Кілька думок про богослов'я Майдану

Ми часто пишемо про богослов'я чогось так, ніби всі вже знають про те, що саме є богослов'ям.  Тому часто богослов'я стає придатком до чогось основного. На мою думку, треба пояснити, що богослов'я є осмисленням і спробою висловлення божественної присутності у якійсь конкретній ситуації чи у феномені. Відтак, богослов'я Майдану є не стільки тим, що відбулось на Майдані, а тим, як Бог явив Себе у людях, які вірують в Нього і внаслідок цієї віри чи навпаки попередньої невіри, а відтак увірування в Нього, стають знаками Його присутності.

Друге - це треба напевно теж сказати, що явління Бога на Майдані, передусім, було явлінням Його як Істини, яка виступила проти брехні. Ми про це дуже часто забуваємо, одягаючи термін "брехня" в різного роду сурогати типу "корупція", "безвідповідальність" тощо. Майдан почався з того, що людей надурили, а вони виступили проти цієї брехні і, можливо, вперше назвали брехню брехнею. Коли я згадую перші дні Майдану і свої проповіді на молитовних вартах, більшість з них були про істину. про потребу говорити правду, свідчити правду.

Третє, це напевно страждання. Свідчення (гр. μαρτυρια) породжує свідків, іншими словами мучеників та ісповідників. В них Христос переміг світ і його силу. Те саме сталося і тут. Побиття студентів спричинило потребу визначитись чи ти на боці істини (в цьому випадку кволої і страждаючої) чи на боці брехні (сильної і торжествуючої. згадайте єхидність міліції). І це визначення співпало із запрошенням священиків до молитви. Співпало не випадково. Співпало тому, що справжнє свідчення істини неможливе без спілкування з нею і без прохання її (Істини) про силу для свідчення (згадайте літургійний діалог священика з дияконом перед читанням євангелія, а також молитву анафори, де говориться про предстоятелів церкви щоб вони "право правили Слово Його Істини").

І вкінці - суто християнське на Майдані. Від початків Майдану серед його учасників відчувались надто чіткі євангельські паралелі - побиття студентів, як побиття младенців, Янукович як Ірод ітд. Хто б що там говорив, а все ж Майдан у своїй суті був дуже християнським явищем. І в цьому була також його європейськість. Дух Європи створений християнською культурою, те, що зробило "просвітництво" є привласненням світом гуманістичних (антропологічних) аспектів наслідків християнської культури. По-суті дехристиянізація християнської моральності, розмиття лику Христа у проявах людськості. Майдан цього не мав.  Лик Христа там був видимий дуже чітко. Люди на Майдані не були лише гуманістами, вони прийшли туди в ім'я Христа і під натхненням Святого Духа. І це вони щоденно висловлювали усильними молитвами (каплиця ніколи не була порожньою), участю у Євхаристії (понадконфесійній), проханням про благословення перед заступанням на варту (самооборона Майдану), створенням молитовних наметів ітд.

Тобто богослов'я Майдану, на мою думку не є стільки як люди явили себе у конкретній ситуації, яка була їх релігійна, соціальна, тощо поведінка (це - феноменологія і релігієзнавство), а радше як Бог явив себе в цих людях в Україні тут і тепер. І як Бог втрутився в нашу ситуацію. І як Він з любов'ю поставився до нашого стражденного народу. І як Він і надалі буде підтримувати нас у наших змаганнях не за свободу України, гендерну рівність ітд, а саме за стояння на боці Його, як єдиної і остаточної Дороги, Правди і Життя. Бо змістом Божих явлінь і, відтак, богослов'я є надія на те, що наше стояння на боці Бога є правильним і Він як і колись залишиться вірним.

Еволюція негідності

Те, шо ми спостерігаємо зараз не є продовженням Революції Гідності. Насправді ми надто часто стаємо свідками радше еволюції негідності. На якийсь момент на два-три місяці нам вдалося пережити своєрідне преображення - видіння ідеального світу, ідеальної країни, ідеальних людських відносин. Люди з усіх сил намагались показати те, що вони здатні бути чесними, ввічливими, готовими на діалог навіть із ворогами. Це був євангельський образ і світ його вжахнувся. Вжахнувся трепетним жахом, жахом надприродного, такого, про який всі давно вже забули.

І відразу, щоб часом Гідність не стала надто очевидною, досяжною, гідною уваги, світ розв'язав війну. Війну криваву і підлу, війну, в якій важко побачити хто свій, а хто ворог, війну без правил, в якій Гідність відходить на інший план. План менш важливий, план, на який "зараз не час". 

