Сказанїе ѡ трїехъ свинїѧхъ

Во времѧ оно, бѣша Нїфъ-Нїфъ иже ѿ свинїй есть, и два брата егѡ живѧста съ нимъ, ихже имена суть Нафъ-Нафъ и Нуфъ-Нуфъ, иже якоже и братъ ихъ свинїама бѣста. Нїфъ-Нїфъ и Нафъ-Нафъ юродива бѣста, Нуфъ-Нуфъ же бѣ свинъ, премудрости исполненъ. Живѧху же во странѣ добрей, идѣже ядоша былїе травное и ѿ пчелъ сотъ, ни въ чемъ же имуще нужду. Совѣщаше же сѧ, глаголюще, якѡ мы, добраѧ свинїѧ, живуще во странѣ добрей, не имамы нужды, но нѣсть намъ идѣже вселити ближнїѧ нашѧ, и всѧ именїѧ наша. Возрастъ же имамы поѧти себѣ женъ и родити сыны и дщери, имже нѣсть крова, ниже ночлега, ниже престола домовъ нашихъ. Сотворимъ ѹбо себѣ три кущи добли, идѣже вселимся съ женами и чадами нашими и всемъ именїемъ нашимъ.

Хрест - явління остаточної істини

Йоана 19:6-11,13-20,25-28,30-35
 Читання нинішнього свята охоплює майже цілий 19 розділ євангелія від Йоана і має до діла із роздумуванням про істину у багатьох її перспективах.
Передусім у перспективі приховування і нищення істини. Провідники юдейського народу прагнуть приховати і знищити істину, "поставити хрест" на істині. Вони роблять це руками римської імперії віддаючи свою свободу, говорячи неправду, переходять із статуса народу Божого у статус племені римської імперії - "нема в нас іншого царя крім кесаря". Тим вони "ставлять хрест" на вибраності одного народу і, не бажаючи того, дають можливість створенню нового народу Божого, народу, народженого хрестом Господа нашого Ісуса Христа.
Ще однією перспективою істини є любов, яка народжується під хрестом. Під хрестом Христа стояли люди, які любили Христа, для яких істина була сильніша ніж закон, "за яким Він має вмерти". Любов сильніша за смерть,тому Богородиця стає матір'ю Йоана, а Йоан сином Богородиці. Любов до Христа, любов через перспективу хреста робить з нас родину Божу. Ця істина теж народжена хрестом.

Вознесення задля перспективи неба

Ів 3:13-17

Нинішній уривок євангелія від Йоана є частиною нічної розмови Христа з Никодимом. Христос говорить про хрещення - народження згори від води і Духа. Хрещення, а відтак і можливість участі у Царстві небесному, згідно з Христом, можливе лише для тих, які його бачили - вийти на небо може той, хто з неба зійшов - син Чоловічий. Ніхто не може прагнути небесного не бачивши його. Але як побчити небесне? Як можемо бути в небі? Христос дає дуже зрозумілий образ того, як людина може піднести свій погдяд до неба - піднесення змія у пустелі. Змії, які жалили ізраїльтян, в біблійному описі є не лише частиною історії блукання пустелею, вони образ того, що заняття земним, споглядання плазуючого по землі приносить лише біль, страждання і смерть. Мойсей возносить змія тому, що людина була неспроможна бачити чогось іншого, а саме через піднесення, попри образ змія побачила також і перспективу неба, що й ставало початком взивання до Бога і спасінням. 

Свідома участь у весільній учті

Мт 22:1-14

Євангеліє нинішньої неділі малює нам досить строгу ікону Царства Небесного. Передусім - царство є весіллям, тобто святкуванням. Це надзвичайно сильний образ - життя, як святкування. Церква від початків готувала вірних саме до цього євхаристійного виміру відносин із Богом. Ми - покликані на весільний бенкет мали б передусім бути вдячними за удостоєння участі у учті Сина Небесного Отця.

БОЖЕСТВЕННА ЛІТУРГІЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ЦЕРКВІ

мову оригіналу збережено

Богословія 49 (1985) р. 29-48

Проф. д-р Й.Мадей

БОЖЕСТВЕННА ЛІТУРГІЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ЦЕРКВІ

Чи можлива її реформа?

(Prof. J. Madey, Divina Liturgia in Ecclesia Ucraina. De possibilitate eius revisionis)

Вступ

Найчастішим закидом, який підноситься на Заході проти Східних Церков - це їхній консерватизм. На це маються вдійсності приклади в історії. Подумати тільки про великі спори між коптійськнм патріархом Гавриїлом II Ібн Тураїк і монахами монастиря св. Макарія в XIII сторіччі у зв'язку з уведенням одного-одинокого речення в одній молитві перед св. Причастям.[1] Ще гірші наслідки мали реформи за московського патріярха Нікона в XVII сторіччі, які спричинили і досі існуючий церковний поділ.[2] Але чи можна напруження між консерватизмом і відвертістю для нових розвитків обмежити тільки для східного християнства? Сучасніть вчить нас щось інакше.

Земля благодатна через сповнення благодаттю

Про нинішнє літургійне читання (Мр 4:10-23).

Христос розповідає про сіяча, але головне в притчі - земля. Все залежить, як ми свою землю, тобто себе самих, готуємо до прийняття слова. Згадується мені при тому Німеччина, країна не надто багата на добру землю. Більшість ґрунту - камінці. Під час другої світової війни вони навіть з України ґрунт до себе везли. Все ж завдяки обробці поля, залученню сучасної техніки та знань яке зерно коли садити і як його обробляти, німці добились таких результатів про які нам з нашими чорноземами можна лише мріяти.
Відтак, суть притчі не в тому, шоб мати відмазку від прийняття слова і зрощування плодів, а в тому, щоб оцінивши себе і знаючи початкову якість своїх ґрунтів використати ті інструменти і залучити таких зусиль, щоб дати плід в 30, 60 чи 100 разів.

