Псалми в українському перекладі М.Максимовича

„Українська Псалтир” М.О. Максимовича як феномен європейської біблеїстики: Кілька запитань до тексту

Псаломъ I

Псаломъ 8

Псаломъ 11 

Псаломъ 12

Псаломъ 13

Псаломъ 14

Псаломъ 22

Псаломъ 29

Псаломъ 35

Псаломъ 89

Псаломъ 93

Псаломъ 101

Псаломъ 103

Мова має значення! Культура має значення! Все має значення!

З огляду на поширене зараз твердження, що російська мова не при чому, що вона є частиною нашої ідентичності і що українізація має бути "лагідною", дозволив собі нагадати і всім решта нагадую:

а) російська мова, культура, ідентичність ітп. є наслідком 400-літніх спроб (на превелике наше щастя невдалих) Росії колонізувати і
знищити Україну як таку! Тому така "ідентичність" не є жодною честю для жодного притомного українця.

б) російська мова, культура, ідентичність іпт. ніколи не проводилась "лагідним" чином. Інструментами їх насадження на теренах України є ліквідація Запорізької Січі, насильні заборони українського книгодрукування, зумисне закриття українських шкіл, закладів культури, фізичне знищення україномовної інтелігенції, поетів, письменників, композиторів, співаків, переслідування грекокатолицької церкви, як носія української культури, тощо. Фізичне знищення україномовного - Голодомори, військові злочини часів ІІ світової війни, політичні переслідування україномовного населення, як носіїв культури, знущання з української мови і культури, сучасна війна в Україні. Штучне створення умов за яких український культурний здобуток не міг претендувати на існування.

в) я можу погодитись на "лагідну" українізацію нашої країни за однієї умови - 400-ліття брутальної нелюдської і насильницьої русифікації мусить бути надолужене принаймні одним століттям потужної українізіції - це означає, що притнаймні 99% всіх державних коштів, які виділяються на створення будь-якого продукту будуть спрямовані на підтримку саме якісного україномовного контенту. Серед іншого, українізованим має бути весь здобуток кінематографу і мультиплікації, виготовлений на території України від його початків і дотепер і саме в цьому дубляжі його має бути дозволено транслювати на каналах України, незалежно від їх права власності. На російськомовний продукт має бути накладено мито, з якого можна буде відбудовувати зруйновану росією інфраструктуру.

д) після повної відбудови інфраструткури і побудови потужного кордону з росією, якщо така все ще, не приведи, Господи, буде існувати можна думати про механізми "лагідної" українізації всіх, хто цього бажатиме.

А поки цього немає: а) росія - ворог, б) її мова - ворог, в) її культура - ворог, г) її церква - підлий ворог, бо маніпулює найсвятішим! д) її населення - ворог!

ЧИН МОЛЕБНЮ В ЧАСІ ВІЙНИ, КОЛИ ВОРОГ ЙДЕ НА НАС

ЧИН МОЛЕБНЮ В ЧАСІ ВІЙНИ, КОЛИ ВОРОГ ЙДЕ НА НАС

Єрей починає: Благословенний (†) Бог наш завжди, нині, повсякчас і на віки віків.

Вірні: Амінь.

Слава Тобі, Боже наш, слава Тобі.

Царю небесний, утішителю, душе істини, що всюди єси і все наповняєш, скарбе дібр і життя подателю, прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, благий, душі наші.

(†) Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас (тричі).

Слава (†) Отцю, і Сину, і Святому Духові, і нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Пресвята Тройце, помилуй нас; Господи, очисти гріхи наші; Владико, прости беззаконня наші; Святий, посіти і зціли немочі наші імені Твого ради.

Господи, помилуй (тричі).

Слава (†) Отцю, і Сину, і Святому Духові, і нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам днесь, і прости нам довги наші, як і ми прощаємо довжникам нашим, і не введи нас у спокусу, але ізбави нас від лукавого.

Єрей: Бо Твоє є царство, і сила, і слава, (†) Отця, і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки віків.

Вірні: Амінь.

Настанови народові про непохитність і терпіння

 Настанови народові св. Йоана Золотоустого про непохитність і терпіння на прикладі трьох юнаків (Дан. 3, 1-56).

Три юнаки були вкинуті у піч, однак, незважаючи на це, не забули про благочестя, їх не злякало полум’я, але, охоплені вогнем, вони підносили священні молитви більш щиро, ніж ті, котрі сидять вдома і не знають жодного лиха. Тому вогонь став для них стіною, полум’я — одягом, а піч — джерелом. Вона, прийнявши їх зв’язаними, повернула вільними; прийняла тіла смертні і, наче безсмертних, не торкнулася їх; не впізнала природу, але вшанувала благочестя. Мучитель зв’язав ноги, а ноги зв’язали силу вогню. О, чудо! В’язнів звільнило полум’я, а потім саме було зв’язане в’язнями. Благочестя юнаків змінило природу речей, а краще сказати — не природу змінило, але, що особливо дивно, — не змінюючи природи, зупинило її дію. Воно не загасило вогню, а змусило його в горінні не виявляти своєї сили, і, що також чудесно і дивно, — це сталося не тільки з тілами святих, але й з їхнім одягом та взуттям. Як в Апостолів — одяг Павла проганяв хвороби і демонів, тінь Петра змушувала тікати смерть, так і тут — взуття цих юнаків загасило вогонь.

