботу Акафістову зн. несідальну, каже стояти, щоби піднісшись вже новим
єством, могли загріти волю до нової активности, готовости до ділання[25].
Тому що чоловік вже своєю природою, як enѕ sociale, звязаний з другими людьми і той, що так
беззастережно відданий Богови, не маючи нагоди безпосередно реалізувати свойого
настрою в діланню для Бога, не бачить нічого іншого, тільки один свій обовязок,
а саме: у всіх можливих йому життєвих обставинах служити своїми спосібностями
слабшим від себе. А це вже чеснота, до якої не можна піднестися природним умом;
то чеснота покори, що виросла вже на надприроднім христіянськім грунті. Рівночасно
з наставленнями, які подає Церква про повздержність в тижні, в якім кланяємося
хресту і то від середини (середи) того часу, рівночасно в другій части В. посту,
каже устав додавати, аж до середи страсного тижня, на Літургіях Преждеосвящених
Дарів ектенію о готовящих ся ко святому просвіщенію". В цій ектенії
просимо, щоби Бог тих, що приготовляються до такого просвічення, „утвердив і
укріпив; просвітив просвіченням розуму і благочестія; сподобив у відповіднім
часі купіллю другого істнування, відпущення гріхів і нетлінної одежі; породив
водою і духом; дарував совершенство віри; зачислив до свойого, святого, вибраного
стада" зн. такого вже товариства, де всі творять одно, де вже нема, ні
Юдея, ні Єлина, ні раба, ні свобідного, мужеського, ні женського пола, а всі
творять одність в Христі"[26].
Коли Церква лишає вже за собою чотири перші тижні перебутої, великопісної
практики, в яких тижнях подав устав образ служби людського ума після чотирьох,
моральних чеснот: мудрости, справедливости, мужности і повздержности, до яких
дійшли вже й погани своїм природним пізнанням, а які уподібнює устав в тім
місці[27]
до такої ж служби в старозавітній скинії, зв. Святая, де "священици вину
вхождаху служби совершающе", то від тепер, від Ѵ тижня В. посту подає
устав образ такої служби, яку в старозавітнім обряді сповняв тільки раз в рік
первосвященик, у другім місці скинії, звані Святая Святих, де єдиною въ лѣто,
един архієрей, не без крове, юже приносит за себе, і о людских
невѣжествіїх". А це вже образ служби і беззастережної відданости Богу
покорою, до якої доходиться вже вищим просвіченням.
Христос, це правдивий Бог, хоч і скритий в образі чоловіка і
хоч прийшов не на те, „да послужать єму, но да послужить"[28],
то якраз ціною такої своєї служби, такого свойого життя заінтересував нас Бог
своїм Божим Духом, в якім лиш одно бачимо, а саме тріюмф вічної Правди і
радість Бога ізза спасення своїх сотворінь. Є такі, що не спостерігають цього
Божого Духа, як ті фарисеї, які волять тим, що їх менше коштує, себто кровю
волів і телят служити ідолам, як тим образам своєї непокірної фантазії, ніж
більшою, бо життєвою таки ціною, немов власною кровю, а це безоглядною покорою
служити такому, після Божого Духа, живому і правдивому Богови[29].
А хто догляне того Божого Духа, як та грішниця Марія Єгипетська, якої пам'ять каже
устав обходити якраз в Ѵ неділю посту, а в Минейнім порядку також менше більше
у тім часі (1 IV), то
такий безоглядною покорою служить живому і правдивому Богови. Тому що живий і
правдивий Бог жиє у своїх сотворіннях, то кождий, хто Йому безоглядно відданий,
той доброзичливий для всіх, з ким стрінеться.
Таким почуванням покори воскресив Бог наше довіря до Нього,
яке ми стратили були через гріхи[30]
і тому аж тепер в тім часі приходять слова: „Воспойте Господеви піснь нову"[31].
Колись в зимних мясницях кликала Церква до нас: "Воспойте нам от пісней
Сіонских..." А ми, відчуваючи свою негідність, питалися: „Како воспоєм
піснь Господню, на землі чуждей?..." Чого тоді ми не могли зробити, то аж тепер,
вже в другій части цього найважнішого часу в річнім, церковнім уставі В. посту,
ми підіймаємося і вже в найближчу Акафістову суботу співаємо Непоконаній
Побідниці (Возбранной Воєводѣ побѣдительная) таку нову, Сіонську пісню за дані
нам побіди. Тут аж вдаряє в очі, що не йде в тих піснях тільки про ті історичні
дані, наведені в Синаксарі Тріоди з того дня, але радше благодарення за ті
побіди, нами тепер віднесені при помочі тої самої Побідниці, за те, що ми вже
тепер, в новім завіті, через нову чесноту покори сталися новим Ізраілем,
вибраним народом, царським священством[32].
VI.
