Притча про митаря і фарисея у текстах четвертого тижня посту

У своїх попередніх дописах я вже вказував на те, що наша літургійна традиція періоду великого посту пережила певні зміни, які вплинули на розуміння літургійних структур  подекуди аж до невпізнання.

Зокрема, ідеться про дублювання двох пам’ятей неділь на початку великого посту – неділі про митаря і фарисея та неділі про блудного сина, які у давній традиції Єрусалиму містились у четвертій та третій неділі посту відповідно. Це і досі можна прослідкувати у літургійних текстах постової тріоді, якщо уважно спостерігати за темами, які озвучуються у молитовних текстах. Щодня, починаючи від «третьої» неділі посту та впродовж усього четвертого тижня посту існує принаймні один літургійний текст, який заохочує молільника пригадати собі євангельський уривок притчі про митаря і фарисея, та, поставивши себе у контекст цієї притчі, стати на шлях покаяння і навернення.

Слово св.Василія Великого на честь сорока мучеників

На честь сорока мучеників

1. Чи може виявитися надмірною шана мучеників серед їхніх послідовників? Почесті, які ми віддаємо добрим слугам, є водночас виявом любові і до нашого спільного Володаря. Зрозуміло ж, що ті, хто шанобливо схиляються перед мужністю цих мучеників, потрапивши у подібні життєві обставини, прагнутимуть наслідувати їхній приклад. Тому шануй тих, що прийняли блаженне мучеництво, проймися їхнім духом, і вже за це ти можеш отримати ту саму нагороду, що й вони, хоча й не зазнаєш переслідувань,  вогню, бичувань і тортур. 

Сьогодні ми величатимемо подвиг не одного, не двох і навіть не десяти блаженних мучеників, а аж сорока мужів, тіла яких немов об’єднала одна душа, і які виявили одностайність і однодушність у вірі, однакову витримку у муках,  рівну стійкість, відстоюючи істину. Усі вони схожі один до одного, бо мали спільні думки, переконання, звитяги, всі вони як один мужньо боролися і однаково гідні вінців слави.

Яка промова могла б гідно уславити їхній подвиг? І сорока ораторів не вистачило б, щоб достойно вшанувати чесноту цих борців! Навіть, якби предметом нашого зачудування був один подвижник, то сили нашої промови не виявилося б удосталь, але така кількість славних мужів, такий  загін бійців, такий стрій хороброго війська, наскільки непереможний у війнах, настільки ж недосяжний для наших похвал. 

МОЛИТВА під час пандемічної інфекції

МОЛИТВА

під час пандемічної інфекції

(мовити по заамвонній молитві з ієреєм, або принагідно).

Ієрей: Схиливши коліна, благоговійно Господеві помолімся.
Люди: Господи помилуй.
Ієрей: Всемогутній предвічний Боже, Ти не хочеш смерти грішника, але бажаєш йому навернення, щоб він жив. Ти послав на спасіння наше єдинородного твого Сина, який нам заповідав: «Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам» (Мт 7,7).
Отож, ми до Тебе припадаємо і сокрушенним серцем зі сльозами молимо Тебе: «Не входь у суд із нами, але милостиво відверни твій справедливий гнів від нас і зціли смертоносну хворобу, що у ці часи людський рід несподівано немов мечем посікає. Змилуйся над нами, Господи, змилосердися над нами і спаси людей твоїх, щоб здоровими жили за заповідями Твоїми і прославляли Ім'я твоє святе. Змилуйся і навідай хворих пошестю цією; підніми їх з постелі немочі і дай їм здоров'я душевне і тілесне; а душі тих, що від цієї хвороби у вірі і надії  воскресіння вже переставилися, упокой зі святими твоїми, де нема ні болі, ні скорботи, ні печалі, ні зітхання, але життя безконечне». 
Молитвами Пресвятої Богородиці і Приснодіви Марії, захистом чесних небесних сил безплотних та ангелів охоронців, милістю єдинородного Сина Твого, Господа нашого Ісуса Христа, якому належить усяка слава, честь і поклоніння з Безначальним Отцем і з Пресвятим та благим і животворчим твоїм Духом, нині і повсякчас і на віки віків.
Люди: Амінь!

Переклад українською мовою – єром. Матей Гаврилів,чсвв, 2020.03.13
Джерело: Требник,  Жовква, 1926, с. 849-851.

Візантія, іконоборство і монахи

О. Олександр Шмеман

Візантія, іконоборство і монахи

1. Історія пізнього візантійського періоду – від VIII до XV століття – досі не була написана в повному обсязі. Це означає, що багатовіковий етап нашої власної церковної історії ще не був розглянутий і оцінений у всій його внутрішній складності, у його «розривах і зв’язках». Дивним чином православна свідомість завжди проявляла незначний інтерес до Візантії, і вона залишалася сферою або «світських» істориків, або ж спеціалістів з окремих питань. Але, незважаючи на численні монографії, досі не існує історії Візантійської Церкви у повному розумінні цього слова – як спроби описати й осмислити шлях, яким йшла історія, знайти цілісну історичну перспективу. Якимось чином цілі століття вислизнули з пам’яті Церкви; на тлі візантійського «середньовіччя» увага історика зупиняється лише на окремих особистостях та подіях. Це робить кожну спробу швидкого «огляду» Візантії надзвичайно складною. Єдине, що можна зробити, – це передати «відчуття» візантійської проблеми, проблему справжнього значення цієї тисячолітньої фази нашого історичного шляху.