Навіть не знаю, як це виразити, бо чудо перевершує всякі слова. Вогонь і вгасав, і не вгасав. Бо, коли торкався тіл святих юнаків, тоді вгасав, а коли потрібно було розірвати окови, не вгасав. І — окови розірвав, але п’ят не торкнувся. Бачиш, який збіг: вогонь і сили своєї не втратив, і не наважився йти далі оков. Скував мучитель, а звільнило полум’я, щоб ти побачив і лютість варвара, і покірність стихії. Для чого ж мучитель скував їх, маючи намір кинути у вогонь? — Щоби чудо було величнішим, щоб знамення було більш дивним, щоб видиме ти не сприйняв за обман зору. Якби цей вогонь не був вогнем, то не спалив би окови і, ще більше, не попалив би воїнів, які були не в печі. Але тепер він показав силу на тих, котрі були назовні, а на тих, котрі були всередині печі, виявив свою покірність. А ти скрізь примічай, як диявол руйнує власну силу тим, чим озброюється проти Божих рабів, і не зі своєї волі, а тому, що премудрий Бог, Який усе добре влаштовує, повертає його зброю і хитрощі на його ж голову, що тут і сталося. Диявол, через навіювання якого тоді діяв мучитель, не попустив, щоби святих ані обезглавили мечем, ані віддали їх звірам, ані стратили якимось іншим чином, а підказав кинути їх у вогонь, щоб коли знищаться їхні тіла і їхній попіл змішається з попелом дров, навіть останки святих юнаків не збереглися. Але Бог саме це повернув на осоромлення безчестя, і ось яким чином.

Слово святого отця нашого Йоана Золотоустого під час лихоліття про непохитність і терпеливість

 Слово святого отця нашого Йоана Золотоустого під час лихоліття про непохитність і терпеливість

Благословенний Бог, Який утішив ваші скорбні душі, заспокоїв ваші збентежені думки! А що ви отримали достатню розраду, це показали ви своєю ретельністю і ревністю до слухання, бо скорботна душа й охоплена хмарою печалі не може охоче слухати настанови. А ви, бачу, слухаєте мене з великою охотою і з великим старанням, відкинувши всю печаль, і любов’ю до слухання відігнали ці скорботи. Тому разом з вами дякую Богові, що це лихо не здолало вашої мудрості, страх не послабив вашої бадьорості, скорбота не погасила вашої ревності, небезпека не остудила вашої запопадливості, страх від людей не переміг вашої любові до Бога, важкий час не зруйнував вашої старанності. І не тільки не зруйнував, а зміцнив, не тільки не послабив, а підсилив, не тільки не погасив, а ще більше запалив.

Спорожніла площа, зате наповнилася церква. Та розбурхує печаль, а ця подає радість і духовне піднесення. Тому, улюблений, коли ти вийдеш на площу і зітхнеш, побачивши її порожньою, піди до матері, і вона тут же втішить тебе безліччю своїх дітей, покаже тобі всю присутність братів і сестер і прожене від тебе всяку печаль. У місті ми шукаємо людей, ніби живемо серед пустелі, а коли приходимо до церкви, опиняємося серед багатолюдності. Коли море хвилюється і піниться від сильної бурі, страх заставляє всіх тікати звідти до пристані. Так і тепер хвилі площі і буревій міста змушують усіх звідусіль сходитися до церкви і зв’язують її членів між собою союзом любові.

Притча про злих акторів

Гарі Поттер не належить до моїх улюблених книжкових серій ані до улюблених екранізацій. Пробував читати, подивився навіть дві чи три перші екранізації - не моє воно і все. Тому я не особилво слідкую за новинами, по'язаними із цим феноменом. Ця, як виявилось вже трохи стара, новина потрпила мені на очі випадково і просто вразила мене своєю архетипічною подібністю до багатьох біблійних історій. Властиво, до однієї історії, яка у багатьох розповідях переповідається і яка так і не дійшла до багатьох її слухачів.

Роулінг строрила цілісний світ, який функціонує за правилами, які вона створила. В ньому є добрі і злі персонажі, в ньому є любов і страждання, переживання, історії успіху і неуспіху, розкаяння, гордості ітд. Це - цілісний світ, який належть своєму творцеві і відображає його особу.
Цей світ став причиною успіху і самої його авторки і тих, хто хотів стати його частиною, зокрема і через акторську майстерність - прийняття на себе типів осіб, створених автором.

Лк 19:45-48: Христос і літургійна реформа єрусалимського храму

Дві речі торкнули мене в нинішньому євангелії.

Передусім, те, що у храмі не має бути торговців. І тут, мені видається, говориться якраз не про звичайних торговців, а про тих, які намагаються торгувати святинею. Існують речі, щодо яких неможливо торгуватись. Жертва Богові не може бути предметом торгу передусім тому, що тут йдеться про правду, чи навіть радше про істину. Бо саме правда є справжньою жертвою, угодною Богові. "Жертва Богові - Дух сокрушенний" - дух, який зрозумів, що варто відкрити Богові всю правду про себе, дух живий, який не ховається в кущах, але виходить назустріч Богові, який його шукає (Бут 3:9). "Серцем сокрушенним і смиренним Бог не погордить" (Пс 50:19) передусім тому, що це серце "зламане", воно не приховує свого нутра, не затаює, воно відкрите для того, кому його приносять в жертву! Неможливо торгуватись щодо істини, хай якою дрібною вона б виглядала. 

І особливо воно стосується способу молитви. Бо молитва передбачає спілкування, а воно не може виходити із помилкових засновків, бо таке спілкування або буде несерйозним, або зумисне брехливим. Неможливо торгуватись щодо старого і нового Різдва: старе - помилкове і його потрібно виправити. Неможливо торгуватись щодо того, чи можна вірним чути молитви, які священик "тайно" мовить на ліутргії:  це - помилка і її потрібно виправити. Неможливо торгуватись щодо зміщення акцентів з Бога на людину у літургії:  це - помилка і її потрібно виправити. Неможливо торгуватись щодо потрійного повторення священиком "херувимської пісні" (власне, це пісня і її потрібно співати, а не "відмовляти"): це - помилка і її потрібно виправити. Список таких предметів традиціоналістичних "торгів" можна множити до безконечності. Вони не можуть бути предметом торгів. Існує правда і ми її знаємо і потрібно брати приклад з Христа у цьому випадку і виганяти від себе навіть думку торгу із правдою. 

І, до речі, Христос виганяє торговців досить радикально. Без покрокової стратегії, без того, щоб давати 10-літній період адаптації. З правдою не дискутують. Її приймають і живуть нею вже і тепер або відмовитись від неї і жити частковими "правдами", з якими Бог не хоче мати нічого спільного.