Требник преп.Арсенія

Преподобний Арсеній використовував псалми як благословення у різних випадках; особливо тоді, коли не було церковного чину для конкретної потреби. Грецьке першоджерело можна знайти у виданні «О Герон Паісіос» єромонаха Христодула", Свята Гора Афон, 1994 рік.

Читання псалтиря у різних випадках

Цифра відповідає номеру псалма, а тоді вказано, при якій потребі слід його молитись

1. Коли хочеш посадити дерево або лозу, щоб приносили плоди.
2. На просвіщення Господом тих, які йдуть на збори і ради.
3. На звільнення людей від злості, щоб не катували вони неправедно ближніх своїх.
4. На зцілення Господом м’якосердних, що впадають у відчай бачивши жорстокосердні дії.
5. На зцілення Господом очей, уражених лиходієм.
6. На звільнення Господом тих, які перебувають під закляттям.
7. На зцілення тих, хто мучиться страхом через підступи і загрози лиходіїв.
8. На зцілення уражених бісами або нечестивими людьми.
9. На припинення бісівських залякувань уві сні або спокуси вдень.
10. На примирення жорстокосердого подружжя, що сперечаються і розлучаються (коли жорстокосердий чоловік або дружина мучать одне одного).

Про причини заміни читання молитов вголос тихим читанням

А. Голубцов

Про причини заміни читання молитов вголос тихим читанням[1]

У наш час усі молитви літургії, окрім заамвонної, священнослужитель читає «тайно» (μυστικως). Замість цілісних молитов народ чує лише так звані виголоси, тобто завершення молитов, які містять славослов’я св.Тройці, у своїй більшості це завершення причинного характеру,[2] чи короткі витяги, фрази вирвані з їх контексту,[3] між якими немає видимого зв’язку і тому, хто незнайомий із змістом служебника, нелегко його встановити. Зовсім іншу дійснісь у цій царині являла літургійна практика перших трьох-чотирьох століть: там мовлення вголос, всенародне мовлення молитов передбачалось само собою, було свого роду conditio sine qua non самої літургійної служби. На доказ цього твердження покличемось на відоме місце Юстинової Апології (глави 65-67), у якому від імені всіх вірних свого часу останній писав: «По завершенні молитов (за себе і новоохрещеного), ми вітаємо одне одного поцілунком. Потім до предстоятеля братії приносять хліб і чаша води та вина, і він, взявши, возсилає іменем Сина і Духа хвалу і славу Отцю всього і детально звершує благодарення за те, що Він удостоїв нас цього. Після того, як він звершить молитви і благодарення (τας ευχας και την ευχαριστιαν), весь присутній народ виголошує (επευφιμει), мовлячи: Амінь. Амінь у єврейській мові означає: Хай буде».[4]

Природне добро і божественна благодать

Мт 19:16-26
Нинішнє євангеліє водночас просте і складне. Просте, бо малює досить реалістичну картину, з якою ми самі стикаємось дуже часто. Складне, бо, як і тоді, мало з нас може пізнати правильне рішення перед лицем Бога.
Юнак, якого малює святе Євангеліє шукає Добра і про нього питає в Ісуса у своєму юнацькому запалі. Христос відповідає, по-жидівськи, питанням на питання: чого звеш мене Добрим? Тобто, якого добра - як від людини чи як від Бога - від мене ти очікуєш? І, починаючи з людського, перелічує лише половину Декалогу, ту частину , яка стосується міжлюдських стосунків - пізнавальну, в принципі, і без Бога, без віри, на основі звичного людського досвіду. Шанувати батьків, не вбивати, не красти, не допускати навіть в думках бажання того, шо не хочеш щоб з тобою сталося.

ЧИН МОЛЕБНЯ ПІД ЧАС ВІЙНИ ПРОТИ СУПРОТИВНИКІВ

Ієрей: Благословен Бог наш завжди, нині і повсякчас, і на віки віків.

Вірні: Амінь.

Ієрей: Слава Тобі, Боже наш, слава Тобі.

Вірні: Царю небесний, утішителю, Душе істини, що всюди єси і все наповняєш, скарбе дібр і життя подателю, прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, благий, душі наші.

Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас. (3)

Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові, нинi i повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Пресвята Тройце, помилуй нас; Господи, очисти гріхи наші; Владико, прости беззаконня наші; Святий, посіти і зціли немочі наші, імени Твого ради.

Господи, помилуй. (3)

Слава, і нині:

Отче наш, Ти, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам днесь; і прости нам довги наші, як і ми прощаємо довжникам нашим; і не введи нас у спокусу, але ізбав нас від лукавого.

Ієрей: Бо Твоє єсть царство, і сила, і слава, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки віків.

Вірні: Амінь.

Таланти благодарення

Мт 18, 23-35
Царство Боже в Євангелії від Матея у багатьох випадках х проекцією земного життя. Господь готовий піти назустріч упалій людині. Людині, яка не має що віддати за 10000 талантів - сума поза уявою тодішньої нормальної людини. Ми не маємо що віддати Господеві за те, що Він сотворив нас, дав нам середовище для для життя, повітря - як подих Духа, землю - як творіння у Христі, небо - як запоруку обіймів небесного Отця.