І люди частково погодились на це. Погодились "об'єктивно", "обґрунтовано". Ввічливість змінила агресія, патріоти заговорили матюками, патріоти не змогли самоорганізуватись і переконати загал в тому, що їм можна довірити країну, патріоти почали битись у парламенті, патріоти поїхали на "розборки". На Майдані карали за пияцтво вигнанням, на війні ж толерують цілі гарнізони аватарів. Все це вкупі взяте малює доволі сумний образ патріота, який не має багато спільного із ідеалом Гідності, явленим на Майдані. 

Країну заливає деструктивна злоба і медії відробляють юдин гріш за вбивство Гідності.

У час війни нібито немає часу на культуру. А все ж, війна ця не за території, а саме за неї, за культуру. Від усвідомлення того, що війна за культуру, за унікальну українську культуру, яка явилась як видіння преображення на Майдані Гідності, залежатиме те, чи встоїмо і дійдемо "Разом до Перемоги!"

Народ і натовп

Народ від натовпу відрізняється народженням. Створити народ неможливо. Натовп можна зібрати гарними словами та ідеями, але ідеї зникають разом із розходженням натовпу по хатах. Народ, натомість, народжується тоді, коли ідеї навколо яких зібралися люди стають їх власними, народжуються з-поміж людей. Народ - люди, які живуть ідеями, ідентифікуються, самовиражаються ідеями, визнають ідеї частиною себе - родинними ідеями.

Натовпом можна керувати, оскільки натовп не здатний до осмислення. Натовп керується емоціями "героя", "ідола". Народом керувати можна лише настільки, наскільки це відповідатиме "традиції". Народна традиція є тим, що не дає можливості зробити з провідника "ідола".

Мойсей вивів з Єгипту натовп євреїв і 40 років формував традицію народу Бога живого.

Небезпекою сучасного світу є розмивання поняття "народ". Людей, які ідентифікуються, вважають відсталими традиціоналістами. Натомість людей, які "відкриті" до всього, позбавлених роду вважають прогресивними. Сучасна культура є культурою спеціалізованих узалежнень, культурою, де все настільки спеціалізоване, що навіть такі природні нахили людини як спів, танець ітд. стають уділом лише професіоналів. Люди із різних народів стають людьми планети Земля, істотами із неозначеною, незавершеною сутністю. Насправді ж це просто намагання перетворити народ у натовп. Народ, який знає для чого він тут і має що запропонувати намагаються перетворити у натовп, який хтось кудись провадить і уділом якого є споживання того, що йому подадуть.

Кожен хай служить згідно з своїм даром

Останнім часом думаю про те, що ми часто кидаємось з крайності в крайність. То пацифістично місяцями стоїмо на Майдані і "нічо не робим", то прославляємо героїв з передка, які "хоть шось роблять" на Закарпатю.

Я вважаю, що Майдан треба сприймати цілісно. Як феномен у якому все має значення і "ліхтарики з канапками" і "дівчата з бруківкою" і священики з рюкзаками і потужний вилив духовості через мистецтво Майдану, співи прекрасних артистів, жінок з ножами і багато чого іншого.  Все воно має своє значення і одне без іншого не дало б того результату, який ми маємо нині. Без ліхтариків з канапками ми не навчились би волонтерити і уникати непотрібних провокацій. Без Самооборони і Правого Сектору ми не навчились би захищатися. Без артистів ми не могли б годувати свого духа, який вистояв тоді, коли було дуже страшно. Без славня і молитви не було б благословення в справі, яку почала групка євроентузіастів.

Кожен у свій спосіб будував те, що будувало всіх і тому ми отримали шанс стати вільною країною. Не треба вбивати його перенаголошеннями одних аспектів і нівелюванням інших. Хай Господь нам допоможе знайти вірний шлях.

Не злий Майдан

У передсвяття свят християни багатьох традицій намагаються приготуватись до святкування передусім тим, що розважають над їх суттю не у історичній, а у екзистенційній перспективі. Що дає подія, яка відбулась у історії для конкретно нас? Як її можна покласти у підвалину духовного життя, яким живу зараз я, моя спільнота, друзі? Чи має подія, особа, група осіб причетних до свята живу цінність саме зараз? 