І друге, що мене вразило у цьому уривку - згадка про те, що Христос навчав у храмі.

Храм - місце освіти. Місце, де перед тобою розкривають знання. Про Бога, про тебе, про світ, про ближніх, про твоє життя у цьому світі і співжиття із твоїми ближніми. Про любов Божу до тебе, до світу, до ближнього. Храм - місце де Різдво Христове світить світові світлом знання. Якщо таких знань бракує, храм перетворюється із місця молитви (місця, у якому людина розкривається до Бога, приносить Йому в жертву "серце сокрушенне") у печеру розбійників (людей, які намагаются нечесно присвоїти собі Божу благодать і прихильність). Відсутність знань робить із молитвою страхітливе спотворення - із відкритості до Бога і надії на Його любов і милосердя відсутність знань підсовує людині сатанинський магізм - плід із дерева пізнання добра і зла - вкради плід і зможеш бути як боги, навіть більше, зможеш Ним маніпулювати. Кошерна жертва - запорука прийняття твоєї молитви. Бо ж благодатний вогонь сходить на стару Пасху! Душа ліпше упокоїться, коли тричі хитнути труною над порогом! Літургія важливіша, коли "підсилити" її 5-ма вервицями, придбаними у крамницях з відповідним благословенням. 

Бог не дає маніпулювати собою жодними формулами, діями чи обрядами. Діяти для нашого спасіння заохочує Його виключно Його любов до нас. Любов, яка дозволина Отцю видати Сина Свого Єдинородного за нас, коли ми найменше цього заслуговували. Жертва - це Його дар нам, а не наш Йому. Наші молитви і наші приношення - наслідок Його Жертви. Не передумова! Наші молитви - і саме тому центральною, хоча й дуже занедбаною, молитвою християн є благодарення - є наслідком осмислення того, що ми ВЖЕ отримали. 

Для того, щоб храм добре функціонував, він має бути наповнений компетентними працівниками, які знають багато і вміють цим ділитися з молільниками. 

Саме тому, нутро храму мусить постійно проходити очищення, реформування, які полягатимуть у вигнанні усякої неправди і несумісності, якою б "традиційною" і любою вона не була. І найкраший спосіб робити це - постійно освічуватися і застосовувати здобуті знання для покращення богопоклоніння у "дусі та істині"(Ів 4:23).

Чим Вам Сантаклаус не Миколай?

Санта Клаус (в перекладі на укрмову Святий Миколай!!!) є просто чудесним прикладом того, що стається з реальною історичною особою тоді, коли його життя "обростає" побожними легендами. Своє життя святий Миколай прожив таким чином, що у ньому відобразилися слова св.апостола Павла "вже не я живу, а живе у мені Христос" (Гал. 2.20). Конкретно це проявилося у багатьох вимірах. Передусім, він став єпископом - проповідником Христа і Його євангелія. Стати єпископом у часи св. Миколая означало саме це - знати добре Святе Письмо і дуже переконливо проповідувати євангеліє! Відтак, він відстоював правду, зокрема й своєю участю у І Вселенському соборі і на судових тяганинах світської влади, які часто вирішувались не на користь несправедливо засуджених, тому, до певної міри він був ще й адвокатом на пів ставки. Вкінці, його проповідь і переконання не були лише теорією, він жив тим, що проповідував, зокрема, допомагав убогим і потребуючим. І робив це, згідно з євангелієм, так, щоб "милостиня була потаємною" (Мт 6.2-4). Святкування свята св.Миколая  віддавна у різних народах супроводжувалось традицією повторювати його діла, тобто робити приємні несподіванки тим, які потребують (до речі, не лише в пам’ять його свята; Агапи, тобто вечері любові для убогих влаштовували на свята багатьох святих; символічна традиція вечірень з благословенням їжі у церквах візантійського обряду існує донині). Дітям же ж подарунки дають саме з цією метою - навчити їх творити милостиню, не розголошуючи про неї. Суть свята не купити подарунки дітям! Суть - навчити дітей бути люблячими, милосердними і уважними до потреб тих, яким у житті пощастило менше. Це, якщо говорити світською мовою. А якщо мовою Євангелія (а саме нею керувався св.Миколай), то тим, яких Господь посилає нам щодня, щоб ми мали нагоду бути "милосердними як наш небесний Отець" (Лк 6.36).

Святий Миколай не був єдиним прикладом святого, який таємно робить подарунки. В Греції, до прикладу таким є св.Василій Великий (до речі греки мають ті самі клопоти з Василієм, шо й ми з Миколаєм). Там віруючі дарують один одному таємні дарунки не у день св.Миколая, а у день св.Василія, який співпадає з Новим Роком (1 січня).  

З Миколаєм сталося те, що стається з багатьма християнськими святими, та й загалі з багато чим християнським. Історії їх життя з часом обростають "побожними легендами", які мають мало чого спільного з самими історичними постатями і з історичних осіб перетворюються в недосяжні казкові постаті і тут вже справді немає різниці Дед Мороз, Santa чи св.Миколай. Бо якщо Миколай - то подарунки дітям, то це вже зовсім не Миколай, а, як мінімум Сантакльоц (його житіє тут), а в гіршому випадку Дід Мороз. Чому в гіршому? Читайте тут! 

Що робити християнам? Освічуватись! Вчити історію тих, кого ми вважаємо "святими". І тут я маю на увазі не канонічний статус, а справжнє значення слова "святий" - такий, який належить Богові; через якого Бог став видимим в цьому світі; той, хто засвідчив свою віру в Бога своїм життям! Хто наважується сказати: "Я вірю в Бога"!