Передусім важливо усвідомити, що Візантія жодним чином не може розглядатися лише як минулий, завершений і пережитий розділ церковної історії. Вона не тільки продовжує жити в Православній Церкві, але, певним чином, досі визначає саме православ'я, становлячи його «історичну форму». Так само, як сучасне католицтво кристалізувалося у середньовіччі та в епоху Контрреформації, так, можливо, навіть у ще більшій мірі, православ'я набуло свого сучасного вигляду, свого історичного «канону» саме у Візантії. Достатньо простого запитання, щоб побачити, що будь-який аспект нашого церковного життя, до якого ми можемо звернутися, набув своєї нинішньої форми саме у візантійський період. Розвиток православного богослужіння завершився у Візантії, тобто того уставу, який його оформлює та робить з нього систему, що майже не допускає змін або розвитку: візантійські типікони та євхології XIII-XIV століть майже не відрізняються від наших сучасних служебників та уставів. Православна ікона пишеться згідно з візантійським каноном, наша канонічна традиція була остаточно визначена як за обсягом, так і за тлумаченням візантійськими каноністами, у Візантії сформувався остаточний перелік Отців, який і досі є основою православного богослов'я, і, нарешті, саме в цей період вперше розквітла та манера і дух благочестя, які добре виражаються словом церковність. У певному сенсі візантійський період слід визнати вирішальним в історії православ'я та усвідомити як епоху кристалізації церковного життя. Сучасна Православна Церква – з точки зору історії – це Церква Візантії, яка пережила Візантійську імперію на п’ятсот років.

Проблеми літургійного благочестя «чотирьох чотиридесятниць»

свящ.Василь Рудейко

Проблеми літургійного благочестя «чотирьох чотиридесятниць»

Візантійська літургійна традиція є однією із найбільших скарбниць вселенського літургійного благочестя як також і світового культурного надбання. Остаточно сформована у 16-му столітті і зафіксована виданнями т.зв. «editio princeps», приготованими критським гуманістом і друкарем Димитрієм Дукасом, починаючи з 1526-го року[1] вона є об’єктом подиву та предметом дослідження численних молільників та науковців. Візантійська літургійна традиція є також однією з найбільш відомих східних традицій. Водночас вона є однією із найменш осмислених, покритих таїнственними покровами «символічних тлумачень» традицій, сакральність яких рідко наважуються порушувати. Це з одного боку є зрозумілим, оскільки, щойно утвердившись, ця традиція втратила державу, для якої була створена, переховувалась у тісних монастирських мурах людьми, які ставили собі за мету не стільки осмислити її, скільки зберегти для майбутнього. Тому, осмислення літургійного благочестя візантійської традиції – нагальне завдання, яке дотепер стоїть перед дослідниками літургії.

У цій короткій доповіді спробуємо поставити кілька питань, які стосуються постового благочестя візантійської традиції. Це лише початок довшої дискусії, тому ані поставлені питання не будуть вичерпними, ані спроби відповідей на них не будуть остаточними.

Сучасна візантійська літургійна традиція знає чотири основних постових періоди  - Різдвяний піст, Великий піст, Апостольський піст та Успенський піст, які, хоча й жоден з них не триває 40 днів, у грецькій термінології прийнято називати «τεσσαρακοστη» чи «чотиридесятниця». Логіка встановлення цих періодів полягає у необхідності своєрідної зупинки «statio» перед основними святами кіл літургійного року рухомого (Різдво), нерухомого (Пасха), свят Богородиці (Успіння) та свят святих (первоапостоли Петро і Павло). Кожен із цих постових періодів має свою унікальну історію встановлення та розвитку,[2] а також і свої проблемні аспекти, щодо яких хотілося б поставити кілька питань, а також запропонувати попередні міркування щодо можливостей їх вирішення.

'Арцивурієві' дні Сиропусного Тижня

 Згідно із сучасним уставом періоду Великого посту у середу та п'ятницю Сиропусного Тижня немає звичаю звершувати Євхаристійну Літургію. У Львівській Постовій Тріоді, опублікованій у 1906 році Стравропігійним Інститутом з благословення митрополита Андрея Шептицького, на стор. 43 можна прочитати наступне: "Розумним буде знати, що у Палестині, у країні Єрусалимській, не прийняли від святих отців [звичаю] звершувати 'повної' Літургії у середу та у п'ятницю Сиропусного Тижня ані Передшеосвяченої, бо у ці два дні співаємо 'Алилуя' з поклонами увечір і зранку, як було сказано вище.
Після вечірні ж у ці два дні їмо сир і яйця, дотримуючись правила, во святих отця нашого Никифора, патріарха Константинопольського, ісповідника, який мовить: 'Належить постити монахам у середу і п'ятницю сиропусні'. Це правило відкидає яковітське передання та тетрадитську єресь".
Така аргументація, щоправда, є досить дивною, оскільки, по-перше, спів 'Алилуя' на утрені і вечірні є впродовж усього періоду Великого Посту, що жодним чином не заваджає принаймні у середи і п'ятниці, а, згідно із джерелами аж до 17-18-го століття, навіть щодня, звершувати Літургію Передшеосвячених Дарів. Навіть більше, до певного періоду (подекуди до 15-16 століття), не кожен святий мав свій окремий тропар, а відтак, устав приписував у такі дні співати на утрені 'Алилуя' замість 'Бог Господь явився нам' і питання звершення Літургії у такі дні не піддавалось дискусії.
Також і інший припис - їсти сир і яйця після вечірні у середу і п'ятницю - викликає подив з огляду на Никифорів заклик до посту, бо ж їдження сиру і яєць для монашества якраз не є великим виявом посту.
Відтак, справжнього обґрунтування потрібно шукати деінде.

Практика древньої церкви
Якщо заглянути у древні джерела візантійської традиції, то можна побачтии, що давньою літургійною традицією Царгородських церков було звершувати у середу і п'ятницю Сиропусного Тижня Літургію Передшеосвячених Дарів.

АПОСТОЛЬСЬКЕ ПЕРЕДАННЯ СВЯТОГО ІПОЛИТА РИМСЬКОГО

Оскільки добрий український переклад цього важливого для християнства джерела мені невідомий, ставлю тут свою погану українізацію його за виданням П.Бубуруз, "Апостольськое предание" св.Ипполита Римского // БТ (5), 283-296 :)

АПОСТОЛЬСЬКЕ ПЕРЕДАННЯ СВЯТОГО ІПОЛИТА РИМСЬКОГО

1. Пролог

Ми належним чином вже повчили про всі харизми, які Бог, згідно із волею своєю, від початку людям дарував. Цим Він образ загублений, знову до Себе привернув.