Хто так безоглядно відданий Богови, що зі всею щирістю, у
всіх подробицях піддається Божому законови, тоді на тім непорушнім царстві
Божої волі родиться в такого безмежне довіря до Бога, яке творить душевний
спокій і радість. А це вже такий стан душі, що його означуємо чеснотою
лагідности (кротости). Тої чесноти учить нас VI тиждень і неділя Цвітна. Такого
наслідку лагідности, яким є радість і мир з Богом, що „превосходяй всякъ умъ"[33]
наповняє, серця вибраних, не розуміють ті, що шукають не спокою душі[34],
а чого іншого, що сходять на манівці служення ідолам, які витворила собі їх
непокірна фантазія. Такі не шукають правди і тому не можуть вязатися нею, як це
бачимо в Юди. І навпаки, Марія щирістю своїх почувань відчула глибину Божої
правди в Христі і в лагідности при ногах Ісуса найшла спокій душі[35].
В чудових образах - символах представлена тут ця чеснота лагідности. І так,
лагідність, це безпечність, оперта на довірю до Бога, Його силі і волі нами
опікуватись. Таким символом супокою праведника, це образ льва, як найсильнішого
між звірями, що заживає спокійного відпочинку по віднесеній побіді. Осел також
символ мира, а винна лоза, що родить овоч, якого напій веселить, є символом душевної
радости; а молоко, це символ невинного, дитинного задоволення[36].
На тій чесноті, яка являється для нас немов якимсь духовним
цвітом близької пасхи, коли то вже дозріваючий овоч цього цвіту дійде до повної
зрілости в день Воскресення, кінчиться Постова Тріодь, а зачинається Цвітна.
Дні св. Чотиродесятниці кінчаться пятницею VI тижня посту[37],
а дні від суботи Лазаревої до Воскресення, це такий час в річнім церк. уставі,
який завершує св. Чотиродесятницю, а рівночасно розпочинає час св.
Пятьдесятниці.
Як оливна галузка в дзьобі голуба була для Ноя знаком певної
і вже близької радости з причини помирення з Богом, така сама галузка, вирита
на христіянських камяних нагробниках, є символом надприродної радости тих, яких
тіла спочивають під тими каміннями, так обряд нашої Церкви посвячувати в Цвітну
неділю "ваія" - галузки пальмового дерева, а в нас вербові прути -
лозу і при мированню[38]
роздавати вірним, має нам пригадувати не тільки ту історичну подію, яка збулась
при вїзді Христа до Єрусалиму, але передовсім радість нашого помирення з Богом у
В. пості. Ми, що дні В. посту переживали в гіркім, покаяннім настрою душі, чули
себе дуже далекими від надприродної радости. Тоді, крім виїмкових днів, якими є
все суботи і неділі в нашім уставі, не сміли ми підносити заспіву на утренні
"Бог Господь... благословен грядий во імя Господне", а тільки
„аллилуя", бо чули тільки грозячий суд Божий над нами, а не знали ще тої
дороги, по якій нам іти. Так тепер, пізнавши її, вже в Цвітну неділю витаємо нашого
Спасителя, як першого на тій дорозі, що йде в імя Боже, а рівночасно
наставляємо себе на життєву дорогу нашого власного блаженства і виявлення в
собі Бога, яке то виявлення в дочасности має дійти до повної радости з тріюмфу
вічної Правди, що веде нас до безсмертности. А це вже наука найближчого,
страсного тижня.
VII
Великий, страсний тиждень, це семий з черги тиждень у B.
пості. В цім тижні розвиває наша Церква пізнаний у минулім тижні цвіт
христіянської чесноти лагідности до повної зрілости, у найвищу чесноту любови,
яка, доки тут жиємо, має розвиватися в життю аж до повного свойого завершення у
надприродну, щасливу вічність.
А) Деякі загальні обрядові завваги перед розглядом уставової
науки страсного тижня.
Як матеріяльне, зовнішнє Боже творення є освячене сімома
днями, чи періодами, так і наше моральне творення у свідомім і свобіднім
завершенню себе у найвищу досконалість, що остається христіянською чеснотою
любови, відбувається після тих самих етапів. А це узгляднює наша Церква у своїх
щоденних, тижневих і річних богослужебних кругах, що опираються на тім самім
часі. Бо як наша цілоденна, богослужебна акція відбувається, своїми знаними
чинами : Вечірнею, Повечерієм, Полунощницею, Утренню і чотирма Часами, що
завершуютсься Літургією, зглядно Обідницею, які ідеєю стягаються до числа сім[39],
так також тижнева служба в звичайнім октоїховім порядку, що має загально
покаянний характер, який, залежно від кождого дня тижня, що є пристосований до
особливших, знаних нам служб: Ангелам, Предтечі, Хресту, Апостолам і св. о.