Християнам необхідно щодня нагадувати собі, що їх віра і традиція не є антиісторичною, паралельною до історії. Жодним чином! Віра християн, як і віра юдеїв є власне історичною. Бог, в якого вірять юдеї і християни є Богом, який являє себе в історії, говорить до цього світу через історичних осіб і саме внаслідок знання історії цих людей ми взагалі віруємо! Саме тому отці ІІ Ватиканського собору наполегливо вимагають від укладачів цих історій: "Житія мучеників (= свідків віри!) і святих мають відповідати історичній правді!"(КСЛ 92) Саме так! Історичній правді. І, якщо туди "закралося щось неузгоджене" з цією історичною правдою, його потрібно негайно виправити, реформувати. А ось це вже проблемка, з якою наші церкви поки що дуже слабо справляються. Навіть із неузгодженням дати святкування, не те що із неузгодженнями в самих історіях їх життя.

Про білі клобуки

 Про білі клобуки 

Настольная книга священнослужителя, т.4, 115-116

Деякі російські святителі давнини носили білі клобуки. Іконографія зображає в таких клобуках свв. Митрополитів Петра, Алексія, Йону, Филипа. Історичні дані вперше свідчать про білий клобук у Новгородского архиєпископа Василія (+ 1354), який йому подарував, згідно із переданням, Константинопільский патріарх. З цього часу новгородські владики за традицією носили білі клобуки, прикрашені іконами та золотим шиттям. На Московському Соборі 1564 р. білий клобук також присвоїли Московському Митрополиту. Із встановленням патріархії в Росії у 1589 р. білі клобуки почали носити російські патріархи. На Соборі 1666—1667 рр. всім митрополитам було дано право носіння білих клобуків. Але при цьому клобуки митрополитів за формою нічим не відрізнялись від монаших клобуків нового (грецького) зразка (з твердою циліндричною камілавкою), лише «намітка» (кукулій) у них стали білими. А клобуки патріархів зберегли древню форму сферичного ковпака, обтягнутого білим кукулієм, кінці якого також відрізнялись від кінців монашої намітки. Три конці патріаршого клобука починаються майже від ковпака, два з них спадають спереду на груди, третій — на спину. Зверху патріаршого клобука (на маківці) стали ставити хрест, лицевий бік клобука прикрашали іконами, кінці кукулія золотим шиттям оздоблювали зображення херувимів чи серафимів. Сучасний клобук Московського Патріарха на лицевому боці і на кінцях кукулія має образи шестикрилих серафимів, у всьому решта він подібний до клобуків древніх російських патріархів. Білий колір митрополичих та патріарших клобуків означає особливу чистоту помислів і просвітлення Божественним світлом, що відповідає вищим ступеням церковної єрархїї, покликанням яких є також відображати вищі ступені духовного стану.

Тиха реформа Літургії УГКЦ на користь її зближення із синодальним обрядом

19-е та 20-е століття у церквах Сходу та Заходу були позначені особливою увагою до літургійного життя церкви, яка, своєю чергою вилилась у зародження та діяльність потужних літургійних рухів. Не оминула цікавість до власної літургійної традиції і Українську Греко-Католицьку Церкву. У 1927-30 роках у Львові відбулась ціла низка єпископських конференцій, на яких великої уваги надавалось обговоренню літургійної традиції, результати якої були підсумовані у її літургійних виданнях. У випадку Божественної Літургії таким виданням став Служебник, виданий у Львові у 1930 році з благословення митрополита Андрея Шептицького та решти тодішнього греко-католицького єпископату. На жаль, через подальші непорозуміння між поодинокими єпископами (зокрема і між тими, імена яких містяться на перших сторінках цього служебника), ця літургійна книга так і не була впроваджена у літургійне життя УГКЦ. Справу було передано до вирішення Конгрегації для східних церков, яка, погодившись із існуванням окремого «рутенського» обряду, у 1941 році видала для УГКЦ новий служебник, а відтак і деякі інші літургійні книги, яких дотепер мала б дотримуватись УГКЦ.

Все ж у оновленні «рутенського» обряду римські фахівці, як видно із їх видань, мало звертались до джерел цього обряду, а окрім цього робили певні зміни на користь зближення «рутенського» обряду із т.зв. «чистим» візантійським обрядом.

Радість Благовіщення у коконі візантійського багатослів’я

Радість Благовіщення у коконі візантійського багатослів’я

Молитовна традиція візантійської церкви особливо у великі свята містить прецінні перлини церковної поезії. На превеликий жаль, віднайти їх серед масивів додаткових текстів, укладених у прескладнющі богослужбові «послідування» для несіння молитовного подвигу візантійським монашеством заледве чи дадуть якийсь шанс благоговійному молільнику насолодитись ними під час літургійної молитви. Спробую унаочнити це на прикладі одного із шедевральних молитовних текстів свята благовіщення – каноні.

Уявімо собі, що у далекій минувшині натхнений євангельським описом події благовіщення благоговійний поет, якому зовсім не було чужим глибоке знання біблійного богослов’я створив чудесний твір – піснеспів у якому незбагненне для людини таїнство воплочення Христа розкривається у дискусії-розмові між ангелом та Марією. Знаючи, що намагається висловити незбагненне і невисловленне для людської мови таїнство, він вжив увесь свій талант для того, щоб тримати слухача у постійній напрузі цієї воістину драматичної розмови. Агнел і Богородиця ведуть живу розмову у словах якої таїнство Воплочення представляється у контексті сповнення старозавітніх пророцтв, незбагненне і дивовижне навіть для ангелів і закорінене у драму життя конкретної людини – Марії – яка могла б бути цілком іншою, якби не ця подія. Композиція вийшла цілісною і завершеною. Автор подбав і за те, щоб переписувачі бува не сплултали послідовність цієї божественної дискусії, спорядивши текст таким чином, що кожна строфа починалась із наступної букви грецького алфавіту. Такі твори у давньому Константинополі називали кондаками. Співали їх у великі свята між нічним і ранковим богослужінням відповідного свята. У даному випадку свята Благовіщення.