Стовпництво Майдану 

Річниця (не роковини) Майдану для багатьох з нас - символ стійкості, бо люди там передусім стояли. Як у прямому так і у переносному значенні Майдан був передусім стоянням, своєрідним стовпництвом. Люди, які туди прийшли, хотіли показати собі і всім іншим передусім те, що вони здатні бути особистостями, впертюхами, у яких є власна думка і бачення і вони - думка і бачення - мають цінність, яку необхідно прийняти і поважати. Людей Майдану неможливо погнати, залякавши кийками і копняками. Їх, намагались гнати, нагинати, а вони, своєю чергою намагались довести, що встоять, на прогнуться, витримають, не купляться. Стійкість - перемога над страхом є першим духовним плодом Майдану. Зароджена Майданом стійкість нині приносить зрілі плоди відстоювання ілісності України, найкращим прикладом якої є подвиг героїв-захисників донецького аеропорту.

Храм київського Майдану

Хочем ми того, чи ні, але київський Майдан став для тих, які там були, храмом. Справжнім храмом з притвором, храмом вірних, святилищем, престолом, освяченим кров'ю мучеників.

Знаком для всіх нас є побиття студентів під стелою, за логіою храму, на престолі.

Притвор київського майдану охороняє архистратиг Михаїл. Він вказує на святилище. Але насправді він вказує на те, що поза святилищем, на готель із назвою "Україна". Це надзвичайно сильний храмовий образ - для того, щоб жити-мешкати в Україні треба боротися, треба перейти через стелу незалежності, насправді через престіл.

Дуже гарний образ скляного "Глобусу" за стелою. Насправді це зворотня апсида. Якщо апсиди звичайного храму розширюється зверху донизу - відкритість неба до землі, то аписида київського Храму Гідності показує відкритість землі до неба. В класичних храмах по апсиді Бог збігає на землю, а вірні української Літургії Гідності вибігши апсидою майданного храму стали Небесною Сотнею - свідками цінності людської гідності і перемоги добра над злом.

Навмисне такого не придумаєш, його треба пережити і побачити очима віри.

Храм киїського Майдану "обезбашений", в прямому сенсі і в переносному він без башт, без того, що захищає від негоди, але і без того, що закиває перспективу неба.

Храм київського Майдану можливий лише внаслідок майданного каміння - людей, які приходять туди, щоб сповнити його, бути стінами і наповненням, творити пісню і образ.

Через сам центр того "обезбашеного" храму йде вулиця Хрещатик - центральна вулиця проходить поперек храму. Храм Майдану перехрещується з центром щоденного руху людей і освячує їх. Це надія того, що він буде "працювати" на щодень. Головне не забувати молитися там.

Майдан Гідності: "як було б" чи "як має бути"

В ФБ останньо з'явилось багато дискусій до теми "Що було б якщо б Майдан і надалі стояв мирно, а не йшов шляхом протистоянь на Грушевського?" Що сталось би, якщо б Майдан і надалі був "Революцією Гідності" з мирним протистоянням, а не "Революцією Сили Народу" з бруківкою та "коктейлями Молотова"?

Ці дискусії дуже апологетичні з обох боків. Ті, які були проти "Груші" виправдують себе, що не пішли туди, ті, які були за і пішли, виправдовують себе тим, що інакшого шляху вже не було. Одні звинувачують інших у "зрадах народних інтересів". 

Каміння майдану

Каміння Майдану - книга про Євромайдан, який вказав Європі і всьому світові на призабутий нею ідеал, саму її сутність - гідність понад усе. Гідність людини не може бути загроженою і завданням Європи є забезпечити цю гідність.

Каміння Майдану - книга, яка вказує на християнське обличчя Європи, Європі, яка збудована на конкретизації євангелія Христа в окремо взятому людському суспільстві.

Каміння Майдану - книга, яка вказує псевдотолерантній Європі на чесноту нетолерантності істинної Європи, нетолерантної до будь-якої брехні, будь-якого викривлення, навіть якщо і особливо якщо воно стається на боці тих, які стоять на Майдані.

Ніч пам'яті (29-30/10/2014)

Думки якось самі звертаються до теми Майдану. У день ніч пам'яті необхідно ще і ще нагадувати про силу Духа, яка панувала на Майдані і керувала ним. Брутальність "Беркута" була переможена усвідомленою народом України цінністю людської особи. У ніч з 29 на 30 листопада політично мотивований Майдан, спрямований на протест проти зміни тодішньою владою проєвропейського вектору розвитку України, перетворився у моральний Майдан, який політиці протиставляв щось набагато вище - людську гідність.