Тепер же, любов Його до всіх святих допровадила нас до самої вершини передання, достойного для Церкви, щоб добре підготовані, проти відступу чи помилки, що недавно виникла, пояснили нам що є переданням і щоб таким чином невчені утвердились через знання.

Святий Дух дарує досконалу благодать тим, хто має правдиву віру щоб вони вчились, як ті, хто стоїть на чолі Церкви повинні все передавати і зберігати.

Свідомість всюдиприсутності Христа

Мк 13, 1-8. Людина завжди пробує збудувати певний осередок тут на землі. Місце, яке стане знаком, яке буде запорукою певної стабільності. Особливо важливим це місце стає через надання йому релігійного статусу. Це цікаво, що люди античності намагались обґрунтувати своє існування кимось вищим за себе - Богом. Це те чи радше Той, що/Кого сучасна людина соромиться і намагається витіснити із своєї свідомості. Храм, держава, статус у світі є надзвичайно важливим для формування почуття власної гідності.
А все ж Господь намагається переконати своїх слухачів у тому, що всі ці пам'ятки архітектури є мізерним знаком чогось більшого, величнішого, вічного. Тому час до часу Господь руйнує все це. Руйнує для того, щоб нагадати, що всі блага світу цього є лише мізерним земним символом. Опертись на це неможливо.

Віра у безбожному і безсоромному світі

Лк 18, 2-8. Це дивно, але Христос часто ставить своїм слухачам в приклад несправедливих і неправедних. Несправедливий суддя і надалі залишається несправедливим, але настирливість когось, кому справді залежить, робить справжнє чудо. Вредна вдова, якій залежить на вирішенні її проблеми, спонукає суддю зробити справедливу справу.
У цьому образі, насправді, Христос розкриває приклад програмної поведінки для своїх послідовників. У прагненні Істини і Справедливості, Благоговіння і Молитви, пізнання Слова і Хліба Життя християнин має бути усильнішим за цю вдову. Особливо перед сильними світу цього свідчення неухильності перед Істиною є ключовим.

Милосердя хочу, а не жертви

Лк. 18, 9-14 Притча про митаря і фарисея - надзвичайно цікавий біблійний текст, якщо дивитись на деталі опису. Її словами Христос намагається пояснити найінтимніше, що має людина - молитву, спілкування з Богом. Передовсім цікавий її початок: "Двоє чоловіків зайшли до храму помолитися". Для чого уточнювати те, що чоловіки зайшли до храму помолитися? Хіба це не очевидне? Чого б ще людина приходила до храму, який "домом молитви назоветься для усіх народів"?(Мт 11:17). А все ж, як часто люди приходять до храму зовсім не для того. Надто часто молитва відіграє роль музичного чи естетичного супроводу для множества інших причин, через які люди заходять до храму. Тиск родини, суспільства, потреба культурних відчуттів, бажання похизуватися чи осудити - все це може стати причиною приходу до храму.

Законодавець звершує Закон першим

Лк 2, 20-21; 40-52. Євангельський уривок свята Обрізання заторкує три аспекти раннього життя Ісуса, які є добрим дороговказом духовного життя віруючих і нині.
Передовсім, Його ставлення до Закону. Христос сповнює Старозавітний Закон. У послуху традиціям Він - всемогутній Бог і Законодавець є першим, Хто сповняє Закон. При всій духовності, Закон є дуже фізичним і це - особливе послання для всіх давніх, сучасних і майбутніх поколінь. Справжнє духовне життя має свої закони. Духовність не означає беззаконня. Духовність є осмисленим виконанням Законів, даних Богом. Справжня духовність відрізняється від різноманіття псевдодуховостей тим, що вона вказує на сенс духовних законів. Вона не відкидає законів, не протиставляє дух тілові, але вказує тілові шлях, осмислений духом.

Близькість до Царства Небесного

Мк 12, 28-37. Справжній книжник (науковець) той, який дошукується правди і заглядає в суть досліджуваного. І в цьому уривку євангелія саме такий книжник наближається до Христа після Його фахової дискусії з фарисеями та саддукеями.
Його питання та відповідь Христа не будуть вповні зрозумілими, якщо не взяти до уваги цих попередніх дискусій. Фарисеї дбали про дотримання приписів Закону і створювали все нові й нові методи (=звичаї) сповнення заповідей Закону. Саддукеї, натомість, як ті, які належали до священичих родин, дбали за достойне звершення храмових богослужінь, теж постійно уточнюючи деталі.
Але ... За цими деталями так швидко можна забути про основне. Як правильно сповнити заповідь, як достойно провести богослужіння - безсумнівно це надзвичайно важливі питання. Все ж найважливішим питанням завжди є і має бути питання "чому?" Чому, властиво, всі ці закони і богослужіння? Для чого все це?

Бог живих

Мк 12, 18-27. Найкращий спосіб упіймати співрозмовника на слові - доводити дискусію до абсурду, викривляючи аргументи. Саме це спостерігаємо в цьому євангельському уривку. Позбавляючи слова Писання їх контексту (бо Мойсей тут не намагався говорити про воскресіння), саддукеї вживають їх для підтримки своєї віри у відсутність воскресіння.
Закон, завданням якого була конкретна допомога братові у продовженні його роду (бо потомство вважалось потомством брата), перетворюється у догматичний казус - кому тепер належить жінка?
Відповідь Христа у таких випадках однозначна - Писання потрібно знати! Його потрібно сприймати цілісно, не вириваючи поодинокі уривки з цілості і трактуючи їх так, ніби нічого іншого немає.

А що належить тобі?

Мк 12, 13-17. Історія, описана в цьому уривку гарно окреслює ситуацію, у яку потрапляє кожен, хто збирається проповідувати правду.
Старші народу, які тут виступають як правителі цього світу, будуть намагатися використати шукачів мудрості для того, щоб довести проповідника правди до якоїсь логічної помилки і, висміявши, нівелювати все те добре, що той намагається донести до слухача. Вони нічим не кращі в цьому випадку від Ірода, який використовував знання для того, щоб, вивідавши все про Христа, вбити Його. Розум тут грає не на користь істини, ним зловживають для того, щоб створити зло.
Старші народу використовують знання фарисеїв і підступність іродіан (прибічників дому Ірода, які симпатизували окупації римлянами Палестини) для того, щоб звести нанівець паростки істини, які намагався насадити в серцях людей Христос.