Уявімо собі далі, що ситуація, внаслідок непередбачених історичних перепепій  докорінно змінилась. Цей твір потрапив у руки людини, яка про кондаки нічого не знала. Текст видався їй цікавим, але він дещо «не вписувався» і вже усталений на той час інший піснетворчий жанр - канон. Канон взорувався на певні священні первотвори – біблійні пісні дев’ять за числом, але з якихось невідомих нікому причин їх було вісім, бо другу опускали. Цей жанр мав мало подібного із кондаком, бо кожна пісня могла мати свою власну тривалість і навіть мелодію. Відтак, цей горе-поет розділив оригінальний піснеспів, відповідно до жанру канону, на рівномірні кавалки і дописав (або вставив вже готові) тексти поетичних шаблонів перед кожною із новоутворених з кондака пісень канону. Зрозуміло, що внаслідок цього «втручання» постраждала передусім первинна плинність розмови Ангела із Богородицею – там з’явились інородні тексти, які говорили про щось, що жодним чином не було передбачено первинним контекстом дискусії.

І щоб остаточно «доповнити» те, чого «бракувало» у первинному тексті, цей чи може вже якийсь інший горе-творець «поєднав» чи радше впхав поміж ці пісні новоутвореного канону ще інші два канони, які є частиною постового богослужіння, бо ж саме в пості найчастіше святкують свято Благовіщення.

Зрозуміло, що після таких «доповнень» говорити про якусь розмову Ангела з Богородицею можна дуже і дуже «символічно». Тем, які заторкуються на такому богослужінні набагато більше ніж може витримати нормальна психіка.

Усе це, своєю чергою, було поміщене у складнющу структуру напівсвяткового чи то напівпостового ранкового богослужіння.

Скільки б ми не говорили про таїнственність такого богослужіння та його «глибокий богословський зміст», воно буде справляти на вірних те саме вражіння, яке воно справляє зараз – щось притаманне фахівцям, а не нормальним вірним. Древній шедевральний кондак було оповито коконом візантійського багатослів’я.

Вихід із цієї ситуації басу лише один – дослідження літургійної традиції з метою виявлення таких перлин і пропозицією відновлення їх первинного вигляду у контексті літургійних реформ.

Нижче подаю текст згаданого кондака у прекрасному перекладі Андрія Шкраб’юка для тих, хто не зміг його почути у день свята чи з причини відсутності чи непорозуміння. Ось нам днесь благовіщення …

Хай співа́є Тобі, Влади́чице, торка́ючи ліру духо́вну, Дави́д, пра́отець Твій: «Почу́й, До́чко, ра́дісний го́лос Ангела; він бо відкрива́є Тобі ра́дість невимо́вну!»

[Ангел] Взива́ю до Те́бе в ра́дості: «Прихили́ ву́хо Твоє́ і воньми́ мені, що звіща́ю Бо́га безсіменне зача́ття; Ти бо таку́ благода́ть знайшла́ пе́ред Го́сподом, яко́ї ніко́ли інша не знахо́дила, Всечи́стая!»

[Богородиця] Бажа́ла б я зрозуміти, Ангеле, слів твоїх си́лу: як бу́де те, що мо́вив ти? Скажи́ ясніше, як зачну́ я, Дівою бу́дучи неторка́нною? Як же і Ма́тір’ю ста́ну я Творця́ Мого́?

[Ангел] Ти ду́маєш, що слова́ мої обле́сні, як гада́ю, – і радію, ба́чачи Твою́ пересторо́гу: дерза́й, Влади́чице, бо коли́ хо́че Бог, ле́гко зве́ршується і неможли́ве.

[Богородиця] Не ста́ло кня́зя від Юди, наста́в відни́ні час, у яки́й я́виться надія наро́дів – Христо́с; ти ж поясни́, як я Його́ наро́джу, Дівою бу́дучи?

[Ангел] Намага́єшся від ме́не довідатися, Діво, спо́сіб зача́ття Твого́, але́ він непоясне́нний; а зверши́ть се Дух Святи́й, отіни́вши Тебе́ тво́рчою си́лою.

[Богородиця] Моя́ Прама́тір, прийня́вши нашіптування змія, ви́гнана була́ з місця Боже́ственної пожи́ви; тому́ і я, остеріга́ючись пере́ступу, бою́ся ди́вного твого́ привіту.

[Ангел] Я, що Бо́гові предстою́, по́сланий Боже́ственну відкри́ти Тобі во́лю; чом страха́єшся мене́, Всеенепоро́чная, що ще більше Тебе́ страха́юся? Чом остеріга́єшся мене́, Влади́чице, що пе́ред Тобо́ю свяще́нно благоговію?

[Богородиця] Чу́ла я: проро́к у дре́вності провісти́в, що одна́ свяще́нна Діва наро́дить Еммануїла; та бажа́ю зна́ти, як зміша́ння з Божество́м перенесе́ приро́да сме́ртних?

[Ангел] Яви́ла купина́, охо́плена по́лум’ям і неопа́льною зоста́вшись, ди́во та́їнства на Тобі, Благода́тна неневісная; бо й по різдві зоста́нешся, Чи́стая, Приснодівою.

[Богородиця] Освітлюваний ся́йвом Бо́га Вседержи́теля, істини провіснику! Говори́, Гавриїле, саму́ істину: як я, нето́ркнутою зберігши чистоту́ мою́, наро́джу Сло́во, у пло́ті – Безпло́тного?

[Ангел] Зо стра́хом, як раб пе́ред Госпоже́ю, стою́ я пе́ред Тобо́ю; з тре́петом, Отрокови́це, не смію ни́ні поми́слити про Те́бе; бо як дощ на руно́, зійде на Те́бе Сло́во Отчеє, за Своїм благоволінням.

[Богородиця] Не мо́жу досто́ту зрозуміти се́нсу слів Твоїх; бо чудеса́ бува́ли ча́сто – чудодіяні Боже́ственною си́лою знаме́ння та о́брази Зако́ну, але́ Діва, що не пізна́ла му́жа, не роди́ла ніко́ли!