Світло, яке світить зсередини чистої посудини

Я не вірю в збіги обставин. Моє коротке життя навчило мене шукати глибшого сенсу у тому, що стається.
Євангеліє нинішнього дня (Луки 11:34-41) у день молитви за Україну говорить про світло недаремно.  Загнані війною з сусідньою країною ми почали забувати з чого все почалося. А починалося все з світла. З бажання відсвяткувати черговий крок України до свободи через підписання асоціації з ЄС. Свято свободи вкрали брутальністю тих, яким було довірено чувати над дотриманням прав і свобод. Українці противились цьому піснею, танцем, віршами, культурою. Вкінці, вони почали противитись брутальності молитвою, зверненням до Бога. Ми нагадували собі те, що стоїмо на боці добра і світла. Саме світла. Захисників Майдану оспівували як воїнів світла, бо вони ними були. Щогодини на молитві за Україну на Майдані запалювали ліхтарики - образ світла всередині нас, яке мало б просвітити темряву брехні, несправедливості, нелюдяності.

Українець через матюки?

Ще не встигли пом'янути роковин Небесної Сотні - священної жертви Революції Гідності - а про гідність вже забуваємо. Хвиля радикальної культурності пройшла і люди знову почали повертатись до звичного. Нетом ходить привид хамства і навіть намагається стати ідеалом національної ідеї - "матюки, які зроблять тебе українцем". Шось подібне "лайкають" і "постять" як щирі галичєни так і новонароджені східні патріоти.
В такі хвилини мені перед очима стоять бабусі і панюсі з січневої Груші, які довбали бруківку і передавали її на передову з словами "Будь-ласка", "Прошу" чи "Перепрошую". Перед очима молитва і ввічливість людей, які вірили в те, що відстоюють правду і вірять в допомогу сил добра. Перед очима хлопці з Самооборони Майдану, які, змінюючись на барикадах чи й просто при виді проходячого повз священика щиро просили благословення, бо вірили, що воно більш дієве ніж прокляття.
В такі хвилини жалієш, що Свобода не пройшла в парламент, хоча б за те, що створила плакат, закликаючи до очищення від матюків, які перетворюють кожного, включно з росіянами, лише в москаля.

Дещиця правди не обов'язково є Дещицею гідності

Інтернет вибухнув після співу очільником МЗС фанатської пісеньки про очільника держави окупанта. Як наслідок, очільник нашої держави, зажадав звільнення міністра. Інтернет вибухнув знову. На захист міністра. Тому кілька думок щодо цього.
Міністр, який представляє Україну у світі, не може, не повинен опускатись до негідних висловів навіть якщо натовп 100 разів вважає, шо саме так треба зробити. Він піддався на провокацію задля розрядки обставин. Чи мав він на це право? Вважаю, що ні. Ми прямуємо до Європи? Там за таке звільняються самі. Пртблема наша в тому, що ми просто звикли до того, що політики поводяться негідно і навіть не обов'язково задля 'спасіння' ситуації. Це правильно? Ні, неправльно. В нас вже був негідний президент. Нічим добрим його негідність не завершилась ні для кого. Майдан назвали Майданом Гідності тому, що ми на ньому намагались змінити систему негідності. Не захищати її, а змінити повністю. Взагалі було б вершиною дипломатії і культури якшо б Дещиця сам подав у відставку. Тоді він відповідав би ідеалові Революції Гідності. Кажете, Дещиця професіонал? Погоджуюсь. Дід Панас теж був професіоналом, але один раз негідно завершивши казку, перестав ним бути.

Все ж суть тут навіть не в Дещиці, суть у тому, щоб нова влада не дозволяла собі на подібну поведінку. Суть у тому, щоб Дещиця став початком президентськоі люстрації негідних політиків, які не є образом гідної України, нової України, яка не опускається до рівня натовпу, але вміє натовп опанувати гідною поставою.
Якшо президент таким чином почне очищувати кабмін і парламент, я двома руками за, але якщо це лише кейс Дещиці, бо він на Путіна сказав, тоді я - проти. Якщо депутата звільнятимуть за те, що він негідно повівся з ближнім, я - за! Якщо лише за те, що з іншим депутатом, президентом, мажором, недоторканим, я - проти!
Дещицю як фахівця можна поновити через півроку, рік, два, але зараз він має піти, щоб довести, що він гідний.
Гідність цінна не тоді, коли вона "гідність, бо..." гідність цінна, коли вона "гідність будь-що".
Дещиця правди в тому, що Путін конкретно неправий, дещиця гідності в тому, що свої помилки треба визнавати.