Николаєві, знов Хресту, Преч. Діві Марії і всім Святим - завершується памяткою
Христового Воскресення, в неділю. В такий самий спосіб і цілорічний,
богослужебний круг нашої Церкви можна поділити на сім, зглядно вісім періодів[40],
які пересічно обіймають по сім тижнів, що найвиразніше виступають у Тріоднім
крузі В. посту і Пятьдесятниці. Поодинокі тижні В. посту відповідають покаянній
службі поодиноких Октоїхових днів тижня з тим тільки, що з огляду на цілорічну
науку, тут у В. пості розглядається усе всесторонніше і подрібніше, бо як
будними днями приготовляє нас Церква до публичного торжества, яким є все
воскресна служба кождої неділі, так у річнім крузі поодинокі тижні В. посту мають
нас вже основно і подрібно приготовити до найбільшого, річного і всенародного
торжества, Христового Воскресення, і то не тільки як до самої історичної
памятки, але ще більше до нашого все актуального, морального воскресення у
христіянській чесноті любови.
Число сім заховане у річних богослужебних кругах і в інших
східних обрядах. Напр., після вірменського обряду є тільки сім сталих,
неподвижних річних свят, а інші такі свята переносяться на неділю і то не після
днів місяця, а тижня, які то тижні є залежні від річних періодів. Таких річних
періодів, які є особливістю вірменської Церкви, є в них вісім[41].
Так само і Копти, після Олександрійського обряду ділять всі річні празники на
сім празників більших і сім менших[42].
Вони також не обходять осмидневного празничного круга (octava), а тільки семий
день свята.[43]
Дивне воно, що й у нашім природнім життю має своє примінення
число сім, бо по кождих сімох літах переходимо свою значну життєву
трансформацію. І так, до семого року життя доходимо до розумового пізнання, яке
по другій сімці літ дальшим життєвим досвідом угрунтовується пробудженням нових
природних сил. А вже по третій седмиці літ доходимо до зрілости природних і
умових сил, які заокруглюються в 28, а ще більше в 35, 42 і 49 році життя.
Щойно по такім часі, як семій сімці літ пересічно усталюється й усовершується
умовий і моральний розвиток чоловіка.
Найнижчим ступнем розвитку нашого духового життя, обявленого
в любови, опертій на Христі, являється у щоденнім правилі Літургія, чи
Обідниця, а вищим обявом такого життя має бути в тижневій службі воскресна
служба неділі, так іще більшим, бо у відношенню до річного уставу значнішим і
найширшим ступнем нашого морального удосконалення, є річний празник Христового
Воскресення, який є тісно злучений з семим, страсним тижнем В. посту, а передовсім
Великою Суботою. Всі суботи в році є відзначені перед другими седмичними днями
особливішими богослужебними ціхами[44]
у христіянських східних обрядах, так що н. пр. Абісинці пішли в цім так далеко,
що у святкуванню злучили суботу з неділею. Тому в нас для пізнання уставової науки
якоїсь неділі не можна цього зробити без глубшої застанови над чтеніями
апостола і євангелія попередньої суботи. Тому також у вужчім огляді науки
поодиноких тижнів В. посту муситься виріжнити цей семий, страсний тиждень, а
передовсім суботу, як таку, що в особливший спосіб впроваджує у наше життя
християнську чесноту любови. Щойно на тлі такої моральної переміни, яку зробить
у нас ця чеснота, ми будемо могти у дальшім Тріоднім часі Пятьдесятниці творити
дійсну й ідеально обєднану з собою, христіянську суспільність - Церкву, як
дальший етап Вчоловіченого Бога, на те, щоби потім, доки жиємо, з новим днем, тижнем,
чи роком, за вказівками уставу знов увійти в нове, але вже вище розуміння Божої
Мудрости. А таким своїм життям ми, обєднані Божою любовю, лучимо в собі минуле з
майбутнім і тим завершуємо семий і остаточний день чи етап зовнішнього Божого
Творення, що остаточно буде заокруглений воскресенням мертвих і будучим віком.
Б) Огляд уставової науки страсного тиждня.
Перші три дні страсного тижня постепенно вводять нас у
розуміння христіянської чесноти любови. В основу цеї чесноти кладе устав
чистоту, без якої неможливо оглядати Бога, бо тільки блаженні чисті серцем, яко
тії Бога узрять" (Мат. V. 8). На таку чистоту вказує устав вже в перший
день страсного тижня - в понеділок у прикладі „ціломудренного" патріярха
Йосифа. Але тому, що й сама чистота (дівство) не вистачає до піднесення себе в
чесноті любови, то зараз у другім дні страсного тижня, у второк, ставить нам
устав перед очі притчу Ісуса Христа "О десяти дівах", в якій наглядно
бачиться, що саме дівство без оливи милосердя ще не управнює нас до олядання
Бога. Тому в страсну середу, на живім прикладі жінки-блудниці, яка злучила миро
любови з сльозами покаяння, учить нас Церква, що тільки покутою, злученою з
любовю, можна гідно послужити Богови, у противенстві до Юди, який мимо свойого
особливого становища - апостола, не піднісся до належнього розуміння вартости
мира-любови, а вище цінив злобу і гроші. Від тепер, почавши великим четвергом,
розвиває Церква у своїх страсних богослуженнях живу, драматичну акцію стрічі
цеї злоби в Юди і жидів з миром Божої любови в Христа.