Стати світлом світу

Мт 5, 14-19. Незважаючи на те, що багато людей уявляють своє духовне життя як певну внутрішню дійсність, щось інтимне між Богом і людиною, Христос ставить перед своїми слухачами абсолютно відмінну перспективу. Духовне життя християнина не лише благоговійна справа. Духовне життя не призначене лише для "віри у серці". Шлях віруючої людини є передусім шляхом свідчення. Бути християнином не обмежується спогляданням Світла світу - Христа. Це щось суттєво глибше. Суть християнського досвіду - повністю уподібнитись Христові, тобто, самому стати світлом світу.
Християнин не повинен приховувати своє християнство, бо суть християнства - світити, просвічувати. Свічка, яку Христос вживає як ікону духовного досвіду не має права бути прихованою, бо її призначення - бути видимою і своїм світлом робити видимим все навколо.

Ти йди за Мною

Ів 21: 15-25. Апостол любові Йоан не міг завершити своє євангеліє іншим чином. Його, як завжди, цікавлять відносини із Господом. Тому він завершує чи радше підсумовує своє євангеліє історію відновлення стосунків Христа із Його првоапостолом.
У відносинах Петра із Христом багаття відіграє надзвичайно велику роль, відтак, їх остання розмова на землі відбувається при полум'ї і в контексті споживання їжі - там, де Петро впав, де відбулося неуспішне випробування його справжньості і зрілості, там він має пройти його знову і цього разу не прогоріти. Петро палав любов'ю до Господа на Тайній Вечері, а обпікся аж кількома годинами пізніше при ватрі в подвір'ї первосвященика. І ось Христос цією зустріччю при багатті і споживанні їжі оновлює відносини з Петром.

Ярмо Божої любові

Мт 11, 27-30. Цей уривок євангелія від Матея озвучує кілька підставових речей, які необхідно собі нагадувати.
Передусім, ідеться про довіру. Взаємну довіру між особами, в даному випадку між Отцем і Сином. "Все передане Мені Моїм Отцем" є основою взаємної довіри всередині Пресвятої Тройці. Довіра, своєю чергою, ґрунтується на взаємопізнанні. Отець знає Сина, тому й передає Йому все. Син знає Отця і, відтак, діє відповідно до Його волі.
Важливим у цьому взаємопізнанні довіри є взаємне відкривання осіб одне одному. Можна дуже швидко "скалсти уяву" про когось, але чи буде ця уява відповідати дійсності?

Сила для досвіду вбогості

Лк 6: 17-23. Цей євангельський уривок, як і багато інших, дивує своєю несподіваністю. Христос виходить на рівне місце і проповідує євангеліє Царства. Багато людей приходять послухати Його слово і зцілитися. І справді, Христос часто постає перед читачами чи слухачами Святого Письма як певний мудрець-цілитель у якого є сила слова і дії. Для багатьох Він, правдоподібно, став шансом для одужання і джерелом натхнення для життя. Люди зцілялись звільнялись від опанування злими духами.

Дискомфорт проповіді

Мт 4, 12-17. Проповідь Христа починається із вістки про ув'язнення Йоана Хрестителя, того, який проповідував хрещення покаянняня на відпущення гріхів. Згадка про ув'язнення тих, які проповідують Істину є надзвичайно важливою і вона червоною ниткою проходитиме через усе євангеліє. Вона - нагадування для всіх, хто буде проповідувати істину, про те, що їх життя буде далеким від комфортного і безпечного. Проповідувати покаяння не є проповідування комфорту ані фізичного, ані духовного. Проповідування покаяння не про те, що людина має робити якісь особливі духовні практики - поклони, довгі, відмінні від звичних, молитви, одноразові чи навіть періодичні діла милосердя. Проповідь покаяння є про саму суть нашого життя, закликом до постійного переосмислення усталеного, можливо навіть віками, способу нашого життя. Вона - спонука до того, щоб оглянутись і оглянути все, чим ми живемо і закликом до оновлення всього цього. Тому, вона дискомфортна і, в певному сенсі, загрозлива передусім для людей, які хочуть "просто жити".

Багаторівневість спокус

Мт 4, 1-11. Історія про спокуси Христа надзвичайно цікава для тих, які стають на шлях спасіння під багатьма оглядами. Передусім - згадка про пустелю. Пустеля для духовного життя є надзвичайно необхідним періодом. Вона потрібна для осмислення свого життя, себе самого, дороги, якою слідуєш. Пустеля - зупинка життя для його переосмислення. В пустелі відсутня вода, дуже скромна рослинність і тваринний світ. Пустеля - щось абсолютно супротивне "нормальному" людському життю. Водночас це місце, у якому навчаєшся оцінювати і цінувати все те, що маєш. Пустеля перевіряє твою віру і довіру до Господа. Недарма народ ізраїльський мусив перейти її перед входом в землю обітованну. І, звичайно ж, недарма дотепер не лише християнська, а й багато інших вір наголошують на важливості і навіть необхідності періодів посту - своєрідних пустель для переосмислення способу життя як фізичного так і духовного. Недооцінювати їх було б нехтуванням власного духовного життя. Пустеля позитивна і саме тому євангеліє вказує, що Христа в пустелю веде Дух.