[Ангел] Диву́єшся, Всенепоро́чная; і дійсно, ди́вне чу́до Твоє́; Ти бо єди́на при́ймеш у ло́но всіх Царя́, що ма́є воплоти́тися, і Тебе́ прообразу́ють проре́чення проро́ків і гада́ння та о́брази Зако́ну.

[Богородиця] Ніки́м Невмісти́мий і ніки́м Неви́димий, як Він змо́же всели́тися у ло́но Діви, яке́ Сам сотвори́в? І як же зачну́ я Бо́га Сло́во, собезнача́льного Отцю́ і Ду́хові?

[Ангел] Хто Твоє́му пра́отцю Дави́ду обіця́в посади́ти із Пло́ду утро́би Твоє́ї на престо́лі ца́рства його́, Той Тебе́, красу́ Якова, єди́ну обра́в на розу́мну осе́лю.

[Богородиця] Віща́нь Твоїх, Гавриїле, глас ра́дісний прийня́вши, я спо́внилася боже́ственної весе́лости, бо ти повідомля́єш ра́дість і весе́лість возвіща́єш безконе́чну.

[Ангел] Тобі да́на, Богома́тір, ра́дість боже́ственна: Тобі, Богоневісто, все творіння воскли́кує «Ра́дуйся»: Ти бо єди́на Ма́тір’ю Си́на Бо́жого призна́чена бу́ти, Чи́стая.

[Богородиця] Засу́дження Єви ни́ні че́рез ме́не хай скасу́ється; хай возда́сться її довг че́рез ме́не сього́дні; че́рез ме́не ся дре́вня заборго́ваність хай бу́де віддана із на́длишком.

[Ангел] Обітува́в Бог Авраа́му пра́отцеві, що в сімені його́ благословля́ться всі наро́ди, Чи́стая; че́рез Те́бе ся обітниця сього́дні отри́мує викона́ння.

[Богородиця] Звіща́ючи, що Світло неземне́ з земно́ю пло́ттю з’єдна́ється че́рез милосе́рдя премно́ге, ти світле благовіщення, Боже́ственні вісті ни́ні виголо́шуєш мені: «Благослове́н, Всечи́стая, плід Твого́ ло́на!»

[Ангел] Ра́дуйся, Влади́чице Діво; ра́дуйся, Всечи́стая; ра́дуйся, вмісти́лище Бо́же; ра́дуйся, світи́льнику Світла, Ада́мове Покли́кання, Єви відку́плення, го́ро свята́я, пресвітле святи́лище і світли́це безсме́ртя!

[Богородиця] Ду́шу очи́стило, тіло освяти́ло Всесвято́го Ду́ха наше́стя; вчини́ло мене́ хра́мом, що вміща́є Бо́га, ски́нією Богоприкра́шеною, одушевле́нною святи́нею і Життя́ чи́стою Ма́тір’ю.

[Ангел] Як многосвітлу лампа́ду і Богопоста́влену пала́ту спогляда́ю Тебе́ ни́ні; як золоти́й киво́т, прийми́, Всенепоро́чная, Зако́ну Пода́теля, що благоволи́в че́рез Те́бе ізба́вити тлінне єство́ лю́дське.

Символи і символізм візантійської літургії

Протопресвітер Олександр Шмеман

Символи і символізм візантійської літургії: Літургійні символи та їх богословське тлумачення

Якими б знаннями про Візантію не володів освічений західний інтелектуал, він принаймні чув про «багатий символізм» візантійського богослужіння. Справді, поняття «символи» і «символизм» стали практично синонімами візантійської літургії. Це кліше таке очевидне, що не потребує жодних подальших роз'яснень. Всупереч цьому кліше, я постараюсь тут показати, що візантійський літургійний символізм ставить нас перед питаннями, які важливі не лише для розуміння візантійської літургії, але й усієї візантійської релігійної думки. Дана стаття є лише спробою означити цю проблему так, як я її розумію, і накреслити, за необхідності, у найзагальніших рисах можливі шляхи її вирішення.

Літургійні особливості свята Стрітення

 Літургійні особливості свята Стрітення

Свято Стрітення Господнього, безсумнівно, належить до найдавніших християнських свят. З огляду на це, а також з огляду на те, що воно може співпадати із періодом Великої Чотиридесятниці воно мало б містити цікаві літургійні особливості давнього християнського богослужіння, втрачені у сучасній літургійній практиці. У сучасній практиці їх не так багато, проте у давніх слов’янських та грецьких джерелах вони є і, на мою думку, вони прекрасні. Ось що вдалось віднайти у давніх уставах і опублікувати ще у далекому 1884 році проф.Алексію Дмітрієвському:  

«За нинішнім уставом, якщо свято Стрітення випадає на понеділок першого тижня, то служба його переноситься на неділю Сиропусну, але в обителях Кирилівської та інших в XVI в. вона відбувалася в цей самий день. Напередодні служили малу вечірню. На «Господи, взиваю», співали стихири свята, на стиховні – стихири Тріоді з щоденними приспівами. Стихир на «Господи, взиваю» на великої вечірні десять: Тріоді 3 і 7 свята, а іноді: стихира самогласна дня двічі. 3 Тріоді, п'ять свята, слава і нині свята. Прокімен з Тріоді, паремії свята. Літургія Йоана Златоуста з вечірнею, на якій розташування стихир на «Господи, взиваю» було таке ж, як і вище. Після паремій співали «Хай возноситься молитва моя». Ця остання особливість, якої немає в нинішньому типіку, має підтвердження в рукописних грецьких типіках. Увечері читали канон Андрія Критського. Повечір'я мале. (Див. Ркп. м. Синод. библ. № 902, л. 229 об.— 231; № 814, л. 84 об—88; Устав ркп. Солов. библ. № 1117. л. 139 об., 140; ркп. Волокол. библ. № 338, л. 117 об. —120.)