Стріча правди з неправдою і любови зі злобою це питання, яке
все і всюди найбільше інтересувало людство. І хоч кожний чоловік мусить мати
якесь відношення до цього питання, то ніхто з людей, вже зі своєї природної склонности
до зла, не дав такої відповіди на це питання, як це зділав Христос на Голгофті.
Там дав нам Христос найвеличавіше поняття про Бога, бо вищого поняття понад цей
ідеал Божої любови не можна собі виробити. І якраз такою ідеальною і життєвою
відповідю Христа, найбільше переконуємось, що Він Божий Син, а Його діло, то
діло Божої любови. А коли Церква рікрічно розвиває цю акцію Божої любови у
своїх богослуженнях аж до кульмінаційної точки розпяття і смерти Спасителя в
Вел. пятницю і остаточного тріюмфу цеї Божої любови у світлий день Воскресення,
то таким представленням життєвих і реальних фактів кінцевого життя Христа на
землі, у яких то фактах людські, особисті і дочасні згляди цілком уступають
перед загальними, Божими, надприродними і вічними, то тим не тільки обективно
відтворює історичні образи, злучені з особою Божого Сина, але рівночасно і
субєктивно тягне нас до такої любови, щоби й ми для осягнення такого самого тріюмфу,
скріплені силою Христового духа, поконували природні сили наших людських
почувань і своїм життям реалізували той самий ідеал любови. Бо коли в Христі
така перевага духа робить те, що Христос морально обновлює, усовершує і
успокоює не тільки поодинокі близькі собі круги людей, але тою самою силою
ділає і на нас і на всіх людей всіх часів і відносин, то в історичнім дійстві
спасення людського роду така поява Христа була конечна для засвідчення нам
Божої любови на те, щоби й ми своїм життям, наразі морально, досягли такої
самої Божої природи. Бо коли таким здоровим коренем є безмежна любов Бога до
нас, що так унагляднюється в життю Божого Сина, то природним і конечним виявом
цеї любови, немов пнем такого коріння, мусить бути наша любов до Бога, яка мусить
завершуватися в любові до ближніх. Так як дерево зі здоровим коренем і пнем
завершується в галуззю, листю, цвіті і овочах, так і любов Бога до нас і наша
любов до Бога, яка мусить реалізуватися в щоденній нашій любові до ближніх.[45]
Цю найвищу христіянську чесноту любови, яка є союзом совершенства[46],
бо на ній опирається правдиве життя і щастя всякого розумного єства, має увести
в наше життя особливе богослуження нашої Церкви, яким є Вечірня з Літургією св.
Василія В.
І загалом, чотири рази до року, себто в навечерія найбільших
річних празників, а саме: Різдва Ісуса Христа, і Богоявлення, коли ті навечерія
не припадають в суботу ні в неділю, а також в Страсний четвер перед В. пятницею
і в велику суботу перед Воскресенням, приписує устав відправляти Вечірню з
Літургією св. Василія В. Злука Вечірні з Літургією перед тими найважнішими
річними святами, означує перехід від Старого до Нового Завіту. Такий перехід є
тісно звязаний з Воплоченням, Смертю і Воскресенням нашого Спасителя, як тими
зовнішніми свідоцтвами Божої любови. Тому в дні таких памяткових подій, як
реалізація відвічного пляну Божого Провидіння у таїнственнім переході Сина Божого
з нідр Бога Отця через лоно Преч. Діви Марії до життя нашої людської природи і
піднесення цеї природи до найвищого, самочинного пізнання її ціли в річнім
празнику Богоявлення, або неменш таїнственної другої пасхи, переходу Сина
Божого від життя сьогочасної, злученої Божої і людської природи до смерти (πασχα στσαυροσιμον), чи вкінці третьої,
властивої пасхи, себто такого самого таїнственного переходу Спасителя від
смерти до нового, прославленого життя, через воскресення (πασχα αναστασιμον), - приписує наша Церква лучити
Старий Завіт з Новим, у Вечірні з Літургією св. Василія В., щоби наглядніше
представити нам вартість нашої людської природи, що сталася предметом всего
зовнішнього Божого ділання, і що до гідного завершення своєї теперішньої
дійсности мусить лучити свої природні здібности з таїнственністю Божої любови,
щоби перейти до внутрішньої надприродної дійсности. Якраз, у річнім празнику
Пасхи - Воскресення, має завершитися наука нашого церк. річного уставу не
тільки так, як це було в празнику Богоявлення, де устав узгляднював передовсім
умовий чинник нашого духа, тут, в крузі найважнішого річного свята Воскресення,
побіч умового чинника, узгляднює устав вже й другий наш духовий чинник, яким є
воля. Тут, при помочі цих двох сил нашого духа - розуму і волі, підносить нас
наша Церква до такого стану, в якім наше природне ділання набирає вищої,
надприродної вартости. А це довершується якраз через цю найвищу христіянську
чесноту, якою є любов.