Мк 10, 11-16: Тиша у галасі дітей

Мк 10, 11-16. Цей уривок євангелія, на перший погляд, говорить про дві абсолютно непов'язаних теми - проблему розлучення та ставлення Ісуса до дітей. Насправді ж вони пов'язані єдиним наміром - дати відповідь на існування проблем і ставленням до них. І цей уривок дуже актуальний саме для сучасності, яка намагається уникати проблем, охоронити людину від них.
Не зійшлись характерами - треба просто розбігтися і спробувати почати знову, заважають діти - обмежити їм доступ до Того, Хто, на думку Його послідовників, мав важливіші справи ніж втихомирювати надокучливих дітей.
Христос, натомість, пропонує інший спосіб "подолання" проблем. Він радить подивитись у їх суть. Подружжя не лише випадкове співжиття двох людей, воно є їх духовною дорогою. Більше того, воно є відвідним задумом Божим щодо людини, який сотворив людину чоловіком і жінкою, сотворив їх як спільноту взаємопідтримки взаємодопомоги, метою якого є спільне впорядкування створеного Богом світу. Тому, розбігатися означає зраджувати не лише одне одного, а й Бога, який створив людину як подружжя. Тому його розривач - чужоложить, втікаючи не лише до іншого подруга, а й до іншого бога, який розриває (діаволос - розкидач).
Те саме і з дітьми. Особливо це видно у різних "духовних" спільнотах. Там часто намагаються "обмежити" Бога від проблем, які створюють Йому "неналежні" члени таких спільнот. Це можуть бути неспокійні діти або, заваджаючі прекрасному хоровому співу, парохіяни тощо. "Духовні" люди не хочуть мати "проблем" під час їх духовних вправ. Вони хочуть медитувати і вглиблюватися в сказане духовним наставником слово. Тут немає місця для надокучливих мамочок з їх непослушними галасливими діточками.

Множинність і вічність

Мк 10, 17-27. Євангеліє про багатого з добрими намірами - чудесний інструмент для перевірки справжньості нашої віри. Воно відповідає на питання "Чому, власне, ми віримо? Чому наш спосіб життя є таким, яким він є?"

Чоловік із євангелія не є якимось лайдаком, що тиняється без роботи. Він працьовитий, його день розписаний по хвилинах. Саме тому він не приходить до Христа, а "прибігає". Він поспішає отримати від Нього, цього провісника Царства Божого детальних інструкцій, слідуючи яким, він буде мати певність, що його час не буде змарновано, що зусилля будуть витрачені на досягнення правильних цілей, остаточно, єдиної правильної цілі - осягнення Царства Божого. Він навіть падає навколішки - жест цілковитої готовості діяти вже і негайно, прийняти будь-які вказівки, які допоможуть йому вчинити правильно. Він лестить Христові, називаючи Його іменем Божим - Благий - щоб привернути Його прихильність.

Більшим є Він 9, 33-41

Мк 9, 33-41 Цей уривок євангелія від Марка є потрійним попередженням і водночас потрійною вказівкою для активних християн щодо її духовного життя.
Передусім, попередженням щодо уповання на свої "заслуги" перед Господом. В царстві небесному останній є більшим від більшого від народжених жінками. Ідеться тут про людське бажання визнання. У Бога не існує визнання, "Він, в природі божественній будучи не вважав за досягнення бути рівним Богові". Він вже знає, що у Бозі він найвищий і вищого не існує так як не існує жодної ступеневості у сутності божественних осіб. Саме тому, Христос у цьому уривку наголошує, що найбільший є рабом усіх, бо Він - як Бог набільший - прийняв служіння раба. Бог, як найвищий, служить всьому творінню. Він годує його, напуває, наводить темряву, даючи спочинок, поля засіває, дощі зливає, урожай зрощує і сонцем світить на багатих і вбогих, добрих і злих. І тому, той, хто усвідомив це і уподібнився Богові у Його служінні всім, водночас став найбільшим. І то не уявно (через визнання себе більшим кимось), а сутнісно (через свою богоподібність).
Намальована таким чином картинка виглядала дещо наївно навіть в часи Ісуса Христа, саме тому Він унаочнює її, ставлячи а центр апостольського лику дитину (за церковним переданням св.Ігнатія Богоносця). Дитина сприймає світ наївно, тобто із довірою. З довірою до батьків, до світу. Із щирою цікавістю до творіння із його красою і різноманітністю. Із готовістю слухати байки дідусів і бабців (=віра отців наших). Мале, дурне, як часто про них говоримо ми, дорослі, длсвічені і неозоро цинічні. Але ж Бог спасає не науково обґрунтованою мудрістю світу, а по-дитячому наївною глупотою проповіді. Тому-то Він (Мудрість і Сила Божа і Слово) і народився як немовля безсловесне. І саме як безсловесному немовляті, Йому вклонились істинні мудреці світу цього. І, повертаючись до Ігнатія, він з дитячою вірою йде на форум сильних, щоб як зерно Христового посіву "бути зеленим зубами левів" і стати благодарним приношенням на престолі прослави Господньої такий чудесний казковий образ він малює для своїх духовних дітей перед своєю мученичою смертю.
І накінець, про "канонічність". Як бачимо із нинішнього євангелія, вона по-людськи дуже умовна, але неймовірно конкретна з огляду божественного, бо вимірюється не правилом "він з НАМИ не ходить!", а ділом віри - "МОЇМ ім'ям". Усі розділи між християнами насправді є величезним антиєвангельським свідченням. Надто часто "ходіння з НАМИ" перешкоджає побачити "ім'я ТОГО", заради Кого і під Ким ходимо. Надто часто поминання імені того, хто з волі Божої є "більший серед них" для багатьох християн є важливішим за поминання кимось імені Божого, ходіння ним в Його ім'я, проповідування Його євангелія і виганяння бісів Його іменем.
Євангеліє нинішнього дня зовсім не про те, що однаково, хто більший. Зовсім навпаки, - воно про дитячу віру в те, що більшим є Він.