Богословствувати "днесь" у присутності Христа

Мт 23: 29-39
Особливо богословам дуже легко закритись у минулому, звести вивчення питань віри до минулого, навчитись аналізувати добрі вчинки, а ще краще, помилки своїх отців. Мовляв, вони помилились, були б ми на їх місці, ми б цього точно не зробили. І саме тут богослови часто потрапляють у власну пастку: дискутуючи із тими, які вірять сьогодні, вони використовують метод своїх отців - вбивають, переслідують, виганяють "за правду". Як і їх батьки, вони не бачать посланих їм Богом пророків, книжників, вчених. Їх уділ не сучасне, а минуле.

Літургія Церкви - Преображення задля спасіння світу

Мт 17: 1-9
Христос бере своїх учнів на гору і переображається перед ними: Його одяг і Він сам сяють як сонце, Закон (Мойсей) і Пророки (Ілля) спілкуються з Ним і навіть більше - сам Отець небесний голосом своїм вказує на Нього, як на джерело Істини,  апостоли дивуються і падають на землю, але як лише вони  втрачають відчуття реальності (Господи, добре нам тут бути ...) преображення зникає і Христос знову постає у звичній для них поставі проповідника своєї смерті і воскресіння.

Вогонь Духа і вода Христа

Мт. 17:14-21
Євангеліє нинішньої неділі особливо цікаве, бо говорить більше-менше про кожного з нас.

Опис чуда у нинішньому євангелії розкривається уповні тоді, коли ми зможемо заглянути поза нього, спробувати прочитати євангеліє як ікону. Ми маємо з одного боку Христа з апостолами, які прямують до народу, відкриваються до його потреб. Христос з апостолами є іконічним образом церкви, яка постійно прямує нам назустріч.
З іншого боку ми маємо батька, який падає на коліна і молить Христа за свого сина. Батько є образом святих, які нас "породили у Христі" своїм прикладом і навчанням і, відійшовши до Господа, безперестанно молять Христа за нас, які все ще прямують вузькою дорогою, намагаючись перемагати житєві труднощі.

Знецерковлення Заходу

Прочитав про численні виходи з церкви в Німеччині та й взагалі пр кризу західного християнтва.
Проблема Заходу в омиряненні церкви. Люди не розуміють що їм робити в церкві і для чого священство. Просто вони перетворили літургію в свого роду концерт для вірних. Робиться все для того, щоб вірним вгодити. Насправді ж літургія і церква для того, щоб навчитися вгодити Богові. А про це забули! Покликання церкви - славити Господа. В цьому вся її суть. Там де це занедбується настає криза. На жаль, ми теж на дорозі омирянення церкви. З одного боку в нас загострення клерикалізму, з іншого - завеликий наголос на "покликанні" мирян. Золота середина - усвідомлення себе вірними - членами народу Божого. Всі - клир і віряни - є частино народу Божого, новим Ізраїлем. Отці це пам'ятали: "З вами я християнин для вас я єпископ". Про це, до речі, дуже гарно написав о.Хуан Матеом в першій  частині своєї книжечки "Розвиток візантійської літургії" (українською мовою видало її "Свічадо").

Благодарення цілісної людини

Мт 9.27-35
Зцілення людей Христом, як це показує нам святе Євангеліє, часто має своїм наслідком свідчення зцілення, радісний розголос про те, що відбулося. Людина, яка зцілилася, буквально - стала цілою чи цілісною, не може більше мовчати, навіть коли сам цілитель-Христос наказує їй мовчати. Цілісна людина є людиною благодарственної проповіді. Очі, спроможні бачити, спонукають уста до славослов'я. Саме тому основною молитвою церкви завжди була анафора - славословне благодарення суттю якого було свідчення віри.

Чужа віра і власні дари

Нинішнє євангеліє (Мт 9.1-8) є одним з моїх улюблених, оскільки перестерігає нас від гордості віри у власну віру. Христос кріпить розслабленого внаслідок віри його друзів, не питаючи його про його власну віру, як це робитиме кількома рядками нижче із сліпцями. Внаслідок віри друзів Христос відпускає розслабленому його гріхи, наражаючись на звинувачення у богохульстві. Внаслідок віри друзів робить розслабленого живим євангелієм, посилаючи його разом із його ложем додому, до рідних, яким він тепер має пояснити чудесне зцілення і звільнення від гріхів.

Єдність церкви і отців

Писав в фб-коментах. Зберігаю для себе.

Мені взагалі не дуже подобається дискусія про поділи на православних та католиків, на отців до 1054 і після. То не має нічо спільного з християнством. Поділу жодного не було (читайте "Паралельний світ" Наталі Яковенко). І, на щастя, його немає і не може бути, бо церква Христова - неділима. Її ніхто не в змозі поділити. Є хворі людські амбіції, є елементарне невігластво, але поділу немає. Церква і надалі єдина і неділима у проповіді євангелія. На Майдані це було видно: католики, православні, протестанти - всі проповідували Христа розп'ятого. Для когось глупота, для когось спотикання, а для тих, які вірять - Божа сила і премудрість. І вірні благодарили - кожного разу дякували за молитву і слово євангелія. Це для мене було найбільшим свідченням. І слова священиків, які лунали зі сцени були нічим не гіршими за слова. Отців як до так і після 1054 р., бо вони були щирими. Все решта - пусті балачки.
Найкраще свідчення: православна людина отримала євангеліє від протестантів, прочитала євангеліє від Матея і, відчувши необхідність покаяння, посповідалась у католицького священика - ось справжня єдність церкви!