Приготованням
(praeparatio, παρασκευη)[47]
такої нашої пасхи є В. субота. Всі богослуження В. суботи є надзвичайні. Таким
надзвичайним богослуженням є Надгробна, або Єрусалимська утрення, зі своєю
особливістю, численними, особлившого напіву величаннями, до яких стихами є
цілий, найдовший псалом 118, що творить ХѴІІ катизму, яка вже від Вел. посту
заступає собою на недільних утреннях XIX катизму (полієлей). По великім
славословію і вході з Євангелієм[48],
читається на тій утренні це надзвичайне місце пророцтва Єзекиїла (ХХХVІІ,
1-14), про воскресення мерців. Опісля читаються вибрані місця з першого листа
св. Ап. Павла до коринтян (V, 6—8) і до Галатів (III, 13-14), в яких взиває нас
Церква до залишення за собою всякої закваски давних, наших примх, бо Христос,
що був пожертвований за нас, є нашою Пасхою. По апостолі слідує „аллилуя"
з уже воскресними, стихами: „Да воскреснет Бог..., Яко „ісчезает дим..., Тако
да погибнуть грішници..." (Пс. 67, 1-4), які відтак проголошуються у всім
світлім тижні перед загальним, воскресним тропарем: „Христос воскресе“... Але
властивого переходу - пасхи до надприродности, до життя у Божій любови, в якім
то життю ми чулися би вже іншими людьми, має довершити Вечірня з Літургією св.
Василія В. у ту, як називають наші церковні книги, преблагословенну“ суботу.
Вже друга стихира
першого воскресного гласу на "Господи воззвах...", що тут співається:
„Обидіте людіє Сіон, і подіміте єго, і дадіте славу в нем воскресшему із мертвих,
яко той єсть Бог наш, ізбавлей нас от беззаконій наших", має вказувати на
те підняття вже новозавітнього нашого Сіону, як цього найвищого, морального
нашого піднесення Христом, доконаного щойно вчорашньою памяткою Великої
пятниці. Всестороннє розуміння цього дивного Сіону доконується тут численними
старозавітними чтеніями, які є рівночасно підставою канонних пісень нашої
Церкви.
Наша Церква дала
нам можність подивляти Мудрість Божого Провидіння ще в попереднім річнім крузі
празників Різдва Христового і Богоявлення. Там також приписував устав
відправляти Вечірні з Літургією св. Василія В. Божа Мудрість проявлялася там у
всіх тих фактах, що їх малюють нам старозавітні паремії-чтенія, яких в Навечеря
Різдва Христового було 8, а Богоявлення 13. Але ця Божа Мудрість нас там ще так
не доторкала, як тут. Там, хоча ця Божа Мудрість, немов просякла наш ум у
празнику Просвічення, але не війшла ще до нашої волі і тим самим не війшла ще вповні
у наше життя. Але тут, коли ми вже перейшли вказані Церквою великопісні
празники, ця Божа Мудрість перейшла тепер, немов у конкретну форму Божої
святости, на те, щоби вона, пізнана нами ще у згадані празники, війшла вже
тепер до нашої волі у свобіднім виявленню її в реальнім, чиннім життю, вже як
наша правість-святість. Тому тут, в навечеря Воскресення, у Велику суботу подає
устав аж 15 таких старозавітних паремій-чтеній, у яких унагляднюється вже
правильність, законність і тим самим святість Божого Провидіння.
В навечеря цих
трьох, найважніших Господських річних празників, Різдва, Богоявлення і
Воскресення розпочинає ті чтенія одно і те саме чтеніє з книги Битія (І, 1-13):
,,В началі сотвори Бог небо і землю". Ця паремія тому читається у цих
трьох празниках і тому є перша, бо сотворення світа є початком зовнішнього,
мудрого, правильного і законного Божого ділання. А як незглубиме для нас це початкове
Боже ділання, обявлене в факті сотворення, таким є воно і в управі існуючого
вже світу, що продовжується у таких самих, зовнішніх фактах, кермованих наглядною
силою Божого Духа, представлених у всіх, дальших чтеніях, на вечірнях з
Літургією св. Василія Великого цих трьох празників. А всі ті факти мають
унагляднювати таке саме, також незглубиме Боже ділання, обявлене тепер у нас
самих в факті нашої моральної правости, до якої мали ми дійти щойно відбутими
великопісними практиками. А ця наша, внутрішня правість, що є неменше дивна від
тамтих зовнішніх фактів, опирається також на тій самій Божій законности і
святости, що виходить з любови, а реалізується нашим Спасителем.