Свідоме служіння свідченням 6, 8–15; 7, 1–5; 47-60

Дії 6, 8–15; 7, 1–5; 47-60. Сьогоднішнє свято святого первомученика і архидиякона Стефана недарма святкують у поєднанні із святкуванням Воплочення Слова. У свідомості людей мученик - людина, яка потерпіла смерть за свою віру. 
Насправді ж мучеником є не в першу чергу страдник. Мучеником в першу чергу є свідок, людина, котра дає свідчення своєї віри. Людина, життя якої є свідченням її віри. Людина, яка жертвує своє життя для свідчення своєї віри. Людина, життя якої є запорукою її віри.
Свято архидиякона Стефана є не просто свідчення того, що він християнин. Свідчення (мучеництво) Стефана є свідченням свідомої віри, віри, в основі якої лежить солідне знання власної традиції, просвітлене Святим Духом. Стефан не є релігійним фанатиком, який вмирає "за православ'я", яким би воно не було. Його дискусія з противниками є солідно обгрунтованою. Він виступає як людина, яка знає чому вона є християнином. Він не обстоює віру батьків, його віра є вірою людини, яка дослідила Слово Боже, прийняла Його як запоруку спасіння.

Очікування зновугрядучого 2, 1–12

Мт 2, 1–12. Коли Господь народився в Вифлеємі Юдейськім, його народження стало визначником між розумом і мудрістю. Знання не завжди роблять людину мудрою. Навпаки, інколи знання роблять людину неспроможною осягнути мудрість. Про це нинішнє євангеліє. Мудреці саме тому і є мудрецями, бо вони вживають знань для осягнення мудрості. Вони не просто насолоджуються інформацією, для них інфо - лише засіб до пошуку і пізнання того, що лежить поза межами знань. Зрозумівши знак, вони шукають досвіду - поклоніння. Зрозумівши знак, вони шукають парадоксу - того, на що знак вказує, пізнавши природне, вони прагнуть надприродного. Бо чим інакшим є прагнення поклонитися. Дуже гарно це окреслено у одному із воскресних літургійних текстів: таїнство закрите для тих, які досліджують, але відкривається тим, які у вірі покланяються.
Книжники і первосвященики не шукали досвіду. Їм достатньо було знання. Знання Священного Писання стало для них кінцевим досвідом поза який вони не бажали виходити. Більше того, вони вважали його, цей досвід, некорисним аж до того, що готові були його знищити.

Родовід Христа 1, 1-25

Мт 1, 1-25. Свою розповідь про спасіння світу Ісусом Христом євангеліст Матей розпочинає родоводом. Авраам породив Ісаака, Ісаака породив Якова ... і так далі аж до Йосифа, чоловіка Марії, матері Христа. Особливо у наш час, у час, коли все конкретика нівелюється і багато кому немає жодної різниці звідки хто походить і якими традиціями живе, ці ряжґдки мали б стати євангелієм традицій і важливості родинних зв'язків.
Христос не приходить нізвідки в нікуди. Христос приходить з небес в родину, яка має дуже чітко окреслені корені, традиції і родинні зв'язки. Христос приходить до тих, які з покоління в покоління плекали надію про Його прихід, до тих, які пам'ятали Авраама - символ довіри Богові, які пам'ятали Давида - символ царської влади, дарованої Богом, пам'ятали Соломона - символ мудрості, якою Бог щедро його обдарував. Але всі вони мали і моменти слабкостей. Не святі горшки ліплять, каже наше прислів'я, але й святі часть б'ють горшки. Авраам - батько віри часто не довіряв Богові, боячись за своє життя, Давид спокусився на перелюб і вбивство, а кінцем мудрості Соломона виявився його індиферентний "екуменізм" із багатобожжям. Відтак, родинна дорога приходу Христа не завжди була рівною непорочною. І в цьому справжня цінність євангельської розповіді. Христос не відмовляється від своєї родини такої, яка вона є, з її позитивними і негативними моментами.
Він приходить у цю родину, як її сповнення і звершення, щоб увінчати надії всіх цих, згаданих у родоводі праведних грішників.

Молитва як сповнення 21, 37 – 22, 8.

Лк 21, 37 – 22, 8. Поведінка Христа, Його життєвий шлях - приклад для тих, які воліють йти за Ним. Кожен, хто претендує на перебування в храмі і навчання інших має навчитись знаходити час для себе у самоті садів Оливної гори.
Проповідувати євангеліє, добру новину про те, що храм розширився аж поза межі всесвіту може той, хто на собі пережив зцілюючу силу єлею милості божої.
Повчати народ божий може лише той, хто вслухається в тихий подих вітру Його присутності. Звіщати про наближення царства може той, хто серце своє зробив осідком Царя - світла тихого.
Той, хто не вправляється у молитві і проповідуванні царства, не сповнює себе спілкуванням з Богом на оливній горі, відкриває себе для входження сатани. Людина ніколи не залишається порожньою, її ціль - сповнюватися Духом і благовістити діла Божі. Коли ж вона не сповнюється Духом Святим, в неї входить дух сатани і діла її від того часу є по-сатанинськи оплачуваними ділами сатани. Вона залюбки продасть за безцінь Прецінного, підступно підступить до Неприступного, допоможе ув'язнити Відкупителя, вбити Життя всіх, на суд віддати Оправдання грішників ...

Рух духовний 13, 18-29

Лк 13, 18-29. Три притчі про царство Боже, записані зі слів Христа євангелистом Лукою, мають насправді одну єдину євангельську лінію, хоча кожна з них під іншим аспектом.
Головне в духовному житті - рух. Ріст зерна в дерево, поширення закваски на все тісто, протискання себе в тісні двері царства Божого є основною лінією цих євангельських образів. Осягнути царства неможливо у комфортному кріслі чи на канапі.
Царство Боже не здобувається кількістю вподобайок у фб-дописі, воно не у щедрих бенкетах колишньої чи сучасної розважальної індустрії. Царство Боже відкривається для тих, хто активно працює над своїм життям. Неможливо отримати Життя вічне тим, хто впродовж земного життя не жив ним вповні. Царство Боже не для споживачів, а для виробників. Не для юзерів, а для програмерів.