Бременські музики. УкрДзен

Долі кращої не відшукати,
Як по світу білому блукати.
В дружнім гурті не страшні тривоги,
Манять, манять нас нові дороги.
 

Наш килим — заквітчана поляна,
Наші стіни — сосен горді стани,
Синє небо — дах над головою,
Любо мандрувати нам з тобою.
 

Поклик свого серця не забудем.
Сміх і радість ми приносим людям.
Нам палаци кришталеві зроду
Не замінять гордої свободи.

Ікона як зцілення духовного бачення

Рим.5. 1-10/Мт 6. 22-33

Храмове свято в ц.Ікони матері Божої Неустанної Помочі на Погулянці.
Кілька слів до літургійних читань. Євангеліє цієї неділі подає кількашарову перспективу. Передусім Христос вказує на Боже творіння. Воно зберегло свою божественну довіру до Бога. Він одягає лілії польові і дає можливість існуванню всього. Сотворене Богом як добре, воно живе несвідомою довірою до Нього і навіть найбагатші люди не рівняються своїм скарбом із однією ж польових лілій.
Перед людиною лежить дві дороги - а) довіри до Бога і б) надії на можливість збагачення "власною силою". Людина, яка обирає дорогу "б" є сліпою, бо не зауважуючи божественної опіки підпадає служінню мамоні - наживі. Людина з дороги "б" ігнорує свідчення природи і привласнює собі чуже тим самим руйнуючи її.

Жертва причастя

Жертвування причастя пов'язане із строгими передпричасними правилами і в тому контексті то треба сприймати. Люди вже від часів Йоана Золотоустого сприймали причастя як своєрідну духовну "цукерку" за те, шо були чемні. Тому і жертвування причастя пов'язане не стільки із самим причастям, але із своєрідним духовним подвигом, завершенням якого було причастя. Нині воно досить спростилося, бо причастя не вимагає аж такого строгого подвигу.

Святість як благодарення

Кілька слів з неділі всіх святих з перспективою на свято Євхаристії:
У неділю всіх святих церква кличе нас подумати про святість. Святість християни розуміють передусім не як моральну, а як онтологічну величину. Святим є лише Бог, святість є лише Його прикметою. Бути святим означає бути причасником Бога. Святість не те саме що праведність, її неможливо набути чеснотливим життям. Святість є даром, яким ми отримуємо у відповідь на згоду стати християнами - "всі ви, що в Христа хрестилися у Христа зодягнулися". Нашою святістю є Христос. Ми святі тому, що носимо нетлінного Христа, одягненого поверх нашої тлінної природи. Святі святістю Христа, ми йдемо дорогою святості (тобто дорогою Христа/хреста), взявши свій хрест і носячи його як свідчення любові Бога до людини. В цьому і полягає наслідок святості - правдиве свідчення нашого спасіння. 'Тому, улюбленi, пiдперезав­ши стегна розуму вашого, пильну­ючи, майте досконалу надiю на благодать, що подається вам у яв­леннi Iсуса Христа. Як слухнянi дiти, не потурайте похотям, що бу­ли в час вашого невiдання, але, за прикладом Святого, Який покликав вас, i самi будьте святi в усiх вчинках. Бо написано: “Будьте святi – Я бо святий”'. (1Пт 1. 13-16)

Дещиця правди не обов'язково є Дещицею гідності

Інтернет вибухнув після співу очільником МЗС фанатської пісеньки про очільника держави окупанта. Як наслідок, очільник нашої держави, зажадав звільнення міністра. Інтернет вибухнув знову. На захист міністра. Тому кілька думок щодо цього.
Міністр, який представляє Україну у світі, не може, не повинен опускатись до негідних висловів навіть якщо натовп 100 разів вважає, шо саме так треба зробити. Він піддався на провокацію задля розрядки обставин. Чи мав він на це право? Вважаю, що ні. Ми прямуємо до Європи? Там за таке звільняються самі. Пртблема наша в тому, що ми просто звикли до того, що політики поводяться негідно і навіть не обов'язково задля 'спасіння' ситуації. Це правильно? Ні, неправльно. В нас вже був негідний президент. Нічим добрим його негідність не завершилась ні для кого. Майдан назвали Майданом Гідності тому, що ми на ньому намагались змінити систему негідності. Не захищати її, а змінити повністю. Взагалі було б вершиною дипломатії і культури якшо б Дещиця сам подав у відставку. Тоді він відповідав би ідеалові Революції Гідності. Кажете, Дещиця професіонал? Погоджуюсь. Дід Панас теж був професіоналом, але один раз негідно завершивши казку, перестав ним бути.

Все ж суть тут навіть не в Дещиці, суть у тому, щоб нова влада не дозволяла собі на подібну поведінку. Суть у тому, щоб Дещиця став початком президентськоі люстрації негідних політиків, які не є образом гідної України, нової України, яка не опускається до рівня натовпу, але вміє натовп опанувати гідною поставою.
Якшо президент таким чином почне очищувати кабмін і парламент, я двома руками за, але якщо це лише кейс Дещиці, бо він на Путіна сказав, тоді я - проти. Якщо депутата звільнятимуть за те, що він негідно повівся з ближнім, я - за! Якщо лише за те, що з іншим депутатом, президентом, мажором, недоторканим, я - проти!
Дещицю як фахівця можна поновити через півроку, рік, два, але зараз він має піти, щоб довести, що він гідний.
Гідність цінна не тоді, коли вона "гідність, бо..." гідність цінна, коли вона "гідність будь-що".
Дещиця правди в тому, що Путін конкретно неправий, дещиця гідності в тому, що свої помилки треба визнавати.