Відчуття вини - зародок відчуття відповідальності

Говорив нині про духовний майдан з працівниками львівського Музею Історії Релігії. В дискусії пролунало запитання чи було відчуття вини за смерть героїв Небесної сотні?
Було. Було відчуття, шо ми не все зробили для того, щоб врятувати їх життя. Не знайшли слів і аргументів для того, щоб вивести на Майдан мільйони людей, яких би злякались провладні боягузи.
Все ж, для того, щоб відчуття вини не стало причиною деструктивних депресій, воно має перерости у відчуття конструктивної відповідальності робити все, щоб такі жертви більше не були потрібні.
Відчуття вини пов'язане з історією, відчуття ж відповідальності із сьогоденням. Відчуття вини - зерно, з якого може вирости щось прекрасне, якщо над ним відповідально працювати. Жертва Небесної сотні варта цієї відповідальної праці!
P.S. На знимці могила героя небесної сотні Віталія Коцюби. Слава Укріїні! Героям слава!

Беззаконня задля меншого зла

Написав я в ФБ пост про стихійний ринок піля привокзального у Львові. Суть полчгала в тому, що з 1-го квітня міліціонери не дозволяли перекупкам і бабулькам блокувати тротуар своєю "підприємницькою" діяльністю. Якщо чесно, був вражений тим, що міліціонери, виконуючи свою роботу поводились досить кулькурно, чого не можна сказати про "підприємців". Переважна кількість ФБ-дискутантів відразу стали на захист бабульок, мовляв, а шо їм робити, жити треба. Тут хочу підсумувати передусім для себе, шоб не забути.
Написав я про всі ці розгони ось чому. Хто не помітив, у нас відбулась революція, яку називають революцією гідності. На цій революції загинули люди, дехто став калікою, дехто просто добряче дістав, втратив роботу, родину ітд. Вони це зробили не для того, шоб ми залишили в спокої все як було. Вони хотіли якісних змін. Вони хотіли і хочуть, шоб закони діяли для ВСІХ, включно з бабульками! Вони вийшли боротися і закликали до боротьби всіх нас. Якшо б ми всі відкликнулись, можливо, вони не мусіли б загинути. Але ми вибрали легший шлях, негідний шлях. Ми далі готові переходити на червоне і радше виходити на автошлях, наражаючись на небезпеку ніж боротись за те, шоб бабульки є мусіли принижуватись, стоячи на тротуарах і продаючи в антисанітарних умовах, недолугі продукти свого виробництва, шоб "якось" вижити. Ми готові захищати беззаконня заради меншого зла. Це для мене є страшним у цій дискусії. Ми, номінальні християни, миряни, які разом із цим світом "полюбили темряву більше, ніж світло", яке "прийшло просвітити кожну людину, яка приходить у світ". Боротись із зауваженим злом можна лише через пропозицію радикального добра. Революція гідності є вибір радикального добра більшими зусиллями, тоді, коли є можливість вибору меншого зла меншими зусиллями.
Самоокупним виглядає лише добре замасковане зло. Добро завжди дотується, передусім нашою любов'ю. Добро взагалі можливе через зусилля "відтепер Царство Боже здобувається силою і лише ті, які докладають зусилля, здобувають його".

Лице зла

Зло як і добро не буває безликим. Воно має лице і лише наївна людина може вважати, що це лице "цапоподібне і з ріжками". Лице зла як і добра може мати різний вигляд інколи навіть дуже привабливий. І в тому немає нічого нового. Перший гріх був вчинений якраз за допомогою плоду, який був "приємний на вигляд". Піст дає нам можливість стриматись від осуду зовнішності, яка є поверховою і дається порівняно легко. Піст означає затриматись на лише на зовнішності, але й заглянути всередину. Передусім всередину себе. І якщо, не дай Боже, там повно нечистоти, то піст є якраз найкращим способом позбутися її, очистити внутрішність гробів нашого тіла, щоб вони були свідченням воскресіння, а не смерті.

Світлі сороковини Небесної Сотні

Нині сороковини Небесної Сотні. Важко пробувати осмислювати те, що сталося. Так само як важко було тоді, коли їх, бездиханних, забирали з вулиць. Так само, як важко було тоді, коли панахидами супроводжували їх додому. До небесного дому.
Вважаю, що нині час остаточно змінити аватарки з чорних на кольорові. Те саме треба зробити і з бігбордами. Чорне полотно із написом "Небесна сотня" не є найкращою пам'яттю тих, які боролись на боці світла.
Я пам'ятаю людей, які боролись за життя у новому світі, позбавленому темряви. Пам'ятаю людей, які із захватом співали гімн надії: "запануєм і ми, браття, у нашій сторонці". Я пам'ятаю людей, які брали благословення у священиків, коли заступали на чергування на барикадах. Пам'ятаю людей, які питали про Бога і Його провидіння для України.