Духовна самостійність 21, 28-33

Лк 21, 28-33. Євангеліє полягає у тому, що воно звільняє людину. Воно дає можливість подивитись на світ вільно. Надто часто людина сама себе узалежнює. Вона настільки впевнена у тому, що не зможе пізнати надприродних речей, що навіть не пробує напружуватися, щоб зрозуміти їх. Суттєво легше звернутись до якогось духовного авторитета, щоб отримати фахову відповідь. 
Христос сьогодні натомість каже тим, які є його учнями, що євангеліє починається з того, що людина пробуватиме випростатись, вирівнятись, уподібнитись Богові. Без цього немає спасіння. Євангеліє і полягає в тому, що Бог настільки любить людину, що дозволяє їй самостійно досліджувати себе - зводити очі до неба.
Друга думка нинішнього євангелія в тому, що духовне життя має свої закони, які піддаються дослідженню і осмисленню. І це водночас привілей і обов'язок духовної людини - щодня пізнавати Закони Божі і вправлятись у їх виконанні.

Час поган у Божім домі 21, 5-7; 10-11; 20-24

Лк 21, 5-7; 10-11; 20-24 Євангеліє нинішнього дня малює невтішну апокаліптичну картину, яка, як кажуть науковці, збулася на Єрусалимі кілька років після того, як Христос виголосив її. 
Все ж Святе Письмо, хоч і розповідає історії релігійної давнини, звернене до нас. Святе Письмо не текст, а Слово Боже, живе і діяльне, і, як таке, якщо й стосується історії, то саме нашої, тих, які її чують. Що ж в нинішній історії?
Ми чуємо про те, що дехто хотів вразити Бога храмом, збудованим людиною на Його честь. Не те, що така спроба - збудувати Богові місце перебування між людьми - є злою і смішною сама в собі. Будувати храм - пряма вказівка самого Господа, причому з детальним описом того, як він має виглядати і як у ньому все має 'працювати'. Проблема в тому, що інколи люди забувають про те, що цей дім і все, що в ньому відбувається - Боже. Коли 'прикраси і обітні дари', а не перебування Бога між людьми, стають предметом гордості 'божих людей', храм втрачає своє призначення, а з ним нікчемними стають і самі 'божі люди'. Тоді настає 'час поган' - період, у якому не відрізниш поган від 'людей божих'. Якщо Богові немає місця в Його храмі, храм сам стає богом. Якщо Богові немає місця у 'божому люді', сам 'люд божий' боготворить себе, а відтак є приреченим на знищення і переслідування.

Влада говорити 20: 1-8

Лк 20: 1-8 В міркуваннях на різні теми, а особливо на духовні теми питання авторитету є дуже важливим. Справді, в справах, важливих для спасіння, важливо знати яким авторитетом хтось навчає думати, говорити чи робити щось.
Але воно є таким лише тоді, коли цікавість є справжньою, коли її передумовою є щире бажання глибше пізнати чи зрозуміти. Окрім того, є очевидні речі, правдивість яких людина розуміє вже фактом її попередніх знань чи фактом аксіоматичності певних фізичних чи духовних феноменів. 
Питати в таких випадках про 'канонічність' висловлювань, про 'право' взагалі говорити на такі теми є ознакою некомфортних відчуттів щодо мовленого. Інколи воно просто вказує на те, що комусь неприємно чути мовлене, оскільки воно підважує його 'важливість', а може навіть і спосіб його життя.
Дуже легко сказати, що хтось не має права говорити, що хтось недокомпетентний у справах божественний, надто мирський.
Хто дав тобі владу?
Справжність цікавості виявляється через правдивість висловлювань. 'Так', 'ні', 'не знаю' треба говорити не з огляду на те, що скажуть люди, а відповідно до власної совісті. Тоді людина має право отримати відповідь щодо 'влади', 'канонічності', 'прав' і тому подібного.
В іншому випадку вони мусять задовольнятися правом своєї, традицією наданої, 'канонічності' і блукати в темряві незнання, невдоволеності і страху.

Очищення дому молитви 19, 45-48.

Лк 19, 45-48. Релігійні люди мають природну схильність забувати для чого власне існує релігія. В певний момент люди забувають про те, що Дім Господній є місцем зустрічі Бога з людиною. Причому зустрічі не символічної (хоча й сповненої символів), а реальної, не для традиційної зустрічі, а для унікальної, такої, яку бажає собі кожен у справжньому спілкуванні.
Зустріч символічна, традиційна, передбачає наявність певних поведінкових схем і оперує поняттями правильності, канонічності. Часто ця 'канонічність' стає настільки важливою, що нехтує справжністю і навіть здоровим глуздом. У прагненні 'символічної' правильності така релігійність жертвує справжністю. У чуванні над збереженнями 'символів' така релігійність сакралізує очевидні помилки. У кожній традиції фахівці можуть налічити багато таких. Особливий календар, відмінний від астрономічного; невідомо з якої причини мовлені тихим голосом молитви, заклики до дій, які ігноруються тими, які закликають (напр. В мирі вийдім! і ніхто нікуди не виходить) і багато чого іншого є просто даниною традиції і неспроможністю визнати і виправити очевидні помилки, несумісні із здоровим глуздом.
Саме про це Христос у нинішньому євангелії нагадує не так старозавітним релігійним очільникам, як нам - 'традиційним' християнам, покликанням яких - і то кожного з нас - є вчити людей молитись. Молитва є найважливішим завданням віруючих у Бога людей. Все решта - похідне. Тому місце житла Бога серед людей називається саме Домом Молитви. Жодна інша діяльність церкви не рівняється молитві ні статусом, ні ступенем важливості.
Дім Молитви потребує очищення. Причому перманентного очищення через навчання. Слово Боже має звучати у цьому Домі і нагадувати людям про існування здорової науки, яка нічого спільного не має із ходінням за власними похотями і різноманіттям байок, якими солодкими і 'пасторально-второпними' вони б не були.
Христос у храмі зовсім нетолерантний. Його наука не передбачає словесних ігор, мета яких задовільнити всіх. Своїм пророчим жестом - вигнанням торговців з храму - Христос хоче нагадати, що знання Бога не є творінням людини, воно їй не належить, воно - Дар Божий у Його Об'явленні, а тому його не можна купити і продати. Воно непідвладне рекламним маніпуляціям, якими привабливими вони б не були.
Храм Божий є Домом Молитви - місцем реальної зустрічі Бога в людини і все, що цьому перешкоджає мусить бути викинене геть.