Самостійність задля Христа

Мт 10, 32-33.37-38. 19, 27-30

Кожний, отже, хто визнає мене перед людьми, того і я визнаю перед моїм Отцем небесним.
Хто ж мене зречеться перед людьми, того й я зречусь перед Отцем моїм небесним.
Хто любить батька або матір більше, ніж мене, той недостойний мене. І хто любить сина або дочку більше, ніж мене, той недостойний мене.
Хто не бере свого хреста й не йде слідом за мною, той недостойний мене.
Тоді озвався Петро і сказав до нього: “Ось ми покинули все й пішли за тобою; що будемо за те мати?”
Ісус відповів їм: “Істинно кажу вам: Ви, що пішли за мною: як новий світ настане, коли Син Чоловічий сяде на престолі своєї слави, сидітимете й ви на дванадцятьох престолах, щоб судити дванадцять поколінь Ізраїля.

І кожний, хто задля імени мого покине дім, братів, сестер, батька, матір, жінку, дітей, поля, в сто раз більше одержить і життя вічне матиме в спадщину.
Багато з перших будуть останніми, а останні – першими.”

"Традиційність" християнства

Проблема "традиційного" ходіння до церкви - дохристиянський поділ на сакральне і профанне. Є сфери духовного і сфери, де духовне майже не присутнє. Вони у сучасному християнстві настільки поляризовані, шо майже втратили точку дотику. Духовенство через надмір "вправляння" у духовному тратить дотик до мирян і мирського, миряни у свою чергу сприймають духовенство як тих, які "професійно" виконають за них спілкування з Богом. Духовенство у вівтарі, миряни в наві.
Десь читав вже не пам'ятаю, здається в Барклі: Коли Христос помер на хресті завіса храму роздерлася надвоє, а перше, шо зробила новостворена церква - зшила її докупи.
Насправді ж те, що в храмі і те, шо поза ним - рівноцінне і взаємодоповнююче. Як євхаристія і богослужіння добового кола. Одне не може існувати без іншого і лише у повноті зрозумілий цілісний зміст.
Христос кличе нас у церкву, щоб ми, співаючи разом з Ним піснеспів його життя (літургію) набрались Духа святого і перетворили світ із п'янства і іншого різноманіття "тайних" діл у спільноту, яка ходить у світлі і не боїться лиця Божого, бо діла її - узгоджений у молитві в ім'я Христа дар небесного Отця.
Літургія і життя не є протиставленнями. Літургія є життям Христа, вростаючи у яке наше життя стає Літургією.

"Але" церковне

Коли церква стає демократичною, вона перестає розуміти своє покликання як Царство Бога. В царстві немає "але". В царстві є "об'явлення" волі Царя. І незалежно від того, що думає чи висловлює народ, церква має бути вірною волі Бога за прикладом Христа - свідчення євангелія навіть тоді, коли весь народ проти настільки, що готовий вбити тебе.
Воля християн як народу Бога висловлюється в їх основній молитві - "хай прийде Царство Твоє, хай буде воля Твоя ..." і єдине "але" у цій молитві стосується лише до "ізбави нас від лукавого".

Чи було традиційним для ранньої Церкви читання вголос літургійних молитов?

Чи було традиційним для ранньої Церкви читання вголос літургійних молитов?

Питання: о. Роберте, чи було традиційним для ранньої Церкви читання вголос євхаристійних молитов, таких, як Євхаристійна Анафора? Якщо так, то що сталося з древньою традицією? І що нам робити тепер?

Відповідь: Так співпало, що мені довелось готувати статтю на таку ж тему для Конгресу Вірменської Літургії, присвяченого 1700-літтю Хрещення Вірменії, який мав відбутись в Нью-Йорку в вересні 2002 року. Я дам відповідь на три частини питання так, як вони були поставлені, в історичній послідовності.

1. Рання традиція. Еволюція літургійної молитви в ранній Церкві, як її описує Ален Боулі, OSB, у фундаментальній праці, із назвою «Від свободи до формули. Еволюція євхаристійної молитви від словесної імпровізації до записаного тексту» (Catholic University of America Studies in Christian Antiquity 21, Washington DC 1981), можна розділити на три стадії: 1) Перші два століття християнської історії були періодом творчості і спонтанності, коли ще не існувало сталих літургійних текстів. 2) Протягом II—IV стт. починають з'являтися записані тексти, існуючи паралельно з текстами, які мовили експромтом. 3) Вкінці, під кінець IV ст. бачимо поступове розповсюдження письмових, сталих формул, які з часом стають для всіх обов'язковими до використання. Ці три періоди накладаються один на одного, і вказані дати є досить приблизними.

Жива парохіальна літургія

Впроваджуючи нову стратегію розвитку УГКЦ глава і отець її блаженіший Святослав опублікував пастирське послання із назвою "Жива парохія - місце зустрічі з живим Христом". Оскільки одним із дуже важливих аспектів життя парохії є саме літургійне життя, дозволю собі висловити кілька міркувань саме щодо цієї стратегічної ділянки.

Від початків існування церкви молитовні зібрання становили її осердя. Саме там у молитовному предстоянні лицю Господньому відбувались проповідування Слова, звершення Таїнств і харитативна діяльність церкви. Особливо в 4-му столітті літургійне життя церковних спільнот у римській імперії, яка обрала шлях християнства розвинувся особливий тип обряду, який сучасні науковці називають "парохіальним" або "катедральним".