Коли чоловік
входить у пізнання тільки зовнішніх, фізичних і механічних прав природи, з
поминенням внутрішніх і надприродних, тоді ті фізичні права часто будуть для нього
нерозяснені, бо в них стріне він примхи і самоволю сліпого припадку. Тоді
чоловік зі своєю свободою мусить згубитися у всесвіті, бо не маючи певної і
мудрої основи, на якій міг би оперти свою свободу, мусить пропасти в загальнім
детермінізмі. Такий чоловік, це невільник фізичного насильства.
Та наш устав
тепер, щоби вивести і нашу волю до висот такого морального імперативу, яким
були би ми в силі поконувати і фізичне насильство, наводить тут у Вел. суботу
богато прикладів і дивних фактів, якими вяже внутрішне пізнання нашого духа з
припадковістю такого, чи іншого зовнішнього факту, який, як такий, що зі своєї
природи належить до фізичного світа, мусить уступити перед внутрішньою,
моральною силою такого хотіння і волі, яка опирається і основується на
найзагальніших і конечних правах пізнання, що не вяжуться вже ані простором,
ані часом. Тому тут, у всіх тих дивних фактах, представлених у пареміях цеї
вечірні, домінує вищий закон духа над самим фізичним правом і тому ті зовнішні
факти, як - дивний пеηехід Ізраільтян через море, чи такий факт з пророком Йоною
або трьома молодцями в огненій печі – є представлені як другорядні, якими кермує
вища сила духа.
Чоловік сам із себе; без Божої помочі не може знестися до
такої моральної сили, яка була би всилі побудити та безглядно покорювати
фізичний закон. А це походить звідси, що ми вродилися вже на готове[49]
і вся вселенна була сотворена й устроена без нашого пляну. Тому, хоч з одного
боку потребуємо Божої помочі і Божого обявлення, щоби при їх помочі досвідом
цілого свойого життя доходити до пізнання таких, з гори нам даних загальних і
конечних прав духа, але й з другого боку відчуваємо рівночасно у собі таку
моральну силу і незалежність, що Бог, тому якраз, що є Богом, як у розумнім
світі духа, так і в фізичнім світі не може зділати квадратового кола, так також
і в моральній области нашого життя, без нашого співділання не може нам дати
спасення, бо тоді таке спасення булоб незаслужене, механічне.
А якраз з фактів, які подає наша Церква у тих богатьох
давніх, старозавітних чтеніях на вечірні з Літургією св. Василія Великого, у
Велику суботу маємо дійти до такого найзагальнішого закону духа, якого
загальність переступала би всякі можливі обставини часу і простору, а тим самим
ціхою такого закону мусіла би бути конечність. А коли так загально понятий
закон буде кермувати нашою волею, як це було з Мойсеєм, Йонсю, трьома
молодцями, тоді зовнішні факти не будуть для нас якимсь припадком, чи з зовні
походячим примусом, але у світлі такої абстракції такий закон стане мотивом
наших власних, самочинних і творчих діл, якими постепенно будемо створювати
себе в кождій годині й обставині нашого, чинного дня і тим станемось творцями
нашої власної безсмертности.
Так з цеї, наче подвійної сфери нашого істнування, себто
фізичної і духової дійсности, виводимо рації не тільки до природної ціли нашого
життя, але й до надприродної. І так вяжемо наше нутро з зовнішністю. А ланцюгом
є механічні права природи, які, коли будемо руководитись в життю таким
загальним і конечним законом, будуть для нас не примусом, але радше визволять
нас і до абстрактної віри позволять додати чинне, активне, життєве пізнання, за
яким піде й воля. Так за пізнанням і моральним відродженням доходить чоловік до
свідомости своєї безсмертности і відповідно до такого пізнання укладає всі діла
свойого життя. Таким чином з фактів, поданих уставом на вечірні 3 Літургією св.
Василія Великого у Вел. суботу, доходимо до такого конечного закону.