Плач над святинею 19: 37-44

Лк 19: 37-44 Замовчувати незрозуміле або небажане є природним людським самозахистом. Але водночас воно є і людським поневоленням. Христос, який для народу став хвилинною ейфорією був небезпечний для тих, які знали ціну свого життя.
Замкнути правду є одвічною спокусою людини. Вона ладна навіть сама сховатися, щоб не стати з неприємною їй правдою віч-на-віч. Все ж правда є настільки очевидною, що заховати її неможливо. Небеса повідають славу Божу, діло рук Його провіщає твердь. Неживе в Його присутності оживає і свідчить про Нього як про творця.
Безсловесні провіщають родження Слова, а царі земні збираються на Господа і на Христа Його.
Саме тому, Христос плаче над Єрусалимом, бо в своєму бажанні зберегти себе, він себе погубить. Уповаючи на спокій (замовчування правди) буде сокрушений словом правди - каменю на камені не залишиться від тебе.
Небажання бачити здійснення божественних чинів не означає їх відсутності. Воно означає спротив волі Божій - спасати людину і світ, занапащений її падінням. Якщо релігійний символ перестає бути символом присутності Божої, він має бути зруйнованим, незважаючи на те, що він задуманий Богом. Якщо, збудований з каміння храм, перестає бути центром богоявління, він є просто купою каміння.
І йдеться не лише про храм єрусалимський. Йдеться про храм, яким є сама людина. Господь плаче над людьми, від яких не залишиться нічого через те, що вони не спромоглися стати місцем богоявління.

Релігійність і благоговіння 13:10-17

Лк 13:10-17 Зцілення скорченої жінки у нинішньому євангеліє - прекрасне послання до релігійних людей, до тих, які вважають служіння Богові своїм особливим покликанням. 
Христос приходить в синагогу - місце, де, між іншим, навчали людей Закону - правильному співжиттю з Богом. Синагога (з грецької 'зібрання') - місце, де люди збирались в ім'я Боже для того, щоб отримати живий досвід Бога.
Христос приходить в суботу - в день, який Господь визначив як посвячений Собі. Субота - день для відпочинку від справ земних для поглиблення досвіду Бога. Саме тому євреї і збирались в синагогах в суботи.
І саме тоді, коли через зцілення Бог явився Своєму народові у Своїй силі, щоб дати цьому народові досвід Своєї присутності, 'земні справи' - дотримання законів земного спокою не дають спокою саме релігійним людям. Вони відмовляються від досвіду, дарованого Богом безпосередньо задля збереження досвідів Бога, переданих їхніми отцями і зафіксованих на той випадок, коли безпосереднього досвіду не буде видно.

не фан ...

Зазвичай я навіть не беру в руки книжок з чорними обкладинками. Зазвичай книжки з тупими назвами типу "не фан" викликають в мене відразу відразу, коли я їх бачу. Зазвичай я скептично ставлюся до книжок з наклейками "international book award WINNER".

Чисто механічно взяв її вчора і донині прочитав. Не скажу, що ця книжка змінила моє життя чи ставлення до християнства. Радше було приємно почитати власні думки про християнство словами американського пастора. 

Ця книжка - добре чтиво саме для сучасного християнина, незалежно від конфесійної приналежності. Насправді, вона потрібна передусім для тих, які вважають себе добрими християнами як і для тих, які вважають християнство 'няшною' релігією з суцільними бонусами.

Чотирнадцять тем для перевірки питання ким є для тебе Христос. Багато прикладів з життя християн, грішників, шукачів, фанів і послідовників Христа і чотирнадцять свідчень тих, які не відносять себе до фан-клубу Христа і християнства ...

Молитва на освячення плащаниці

Боже Отче Вседержителю, Ти благоволив Єдинородному Синові Твоєму від Пресвятої Приснодіви Марії в природу людську одягтися, і, як овечку на жертовнику, на хресті Себе Самого в жертву за спасіння наше принести, по смерті ж хресній і погребення, з огорненням плащаницею, прийняти, і, в третій день воскресши, погребальну плащаницю на свідоцтво живоносного Свого воскресіння у гробі залишити, споглянь благодатно на цю плащаницю, яка образ погребення Його носить і освяти її, щоб ті, які споглядають на неї і, покланяючись перед нею, спасительні страждання, і смерть, і воскресіння Господа нашого Ісуса Христа благоговійно поминали, і в вірі і любові Божественній та в упованні на благодать і спасіння Твоє утверджувалися. Бо Ти єси Джерело освячення і благодаті, і Тобі славу возсилаємо безначальному Отцю з Єдинородним Твоїм Сином і Єдиносущним Твоїм Духом нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

/Святитель Філарет (Дроздов) 1864/

Бог дивовижних людей та інших грішників

Вірити в Бога легко у гарній, прибраній чудесними іконами церкві із прекрасним хором та щирим священиком, який горить проповіддю доброї новини. Щось подібного пережили напевно посли князя Володимира в Константинополі. Та й зараз не бракує добрих християнських спільнот, бути в яких приносить духовне задоволення. 
В Бога досить комфортно вірити тоді, коли Він осипає тебе необхідними для життя дарами, дарує добру родину та спільноту однодумців, готових підтримати і розділити радість і горе.
А як вірити тоді, коли пішовши за Ним в монастир ти закохуєшся у подібного собі, у того, який відмовився від усього, щоб служити Йому? Закохуєшся не по дитячому, а справжньо, глибинно, з переживаннями і безсонними ночами. Із неможливістю розповісти комусь про це. Де Він тоді? Бог, який покликав тебе ...

Чин благословення пива ...

V.: Допомога наша від Господа.
R.: Який створив небо в землю.
V.: Господь з вами.
R.: І з духом твоїм.
Молімося.
Благослови Господи твориво пива цього, якому Ти з плоду зерна вийти зволив, щоб було воно нам засобом для спасіння роду людського і сподоби через призивання святого Імені Твого, щоб кожен, хто його питиме, одержав здоров'я тіла і спасіння душі через Христа Господа нашого.
Амінь.
І кропить освяченою водою.