Особливостями цього типу молитовних зібрань християн були декілька основоположних принципів, які визначали практично все - його структури, текстуальне, уставне та богословське наповнення. Донині цей парохіальний обряд до певної міри перестав існувати, змінений пізнішими і не особливо призначеними для парохій формами та змістами.

Храмовий простір

Передусім належить сказати кілька слів про храмовий простір. Він, практично від побудови типового візантійського храму - св.Софії у Константинтполі - не змінився. Храм поділявся як і зараз на три частини - притвор, наву та святилище - яким відповідав тричастинний поділ катедральних богослужінь. Так, у притворі звичайно, очікуючи приходу предстоятеля, молились довгі антифони вечірні та утрені. Їх число різнилося від трьох до восьми, залежно від того святковим чи щоденним було богослужіння, причому у свята їх було менше. У наві відбувалась прославна та проповідницька частина богослужіння, причому предстоятель займав особливе місце посередині храму - амвон -, подібно до сучасної літургії слова при звершенні архиєрейської літургії. Такі амвони, до речі буде сказано, у галицьких церквах можна було зустріти аж до 17-го століття, хоча тоді їх використовували більше співці для виголошення прокіменів та алилуаріїв та для старозавітних і апостольських читань. Основним прославним елементом богослужіння у наві як і нині на архиєрейській літургії слова був спів трьох антифонів - перший із приспівом "Молитвами Богородиці, Спасе, спаси нас", другий із приспівом "Єдинородний Сине", третій антифон із змінним тропарем відповідно до тижня або свята. У святилище ж клир входив лише на заключну частину богослужінь - славословну (чи словесну) жертву - якою були прошення диякона (мирна та прохальна ектенії) та дві заключних молитви предстоятеля перед жертовником. Особливо важливими при звершенні богослужінь були входи - малий із притвору до нави храму та великий із нави до святилища. Вони були вираженням самосвідомості церкви, як спільноти святих, яка перетнула часові межі - молитва у притворі як образ спільноти святих старого завіту очікуючої приходу Христа, молитва у притворі як образ церкви святих, започаткованої народженням, життям, смертю, воскресінням Христа, молитва у святилищі, як образ церкви святих звершеної вознесінням, праворучсидінням та заступництвом Христа за світ перед Його небесним Отцем - все це як одне літургійне святкування. Важливим у цих входах було теж явління церкви у її динаміці, церкви, яка прямує до небесної батьківщини.

На жаль, цей парохіальний тип літургії був замінений більш статичними богослужіннями монашого походження, які зазвичай не передбачали навіть участі предстоятеля, а відтак і входів з притвору до нави та з нави до святилища. Акцент із активного співу антифонів більше був зміщений на медитативне рецитування псалмів. Взагалі літургія стала більш статичною, і вимагала пасивного слухання ніж активного співу. Наприклад, у сучасному уставі є передбачені вечірні і утрені без входів навіть тоді, коли їх провадить священик. Таке було б просто немислимим у парохіяльному богослужінні. Динаміка - передумова цього богослужіння. Якщо хочемо серйозно думати над парохіяльним обрядом, то переосмислення самої церквобудови має бути початковим кроком у цьому напрямку. Катедральна чи парохіяльна літургія має свою логіку і ця логіка пов'язує її окремі елементи в одне ціле. 

Діалогічність парохіального богослужіння

Богослужіння парохій давнього візантійського обряду виходило із "партнерського" діалогізму. Заспіви протопсалта та приспіви народу були скомпоновані таким чином, щоб максимально уможливити вірним участь у богослужінні. Більшість приспівів вірні знали напам'ять, а довші тропарі протопсалти кількаразово співали перед тим, як їх мали повторювати вірні. Щось подібного використовує у своїх богослужіннях молодіжна спільнота "Тезе". Протопсалти, які носили з собою книги, зачитували псалмічні вірші, на які вірні відповідали співом приспіву. Якщо парохія була досить великою і могла дозволити собі два хори, приспівів на одному антифоні могло бути два і більше. У кожному разі, спільноту постійно тримали у молитовному напруженні спонукаючи відповідати на заспіви протопсалта. Короткі приспіви і тропарі дозволяли розлогіші мелодії. 

Сучасні довгі серії стихир, переплетені із псалмічними віршами чи розлогі канони, які змінюються кожного дня з одного боку збагачують богослужіння різноманіттям тематик, з іншого натомість боку забирають безпосередність спільнотного співу, яка походить від можливості вивчення тексту напам'ять і співу по пам'яті. Перевагу антифонного співу дуже наглядно можна помітити на прикладі таких частин сучасної утрені як "Бог Господь" та "Пісня Богородиці" на яких церква оживляється і підспівує і навпаки активність зменшується тоді, коли починається спів стихир чи канону. Довші піснетворчі тексти, щоправда, досить добре функціонують як сталі частини богослужіння такі як "Ангельський собор".

Особливо літургійне спілкування із клиром - предстоятелем та співслужителями - виходило із діалогічності - кожному антифонові передувала молитва предстоятеля, яка, через виголос задавала тон антифону не лише музично, але і богословсько. Вірні, чуючи молитву священика чи єпископа, відповідним чином налаштовувались на сприйняття віршів та приспівів антифону і потверджуали це своїм "Амінь". Кожна ектенія завершувалась молитвою предстоятеля, яка "набирала дійсності" завдяки потвердженню її народним "Амінь". Предстоятель, таким чином, трактувався як "речник" молитовної спільноти, уповноважений говорити в її імені і отримати схвалення на сказане ним через "Амінь" спільноти. Це дуже важливий елемент саме активної участі вірних у богослужінні - свідомість того, що вони відповідають за сказане священиком і постійно стверджують свою згоду із текстом мовленої молитви, бо молитви, які священик мовить є не якимись магічними формулами, доступними лише йому, а молитвою усієї церкви, тобто всіх вірних, зібраних у храмі.