Колиж ми вже в часі Вел. посту віднайшли в собі ту гармонійну
єдність нашої природи у вищости духа над матерією і моральними чеснотами:
мудрістю, правдою, мужністю, здержаністю, а ще більше покорою і лагідністю, скріпили
моральну силу нашого духа, так тепер, звязуючи внутрішню нашу силу з цілим
рядом поданих Церквою давних, дивних, зовнішніх фактів з найбільше дивним,
який, колинебудь збувся в історії, зовнішнім фактом Христового Воскресення і
рівночасно топерішнім, вже внутрішнім фактом нашого морального воскресення,
підносимо тут, вже не так, як у тамтих річних празниках Різдва і Богоявлення обєктивне,
бо менше від нас залежне Боже ділання, але тут вже більше субєктивну і життєву
нашу активність до такого напруження нашого релігійного почування, виходячого
вже з любови, що за приписом уставу за всі ті, такі дивні Божі діла по VI
чтенію співаємо в прокімені: "Поєм Господеви славно бо прославися". А
вже по ХѴ чтенію, у другім прокімені взиваємо, щоби зовнішній, фізичний закон
підчинився внутрішній, моральній силі нашого духа і тому у стихах до цього
прокімена злучуємось зі всіми природними і надприродними елементами, які вже в
одно лучимо і взиваємо їх, щоби хвалили з нами Бога: „Господа пойте і
превозносите во вся віки". Тут, вже не через причинову реакцію,
індукційною дорогою досвіду, бо досвідом цього ніколи не ствердимо (во вся
віки), отже не а posteriori, як це ми стверджували на фактах у празниках Різдва
Христового і Богоявлення, а дедукційною дорогою (a priori), вищого, вродженого,
даного нам з гори пізнання права-закону, який так домінує над фактами, тут
представленими, підносимося до такого пізнання і так завершуємо тріюмф цього
закону над фактом - возгласом Трисвятого; „Яко свят єси Боже наш...
Тим возгласом переходимо вже до новозавітної Літургії. Та,
як в навечеря празників Різдва і Богоявлення, по тім возгласі співалося
"Трисвятое", а щойно у дні самих празників,"Єлици..." так
тут, у Вел. суботу, де вже так виразно ця Божа святість ідентифікується і наче
зливається з субєктивною нашою правістю - замісць, Трисвятого", приписує
устав також "Єлици..." 3 тої самої причини читається зараз той самий
Апостол, що й при св. Тайні Хрещення (Рим. VI, 3-11). А по Апостолі наступає
вже образове представлення нашого переображення тим, що священик в часі, коли
хор співає „аллилуя" із стихами псальма 131 (1-7): "Воскресни Боже
суди землі..." перебирається у світлі ризи, в яких читає історично
представлену подію Христового Воскресення з Євангелія св. Матея (гл. 28).
Взагалі мова, якою у днях Великого тижня представляють наші
богослуження той невидний корінь і незбагнене жерело Божої любови, є дуже
глубока і таємна. Такою об- разовою й алегоричною мовою Церква більше порушує, тішить
і почитає, як коли би те сказала отверо і властивими словами. Бо це є очевидне,
що богослуження тих днів мають не тільки в памяти відновити саму історичну
подію, як реалізацію Божої любови, але ті наші богослуження так ділають, що
всі, що беруть участь у них, підносяться рефлексією до необнятої
таїнственности... Ті образи, які тут подаються, ведуть нас від річей земних до
таких душевних переживань, у яких твориться і підсичується такий огонь любови
до Бога і ближніх, який знаходить своє завершення у надприроднім і небеснім
супокою і необнятім щастю. І в цім якраз лежить суть нашої моральної переміни,
чи переродження, того, що робить нас "новою тварю", надчоловіком. А
перехід до такого переживання, це наша новозавітня "пасха".
[1] Пор.
Круг празника Воздвиж. Ч. Хреста. "Нива" 1934. Ч: 10. ст. 352.
[2]
Пор. Празники Різдва Христового і Богоявлення. Нива 1935. Ч: 1. ст. 14.
[3] Пор.
Значіння зимних мясниць в науці річного церк. Уставу (Нива 1934 Ч: 2 ст.
62-67).
[4] гл.
Перша паремія Воздвиження Ч. Хреста | третя Богоявлення (Ісход. гл. 15).
[5] Ibid.
[6] Ibid.
[7] Діянія
(XVII, 23).
[8] пор.
полієлейні празники св. Преп. Отців і їх субота сиропусна.
[9] Слова
Євангелії із згаданої неділі.
[10] Пор.
Значіння зимних мясниць. Нива 1934, Ч. 2. ст. 67.
[11] Слова
стихири тріодної по утреннім Євангелію.
[12] Ріжниця
між практикою східньої і західньої Церкви щодо співання аллилуя" у В.
пості була в тім, що східня Церква це співала, а західня його залишала. Цю
ріжницю можна пояснити тим, що в лат. Церкві на перший плян висувається
історичну подію Воплочення Божого Сина (Пор. ноту під 2) у статті; „Круг
празника Воздвиження Ч. Хреста" Нива. 1934. Ч. 10, ст. 351) і тому інакше
значіння прибрало те слово аллилуя" у них, як у нас. Тому, що в нас дух
нашого обряду не вдоволяється самим зовнішім захопленням, хочби й такого
історичного факту, яким було Воплочення, але ціллю нашого обряду є в тім факті,
як і в другім такім самім факті, що має наступити при другім приход Христа на
суд, так до нас самих застосувати ті факти, щоби ми були так настроєні, щоби
вже тепер ми були готові до такої стрічі з Христом. В такім значінню приходить
те слово „аллилуя", майже у всіх наших богослуженнях перед єктеніями і
перед тропарями.