Спільна справа

для журналу КАНА

Розмовляла Іванка Рудакевич

Чи можу я як християнка кидати камінням у кого-небудь? Яку і чию свободу мала б відстоювати? І як досвід подій останніх місяців перенести у щоденне життя? Про це – в розмові з отцем Василем Рудейком, заступником голови Патріаршої літургійної комісії УГКЦ, священиком храму священномученика Климентія Шептицького у Львові.

 

Чим має керуватися християнин у ситуації, яка склалася у нашій країні, та й узагалі, коли щодня виникають різні гострі події?

– Християнин ЗАВЖДИ і виключно повинен керуватися Духом. Святим Духом, звичайно. Це Він дарує нам гідність. Апостол Павло у своїх посланнях говорить про це дуже чітко: “Ваше тіло – храм Святого Духа”. І це не просто гарні слова. Це реальність. Ми отримуємо Святого Духа в таїнстві Хрещення і Миропомазання. Звичайно, треба знати Євангелія, знати вчення Церкви, щоб “іти” за Духом. І свідчити про дію Бога у Твоєму житті. Оце є справжня позиція християнина. Власне, християни унікальні тим, що їх веде Святий Дух. І якщо говорити про Майдан в Києві чи інших містах, то більшість християн вийшли туди, бо їх привів Дух Свободи. Звичайно, були і групи, які прийшли через свої політичні уявлення. Але з мого досвіду перебування у Києві, більшість із тих людей, які на Майдані, аполітичні. Якщо вони аполітичні, що ж їх туди привело?

Не питай ... живи

Не питай чому я мусив вмерти
Не питай взагалі "чому?"
Моя кров зупинила смерті
Кров моя зупинила війну.
Не питай чому мав я вмерти
Взагалі "чому?" не питай.
Я помер, але ти мусиш жити
Захищати наш рідний край.
Не питай чому я мусив вмерти
Ти про смерть мене не питай
Я пройшов ворота смерті
Ти ж ворота життя відкривай.
Не питай чому мав я вмерти
Запитай мене про життя
Я вже воїн небесної сотні
І за ваше молюсь майбуття.

Майдан

Вперше в житті гордий за наш парламент. Яка однодумність! Яка злагоджена робота! Культура мовлення зашкалює! Ніхто не не блокує трибуни, не б'ється, не штовхається, не грубить один одному! Справжній парламент європейської країни. А все чому? Тому, що нарешті ми бачимо в дії статтю 5 Конституції України - джерелом влади в Україні є народ України. Думаю, всі ми навчилися того, що за нас ніхто нічого не вирішить, а доленосні рішення найкраще приймаються тоді, коли до них прикута ПИЛЬНА (за участі сотні Лева) увага українського народу, який через Майдан висловлює своє бачення життя у країні, а їх обранці, послушні їх волі, потверджують рішення відповідними постановами. Вчора і сьогодні ми бачимо справжнє віче у дії. Не те, що було дотепер, а справжнє віче, яке комунікує волю народу і ця воля не залишається непоміченою владою. Головне зараз, не забути механізм віча і ціну, заплачену за його функціонування! 

Слава Ісусу Христу! Слава навіки! 

Слава Україні! Героям слава!

Тест на істинність

Останньо для мене якось дуже важливим чинником виступає Істина у будь-якому її прояві. Не те, що вона для мене не була важливою, просто тепер це поняття якось само собою стало центральним. Я бачив людей на Майдані, які вийшли тому, що вони незгідні навіть з малими брехнями і почав багато про це думати. Мені здається, що ми на всіх наших рівнях занадто перейнялися "готовими схемами", які хтось визначив як істинні і ми навіть не думаємо піддавати їх тесту на "істинність". В нас є церква з її "істинними" традиціями, університет з його "істинними" традиціями, програмами, акредитаціями ітп., є суспільство з його "істинними" усторями. Я запитую себе останнім часом наскільки всі ці "істинні" речі осмислені нами. Інколи мені здається, що вони зовсім не осмислені або ж осмислені "делегованими" нами людьми згідно із якимись делегувальними пірамідами, які не до кінця звертають увагу на тих, які стоять в самому їх низу і є їх справжніми "носіями".