Саме тому мовлення тексту молитов вголос, а не лише вирваних із контексту молитви виголосів, є одним із найважливішим кроком оновлення літургійного благочестя живої парохії. Ці молитви називають "тайними" не тому, що вони приховані від вух церкви, а тому, що вони втаємничують, малюють образ дійсності так, як це висловлює молитва херувимської пісні "херувимів тайно являючи". Не приховано, а таїнственно, бо суть тайного у літургії церкви - являти.

Використання візуальних символів

Парохіальне богослужіння передбачало використання візуальних символів у контексті літургійного обряду. Для богослужінь добового кола це були передусім обряди запалення світла та приношення кадила. Для Божественної Літургії - урочисте внесення євангеліара на амвон чи дарів у святилище. У контексті катедрального обряду вони були притаманні більше єрусалимському типові богослужінь. Світло, як символ Христа, який просвічує серця вірних, сприймалось через обряд запалення ними світла своїх свічок від вічної лампади у святилищі. І важливим тут було не просто запалення світла у храмі, а саме свічок чи лампад, які вірні принесли з собою - активна участь вірних у богослужінні.

Кадило, як чуттєвий образ чогось приємного  був знаком приємності наших молитов небесним Отцем. Кадили при цьому саме престіл (подібно як на Літургії Передосвячених Дарів), наголошуючи на жертовному вимірі кадила, а не цілу церкву (як у сучасному богослужінні) як "вияв поваги" до спасенного у Христі світу. Цей другий аспект кадіння є похідним від основного і першого - кадило належить Богові, а нам і усьому світові через нашу участь у Христі.

Ці візуальні символи, на жаль, теж було втрачено для сучасного богослужіння через заміщення його монашим, яке в принципі не передбачало обов'язкової участі предстоятеля. Все ж без оновлення цих візуальних символів у їх давньому вигляді такий піснеспів як "Світло тихе" ніколи не постане у своїй повній красі. Йому повинен передувати виголос "Світло Христове просвічує всіх!". Так само і під час кадіння престолу, не лише один раз вірш "хай возноситься молитва моя як кадило перед Тобою" у контексті загального стихослов'я, а кількаразове повторення цього вірша як на Літургії Передшеосвячених Дарів. Неспішне кадіння престолу із акцентом на унікальності цього літургійного жесту поряд із кадінням решти церкви і вірних.

Логічна чи магічна?

Літургія, якою ми молимось логічна чи магічна? Іншими словами, чи мають якесь значення для нас слова, обряди, дії кожного із присутніх у храмі, чи вона діє незалежно від нас? Із джерел давньої парохіяльної літургії ми знаємо, що кожен крок, рух, жест, слово були спрямовані на розуміння тої дійсності, яка зараз відбувається у храмі і також на те, щоб це розуміння постійно поглиблювати, втаємничуватись. Саме тому у цих джерелах приявна здорова логіка послідовності літургійних жестів та "співпраця" (іншими словами літургія) усіх присутніх. У парохіяльній літургії ніхто не мав права бути невтаємниченим. Невтаємничених просили вийти із храму тоді, коли починало звершуватись таїнство. Саме таїнство, а не магія. Таїнство, тому, що вірні розуміли те, що з ними відбувається через досвід активної участі, хоча й висловити цей досвід можна було лише символами, які перевершують слово. А все ж слово завжди ішло укрок із образом. Символ супроводжувався спробою логічного пояснення. Це те, що мало б лежит в основі оновлення парохіяльного богослужіння - пошук і відновлення втрачених зв'язків між словом і образом у яких вірний знаходить можливість досвіду Христа, який тут і тепер спасає Собою світ.

Парохіальна літургія?

Цих кілька рядків пишу для того, щоб продовжити дискусію щодо оновлення давнього катедрального обряду, яка була започаткована і серйозно провадилась ще перед революцією 1917 року і відновилась західними дослідниками такими як о.Хуан Матеос. Будь-яке оживлення літургійного життя на парохіях передбачає також готовності робити його по-справжньому, керуючись принципами парохіального типу богослужінь.

Богослужіння сучасних візантійських церков було остаточно сформованим у монашому середовищі афонських монастирів без огляду на його використання у парохіях. Хід богослужіння як також і його богословська тематика, особливо щоденних богослужінь пристосовані радше до монашого аскетизму із особливим покаянним акцентом заледве чи буде придатним для живої молитви сучасної парохії. Чи не настав час пошуку альтернативної парохіальної молитовної практики до затвердженої випадковою публікацією венеційського друкаря гібридної катедрально-монашо-константинопільсько-єрусалимської "візантійської" традиції?

Літургія Слова у словацькому греко-католицькому Літургіконі «Трьох Янів» 1986 р.

свящ.Василь Рудейко, д-р.богослов’я

Літургія Слова у словацькому греко-католицькому Літургіконі «Трьох Янів» 1986 р.