[13] Слова
евангелія суботи перед Воздвиженням Ч. Хреста.
[14] Слова
похоронної пісні.
[15] слова
пророка Ісаії.
[16] Слова
молитви при св. Т. Хрещення.
[17] Гісля
Минеї також менше більше у тім самім часі приходить памятка цього святого (17.
1).
[18] Пор.
проф. Хведір Вовк: Студії з української етнографії та антропології, ст. 183.
[19] пор.
Євавангеліє Третьої суботи В. посту (Марк. 11, (15-17).
[20] слова
кондака третьої неділі, хрестопоклонної.
[21] гл.
Типік о. Дольницького, ст. 273.
[22] перші
слова кондака Благовіщення.
[23] Пор.
апостол з четвертої неділі В. посту (Євр. Ví, 13-20).
[24] Пор.
стих: "Падуть в мрежу свою грішници...", від якого зачинаються
стихири на „Господи возвах, в середу на вечірни, перед четвером В. канону.
[25] Таке
значіння має в нас стояння підчас богослужень, а передовсім в часі св.
Пятьдесятниці. В такім розумінню стояння є вищою формою релігійного настрою, як
це будемо бачити в розгляді найближчого річного періоду, а тим самим стояння не
є нічим гірше від пасивного нераз клячання.
[26] Галат.
III, 28.
[27] Пор.
апостол V суботи (акафіст.) В. посту (Євр. IX 1-7).
[28] Слова
євангелія Ѵ неділі посту (Марко Х, 45).
[29] Пор.
Апостол Ѵ неділі посту (Євр. ІХ, 11-14).
[30] Пор.
тропар на VI часі з понеділка Ѵ тижня посту.
[31] Пор,
другий прокімен на вечірні в середу V тижня посту; Ісаія (ХХХХІІ 10), що
читається в четвер на VI часі того самого тижня; стих до прокімена на Літургії
в день Благовіщення і аллилуярій в Цвітну неділю.
[32] I Петра
II, 9.
[33] Слова
апостола цвітної неділі (Филипис. 1V. 7).
[34] Пор.
Мат. Х1, 29.
[35] гл.
Єванг. Цвітної неділі (Йоан XII. 1-9).
[36] Пор.
перше читання на вел. вечірні в Цвітну неділю (Битія XLIX, 8-12).
[37] "Душеполезну
совершивши чотиродесятницу..." Слова на славі на стиховні утрені в пятницю
Ваій. Дотеперішній час 6 тижнів посту по 7 днів робить 42, дні, а від того
віднявши 2 дні (субота Лазарева Цвіт на неділя), лишається рівно 40 днів.
[38] Пор.
Празники Різдва Христового і Богоявлення (Нива ч. 1. ст. 18).
[39] Бо ІХ
Час, що нагадує смерть Ісуса Христа, лучиться вже з вечірнею наступного дня і
словами свойого сталого великопісного тропаря "умертви плоти нашея
мудрованіє", як також кінцевою молитвою св. Василія В., в якій вже кождого
дня повторяються ті самі слова, які ще дальше продовжуються "да ветхаго
отложше человѣка в новаго облечемся", є вже диспозицією служби наступного
дня | вказує на ту Мудрість, яку вже докладніше розвиває Вечірня.
Також Ѵ час, який нагадує нам розпяття Ісуса Христа,
продовжується і завершується важнішим цілоденним богослуженням, яким і
Літургія, зглядно Обідниця.
[40] Гл.
вище.
[41] Nilles:
Kalendarium utriusque Ecclesiae. Il ст. 556.
[42] Nilles:
Kalendarium utriusque Ecclesiae. || ст. 693.
[43] Nilles:
Kalendarium utriusque Ecclesiae II ст. 724.
[44] Пор.
суботи і неділі перед Воздвиженням Ч. Хресте і по Воздвиженню, перед Різдвом
Ісуса Христа і по Різдві, перед Богоявленням і по Богоявленню; також всі суботи
у В. пості; також особливші узгляднення уставу, коли в суботу припаде навечеріє
Різдва чи Богоявлення.
[45] Пор.
Мат. (ХХѴ, 40 1 45); 1 Йоан (IV, 11 1 20).
[46] Колос.
III, 14.
[47] nap.
Nilles: Kalendarium utriusge Ecclesiae. Tom II. ст. 235.
[48] пор. о.
Р. С.: Плащаниця. (Нива 1933. Ч. 3. ст. 100-108).
[49] Пор.
перші слова тропаря на ѴІ часі, у вівторок першого тижня Вел. посту.
Немає коментарів:
Дописати коментар