Якщо Стрітення випадало в один з днів Великого посту, то в навечір'я на «Господи, взиваю» співали спочатку стихири Тріоді, а потім стихири свята. Паремії дня і свята, після яких співали «Хай возноситься». Всенічне бдіння починалося великим повечір'я, часи 3 і 6 відбувалися окремо від інших з поклонами і катизмами. 9 час з'єднували з вечірнею. Стихир на «Господи, взиваю» співали десять: свята 5, Тріоді 2, подібних 3, слава і нині свята. Паремії свята і дня «Хай возноситься молитва моя», літургія Златоуста (Див. Ркп. Солов. библ. № 1416, л. 281 об., 282; №1118, л. 224; № 1128, л. 174, 172; ркп. Анз. ск. № 88, № 207, № 86, л. 147 об., 148; ркп. св. Варсоноф. л. 303 об., 304; ркп. Типогр. библ. 288, л. 206 об., 207; 289, л. 239; ркп. м. Синод. библ. № 331, л. 155; № 337, л. 233; слич. Τυπικ. ркп. той же библ. № 379, л. 109 об.; № 380, л. 97, № 381. л. 94; № 456, л. 70 об., 71; Τυπικ. изд. Венец. 1577, л. 41 об.). Є одна пам'ятка, в якій вказується, що літургія звершується Василія Великого (Див. Ркп. Солов. библ. № 1118, л. 224 об.)».

Див.: А.А.Дмітрієвський, Богослужение в Русской церкви в 16-м веке, Казань 1884, 167-168.

Ці вказівки дуже цікаві, оскільки вони додають кілька штрихів до розуміння давніх літургійних структур:

-         Передусім, цікавим є те, що у свято Стрітення вдавнину могли звершувати різні Божественні Літургії, як Василія, так і Златоуста і навіть, згідно із певними пам’ятками, Передшеосвячених Дарів (А.А. Дмитриевский, Описание литургических рукописей, хранящихся в библиотеках Православного Востока, Т.3, Киев 1917, 289).

-         Відтак, піснеспів «Хай возноситься молитва моя» могли спавіти не лише на Літургії Перешеосвячних Дарів, а й на вечірнях з Літургіями Василія і Златоуста. (Ця особливість засвідчена також і на вечірні недільного всенощного бдіння у описі подорожі Йоана і Софронія до Ніла Синайського)

-         Правдоподібно, початковою Літургією свята Стрітення, якщо воно співпадало з неділею, або  переносилось на неділю, була Літургія св.Василія у поєднанні із вечірнею (як і в невечір’я інших важливих Господських свят – Пасхи, Різдва Богоявляння). У будні звершували вечірню з Літургією Передшеосвячених Дарів. Натомість, вечірня із Літургією Йоана, правдоподібно, є наслідком зміщення акцентів свята із господського  на богородичне. Відтак, Літургію у цей день звершували за прикладом святкування свята Благовіщення у яке навіть донині у певних випадках звершують її за таким чином.

З цього огляду свято Стрітення є не лише святом зустрічі Нового і Старого Завітів, Бога і людини, а й зустріччю нового і старого уставів 😊   

Слово про те, як день Різдва Христового стрічати подобає

Відомо вам, якою великою є радість, яким численним є зібрання народу у день, коли святкують народження царя земного. Як вожді і начальники, так і всі воїни, одягшись в шовкові одежі, опоясавшись дорогими, золотом сяючими, поясами, поспішають тоді в осяйній величі з'явитись перед лицем царя свого. Бо вони знають, що радість царя збільшиться, коли він побачить особливу красу їх зовнішнього вигляду, і що він тим більше звеселиться, чим більше вони виявлять зусиль у час урочистості його (цар, як людина, не дивисься у серце, і судить про відношення до себе за самою лише зовнішністю: і тому той, хто більше любить царя, одягається тоді у найсвітліші одежі). Понад це, оскільки вони знають, що цар у день свого народження є щедрим, — і роздає багатство милостей чи вельможам своїм, чи тим, кого в домі його вважають людьми приниженими і зневаженими; то попередньо намагаються наповнити скарбниці його різним багатством, щоб він, бажаючи роздати милостині, міг роздавати їх щедро, так, щоб радше вичерпалось в ньому бажання роздавати милостиню, ніж змаліло його багатство. Все це вони роблять із запалом, бо й самі сподівваються отримати за це велику нагороду.

Браття, якщо сини віку сього, задля честі проминаючої, зустрічають із таким приготуванням день народження земного царя свого, то як належить нам зустрічати день народження вічного Царя нашого Ісуса Христа, який за наше для Нього зусилля нагородить нас не дочасною, а вічною славою і сподобить нас честі не земного урядування, яке переходить до спадкоємця, але небесного царства, яке не має спадкоємця? Яким же буде наше воздаяння, про це говорить пророк: те, що око не бачило, і вухо не чуло, і на серце людині не спадало, це приготував Бог, тим, які Його люблять (Іс. 64, 4; 1 Кор. 2, 9).

Якими ж одежами нам прикрасити себе? Я мовлю: себе, тобто душі наші, оскільки Цар наш Христос не потребує прекрасності одеж, за прив'язаністю душі, не дивиться на прикраси тіла, а зрить на сердце тих, які Йому слугують, не блиску тлінного пояса дивується, що опоясують ним крижі, а захоплюється непоборним ціломудрієм, яке соромом зв'язує пожадливості. Тож потрудімося явитись перед Ним у вірі вправними, милосердям зодягненими, у способі життя нашого упорядкованими. Хто справді Христа любить, хай світліше прикрасить себе дотримуванням Його заповідей, щоб бачив Він, що істинно ми віруємо в Нього, являючись в такій красі в час святкувань Його і щоб щобілше радувався, чим більше бачив би у нас духовної чистоти. Уціломудрімо ж завчасу серця наші, очистьмо совість, освятімо дух, і в чистоті і непорочності пришестя всесвятого Господа стрічаймо, щоб день народження Того, Хто від пречистої родився Діви, Його рабами непорочними святкувався. Хто ж явиться в цей день нечистим і оскверненим, той Рождества Христового не почитає, — той хочби тілом і присутній на Господнім святкуванні, все ж від Спасителя далекий своїм духом. Нечистий бо не може спілкуватись із святим, скупий із милосердним, з дівственним розпусник, якщо ж він, недостойний, і вступає в таке спілкування, тим більшої образи завдає, бо сам себе не знає. Бажаючи вдавати ревного, насправді наглим виглядає, як той, в євангелії згаданий, чоловік, який, покликаний на весільний бенкет, осмілився ввійти у збір святих, весільною одежею не вбравшись, і тоді як один сяяв правдою, інший блищав вірою, третій світив ціломудрієм, він сам, нечисту совість маючи, при сяянні усіх, лише відразу викликав жахливим своїм трепетом. І щобільше блищала святість праведників, возлежавших тут, тим очевиднішою була скверна грішника, який, можливо й не зродив би подібної відрази, якщо б не появився в соньмі святих. Тому цареві слуги, зв'язавши йому руки й ноги, в тьму непроглядну кинули його, не лиш за те, що грішником він був, а й за те, що, грішником будучи, присвоїв собі нагороду, відведену святості (Мт. 22, 11–13).