Літургія Слова як частина євхаристійного богослужіння церков візантійської традиції безсумнівно належить до однієї із найважливіших і має цікаву та доволі загадкову історію. Основною проблемою осмислення цієї, як і інших частин візантійського богослужіння є те, що основні джерела найдавнішого пласту євхаристійних літургій церков візантійської традиції на сьогодні є невідомими. Найдавніший основний документ – кодекс Барберіні 336 – походить із 8-го століття і являє вже більш-менш у сучасному вигляді сформовану структуру Літургії слова.[1] Поряд із іншими науковими дослідженнями цієї частини божественної літургії, основоположною і надалі, здається, вважається праця о.Хуана Матеоса, опублікована, початково як серія статей, а згодом як монографічне дослідження.[2] Саме внаслідок популяризації здогадок Матеоса,[3] щодо розвитку візантійської структури Літургії Слова, у практиці певних церков візантійської традиції відбулись спроби реформ цієї частини літургії, [4] одна з яких була втіленою у оновленні літургікону словацької греко-католицької церкви у 1986 році.

Катехизм УГКЦ — свідомий чи несвідомий крок до літургійної реформи?

Василь Рудейко

Катехизм УГКЦ — свідомий чи несвідомий крок до літургійної реформи?

Описуючи у пункті 540 богослужіння добового кола, творці нового катехизму УГКЦ “Христос — наша Пасха” подають наступне: “У нашій Церкві існує практика семиразової молитви протягом доби. Цей звичай ґрунтується на словах із Псалмів: «Сім раз на день я Тебе хвалю за Твої присуди справедливі» (Пс. 119 (118), 164). До такої молитви заохочує і святий Василій Великий: «щоб і для нас щодень було за правило: сім разів на день славити Бога». Основою і змістом цього молитовного правила є книга Псалмів, поділена на катизми, що переплітаються з іншими моліннями: гимнами, стихирами, тропарями, кондаками, прокіменами, єктеніями тощо. Ці семиразові моління, а саме: Вечірня, Повечір’я, Північна, Утреня з Першим часом, Третій, Шостий і Дев’ятий часи – містяться в богослужбовій книзі під назвою Часослов”.[1]

Оновлення літургійного благочестя в УГКЦ у світлі повернення до джерел

свящ.Василь Рудейко

Оновлення літургійного благочестя в УГКЦ у світлі повернення до джерел

Літургія Церкви, її молитва, завжди є намаганням поєднати час, впровадити час у вічність. Збираючись на молитву Церква не лише згадує минуле, час, коли Господь інтенсивно діяв у життя конкретних людей, народів і самої церкви, вона намагається актуалізувати ці події для тих, які тут і тепер зібрались задля живого досвіду присутності Ісуса Христа, який сам запевнив своє перебування там де Його вірні збираються в Його ім’я. Під цим оглядом кожне літургійне зібрання є намаганням повернутись до джерел, чи радше до Джерела, яке, згідно із словами Євангелія б’є у тому, хто прийняв Слово Боже.

Молитва Церкви, яка складається із великого різноманіття досвідів зустрічі з Богом, яка несе ісповідування Його величі, благості і любові передусім повинна підлягати критичному переосмисленню саме у контексті повернення до своїх витоків, якщо ми хочемо достойно сприймати її, інтерпретувати та робити її нашим власним досвідом тут і тепер.

Для української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка розпочала своє інституційне існування від моменту укладення унії у Бресті 1596 р., дуже  важливим було збереження її літургійної традиції, єдність із її витоками. Майже третина всіх артикулів, які єпископи вислали до Риму, як передумову укладення унії, присвячена літургійним питанням.[1] Оскільки ця церква географічно, але також культурно та політично, була на межі двох світів — Сходу та Заходу, у її реформаторських ідеях та їх аналізі не потрібно недооцінювати питання власної ідентичності. Щоб краще зрозуміти підґрунтя літургійних рухів, які там виникали, треба коротко окреслити кілька історичних аспектів.

Час і простір християнської молитви

Василь Рудейко, доктор богослов’я

Час і простір християнської молитви

Третій розділ другої частини катехизму “Христос — наша Пасха” (далі К-УГКЦ) присвячений оглядові християнського розуміння літургійно-молитовного часу та простору у візантійській традиції.[1]

Моїм завданням не буде переповідання структур чи розділів із цієї частини катехизму, ані навіть не рецензія тексту, хоча така, безперечно, мусить існувати, якщо ми віримо у можливість покращення і хочемо підтримувати цей текст живим і доступним для вірних сьогодення. Радше основним своїм завданням я бачу окреслення розуміння літургійного часу і простору у історично-богословській перспективі. Також я хочу вказати на подальші виклики, які цей катехизм ставить перед богословами УГКЦ.

“І слово стало ... текстом”. Роздуми про оновлення літургійної традиції УГКЦ

д-р Василь Рудейко

“І слово стало ... текстом”. Роздуми про оновлення літургійної традиції УГКЦ

Літургія починається, живе і звершується Словом. Словом Бога, яким Він “багато разів і багатьма способами” (пор.Євр. 1.1) звертається до своїх людей, як також і словом людини, її відповіддю Богові, “бо поки люди можуть приступити до Літургії, необхідно, щоб були вони покликані до віри й навернулися” (КСЛ, 9).[1] Зустріч Слова Божого з людською дійсністю перетворюється у досвід Бога в Його величних ділах, якими Він провадить світ до спасіння. Дійсність спасительного досвіду Бога є вічною і, як така, сприймається людиною через літургійне святкування — оспівування цього досвіду і ділення ним із поколіннями. У такому святкуванні досвід слова Божого набуває вселенського виміру і уможливлює вічне причастя його, перетворюючись у потік живої води, яка відживляє, оновлює але також і творить і ви-словлює нові досвіди.[2]

Все ж інколи це слово, особливо у літургійному контексті, тяжить до перетворення у текст. Як і чому це стається?