Отож, стрічаючи день рождества Господа нашого, очистьмо себе, браття, від усякої скверни грехів, наповнім скарбниці Його різноманіттям дарів, щоб в той святий день було чим утішити подорожніх, облегчити скорботи вдовиць і одягти вбогих. Чи добре бо буде, якщо в одному й тому ж домі, між рабами одного пана один буде веселитись, носячи шовкові одежі, а другий нудьгувати, ходячи в веретищі, той напихатиметься їжею, а сей терпіти голод і холод? І якою буде дія нашої молитви, коли ми просимо ізбавити нас від лукавого, а самі не хочемо бути милостивми до своих братів? Наслідуймо Господа нашого. Якшо Йому вгодно було бідних, разом с нами, учинити учасниками небесної благодаті, то чому ж їм не бути учасниками з нами ж у багатстві зесному? Як браття у таїнствах, ми не маємо бути чужими один одному щодо  маєтншстей. Ми справді придбаваємо заступників за себе перед Господом, коли своїм надбанням годуємо тих, хто приносить благодарення Богу. Бідний, благословляючи Господа, приносить користь тому, за допомогою кого благословляється Господь. Бо як Писання мовить: горе людині тій, через яку поганиться Господнєє ім'я; а мир людині тій, через яку ім'я Господа Спасителя нашого благословляється. Заслуга добродія така, що він в домі своєму один виявляє милість, а в церкві устами багатьох умоляє Господа, і чого сам би не осмілився колись просити в Бога, то, за заступництвом багатьох, отримає нежданно. Прославляючи таку допомогу нашу блаженний апостол мовить: щоб за дароване нам за заступництвом багатьох многі поблагодарили за нас (2 Кор. 1, 11); і в іншому місці: хай буде приношення благоприємним і освяченим Духом Святим (Рим. 15, 16)! Амінь.

Святитель Амврозій Міланський

https://telegra.ph/Slovo-pro-te-yak-den-Rіzdva-Hristovogo-strіchati-podobaye-12-25

Христос - молільник досконалий

У час пригтування до Різдва Христового варто замислитись над тим, що ми маємо на увазі, коли молимось Богові. Особливо, коли думаємо про молитву передусім як про звертання до Бога. Наскільки ми знаємо Його, щоб достойним чином сформулювати наше звернення до Нього? Святі отці знали, що єдиним, хто достойно зміг би сформулювати молитовне звернення до Отця є Його Єдинородний Син - Слово, суще у надрах Отця від початку. Слово, завданням якого власне і є являти нам Отця, відкривати Його природу і нашу, Його волю щодо нас. Недарма церква від самих початків ісповідувала, що справжня молитва може відбуватись лише через Христа, тоді, коли ми узгодимо свою похвалу з Його похвалою, своє благодарення з Його одвічним благодаренням, своє прохання із вічним Його заступництвом за всіх і за кожного зокрема. Ось як це сформулював у похвальному слові для свого вчителя святий Григорій Чудотворець:

св.Григорій Чудотворець, Подяка Орігену

До Царя хвали свої зверну і піснеспіви до Хранителя вселенної,
до усяких благатей джерела невичерпного,
Він мою в усьому зцілить неміч й недостатнє кріпкий надолужити єдин,

до душ наших Спаса і Предстателя, Слова Його первородного, Создателя вселенної і Управителя.

Він єдиний кріпкий благодарення постійні і невмовкні Отцю возсилати

як за Себе, так само й за всіх, за кожного окремо і за всіх разом.
Він бо Істина, і Мудрість, й Сила самого Отця всього,
а до того, Він у Ньому сущий й досконало з Ним з'єдинений.

Тому неможливо, щоби через забуття, чи то з нестачі мудрості,
чи із немочі якої-будь, як той, який від Нього є відчуженим,
а чи сили необхідної не осягнув, щоб скласти похвали Йому,
або й осягнув, та добровільно без возхвалення лишив Отця свого.

Він єдиний кріпкий похвалу, Йому достойну, досконало сповнити.
Той, Кого Отець всього єдиним із Собою учинив, у Ньому Себе майже перевершивши,
досконало Його має вшанувати так, як Сам від Нього був вшанований.
Це Його Єдинородний, перший і єдиний з сущого всього, внаслідував, у Ньому сущий Слово Бог;

інші ж всі лише тоді благоговійними і благодарними зробитись зможемо
як на Нього перенесемо і покладемо силу благодарення усю достойного
за благодіяння всі нам від Отця даровані, при цьому ісповідуючи,
що благодіянням справжнім є в усьому споминати Ним Причину всесвіту.

І тому, належить визнати, що для хвали і вдяки промислу постійному про все,
який за нас дбає в найвеличнішому, як і в найнікчемнішому й нас сюди привів,
справді досить і достойно того слова, досконалого й живого,
і духовно оживляючого Слова першого Ума.